Черево Парижа - Сторінка 41

Зверху спускались підвішені на залізній перекладинці з гаками ситі гуси, зачеплені за витягнені довгі шиї з кривавими ранами; їхні великі округлі черева червоніли крізь тонкий пух, наче голе тіло, виділяючись серед білого пір'я хвоста й крил, що нагадувало білизну. З тої самої перекладинки звисали кролі з сірими спинками, розкинувши лапи, наче збираючись далеко скочити, і заклавши назад вуха; їхні пухнасті білі хвостики стирчали догори, а мордочки з вищиреними гострими зубами та каламутними очима сміялися сміхом мертвої тварини. На прилавку обскубані курчата випинали м'ясисті грудки з натягненою на кістках шкірою; голуби в лозових кошиках мали ніжну шкірку невинних істот; качки з грубішою шкіркою розчепірювали свої лапки; три добрі індички з зашитим горлом, з синіми крапками на обскубаному животі, наче на поголеному чоловічому підборідді, спали на спині, порозпускавши хвости чорним віялом. Біля них на тарілках було розкладено потрух: печінку, пупок, шию, лапки, крила, а на довгастому блюді лежав обідраний і обпатраний кріль, розкинувши лапки, із скривавленою головою, з розрізаною шкірою на животі, звідки, видно було обидві нирки; вздовж спини до самого хвоста стікала цівка крові і крапля по краплі забарвлювала білу поверхню фарфору. Маржолен навіть не витер дошки, де рубали птахів і де ще валялися кролячі лапки. Він напівзаплющив очі і сидів, оточений купами живності, наваленої на трьох полицях всередині крамниці; бита птиця лежала, загорнута в папір, наче букети; безконечні низки підігнутих ніжок та опуклих пташиних грудей невиразно виступали під папером. Над усією цією їжею велике біле тіло Маржолена, його щоки, руки і могутня шия з рудуватим пушком нагадували ніжне м'ясо відгодованих індиків і товсте черево ситих гусей.

Побачивши красуню Лізу, він швидко скочив, почервонівши, що вона застала його в такій позі. Хлопець завжди губився і ніяковів у присутності Лізи. Коли вона запитала, чи немає вдома пана Гавара, він, збентежений, пробелькотів:

– Ні, я не знаю... Здається, немає... Він щойно був тут, але пішов.

Ліза, усміхаючись, дивилася на хлопця. Їй завжди подобався Маржолен. Спустивши руку, вона раптом відчула теплий дотик і тихенько скрикнула. З дерев'яної клітки під прилавком живі кролі витягали шиї й нюхали її спідницю.

– Ах, – засміялася красуня, – це твої кролики мене лоскочуть!

Вона нахилилась, хотіла погладити біленького кролика, але той з переляку заховався у найдальший куток клітки. Ліза випросталася й запитала:

– А що, чи скоро має повернутися пан Гавар?

Маржолен знову відповів, що не знає, його руки трохи тремтіли. Потім він несміливо промовив:

– Мабуть, хазяїн у льоху... Він наче казав, що йде туди.

– Тоді я хотіла б почекати його, – сказала мадам Кеню. – Можна б піти за ним... А чи не піти мені самій?

І справді! Ось уже мало не п'ять років, як я збираюся оглянути льохи... Маржолене, чи не проведеш ти мене?

І все поясниш...

Маржолен почервонів по саме волосся. Він швидко вийшов з крамниці і пішов попереду Лізи, кинувши товар напризволяще і промовляючи:

– Звичайно... Все, що хочете, мадам Лізо...

Але внизу, в темряві, красуні-ковбасниці сперло дух. Вона зупинилась на останній приступці й підвела очі, оглядаючи склепіння з білими та червоними смугами цегли; склепіння складалося з плескатих арок, що були, скріплені чавунними скобами і спиралися на колонки. Ще більше, ніж темрява, ковбасницю вразив сильний, теплий запах живих тварин, просякнутий лугом, від якого лоскотало в носі й горлі.

– Тут дуже погано тхне, – прошепотіла Ліза. – Тут не можна жити, це шкодить здоров'ю.

– А мені нічого, не шкодить, – відповів здивований Маржолен. – І запах не гидкий, коли до нього звикнеш. А взимку тут тепло і дуже добре можна влаштуватися.

Вона пішла за ним, кажучи, що цей сморід птиці їй огидний, і, мабуть, вона після цього місяців зо два не зможе їсти курчат. Кладові – вузенькі комірки, де торговці держать живих птахів тяглися рівними рядами уздовж вузьких проходів, що пересікалися під прямим кутом. Газові ріжки траплялися рідко, коридори спали в тиші, як закутки села, що поринуло в сон. Маржолен запропонував Лізі помацати дротяну сітку з дрібних петель, натягнену на чавунні рами, йдучи одним із проходів, вона читала імена власників цих кліток, написані на блакитних дощечках.

– Комора пана Гавара в самому кінці, – сказав юнак, ідучи вперед.

Вони завернули ліворуч і дійшли до якогось темного закутка, куди не досягав жоден промінь світла. Гавара тут не було.

– Це нічого, – мурмотів Маржолен, – я й без нього покажу вам нашу звірину; я маю ключ.

Красуня Ліза увійшла слідом за ним у густу пітьму; раптом Маржолен заплутався в її спідницях; вона подумала, що надто близько присунулася до нього, і поступилася назад, кажучи зі сміхом:

– Невже ти думаєш, що я побачу твоїх звірят у такій темряві?

Він не одразу відповів, а потім пробурмотів, що в коморі завжди є запасна свічка. Проте юнак довго копався, не знаходячи отвору в замку. Допомагаючи йому, Ліза відчула на своїй шиї гарячий подих. Коли він відчинив нарешті двері й запалив світло, вона помітила, що він труситься, мов у пропасниці.

– Ну й чудний же хлопець! – скрикнула молодиця. – Хіба ж можна так хвилюватися через те тільки,, що двері не хотіли відчинятись? Ти справжня панна, дарма що маєш здорові кулаки!

Ліза увійшла до комори. Гавар наймав, власне, дві комори і, знявши перегородку, перетворив їх на один пташник. Долі у смітті порпалася велика птиця: гуси,, індики, качки; вгорі, на трьох полицях, у плескатих дерев'яних клітках сиділи кури й кролі. Залізні грати на дверях комори були запорошені й так заплетені павутиною, мов,на ній висіли сірі завіски; сеча кроликів проїдала підлогу, пташиний послід вкривав дошки білими бризками. Та Ліза не хотіла робити прикрість Маржоленові, показавши свою огиду. Вона просунула пальці крізь дерев'яні перекладки кліток і бідкалась над гіркою долею нещасних курей. Їх там було стільки, що вони не мали де стати. Ліза погладила качку із зламаною лапкою, що сиділа в кутку, а Маржолен тимчасом пояснював їй, що цю качку мають зарізати сьогодні ж увечері бо вона вночі може здохнути.

– Як їх тут годують? – запитала ковбасниця.

Юнак розповів їй, що птиця в темряві не їсть. Торговці мусять світити свічки й чекати, доки вона не з'їсть усього корму.

– Це цікаво, – розповідав він, – часом я тут цілими годинами тримаю вогонь. Треба бачити, як вони накидаються на зерно. А тільки затулиш свічку рукою, всі птахи повитягають шиї вгору й нерухомо зупиняться, мов перед ними зайшло сонце... Тут заборонено залишати вогонь, коли немає людей. Одна торговка, тітка Палет – знаєте її? – колись мало пожежі не наробила; кажуть, наче курка перекинула її свічку просто в солому.

– Ну, – сказала Ліза, – птахи тут у вас розкошують, якщо їм і в обід, і ввечері засвічують люстру!

Це насмішило його. Молодиця вийшла з комори, обтираючи ноги й піднявши трохи спідницю, щоб не закаляти подолу. Маржолен загасив свічку і замкнув двері на замок. Лізі стало страшно, коли вона знов опинилась у темряві поряд із цим здоровенним юнаком; вона пішла вперед, щоб він удруге не заплутався в її спідницях. Коли Маржолен догнав її, красуня промовила:

– Все ж таки я рада, що все це побачила. Під Центральним ринком є речі, про які ми й гадки не маємо... Спасибі тобі!.. Я тепер швидше піду нагору. Не кажи в крамниці, куди я ходила. Коли пан Гавар повернеться, передай йому, що мені негайно треба з ним поговорити.

– Та він, мабуть, біля кам'яних лав, де ріжуть птахів, – відказав Маржолен. – Якщо хочете, ходімте туди.

Вона не відповідала, задихаючись у теплому повітрі. Обличчя її палало. Вона розчервонілась, а натягнутий корсаж, звичайно такий нерухомий, подавав тепер ознаки життя. Це хвилювало красуню; їй було неприємно чути за собою швидкі кроки Маржолена, що теж наче задихався. Вона відступила вбік і пропустила його наперед. Село з темними вуличками спало. Ліза помітила, що її супутник навмисне пішов найдальшою дорогою. Коли вони вийшли до полотна підземної залізниці, Маржолен сказав, що хотів їй показати ще цю залізницю. Вони спинилися там на хвилинку, заглядаючи в щілини між товстими дошками загорожі. Маржолен запропонував піти на полотно. Мадам Кеню відмовилася, кажучи, що це зайве, що вона й так добре все розглянула. Повертаючись назад, вони побачили тітку Палет, що стояла перед своєю коморою, розв'язуючи мотуззя на широкому чотирикутному кошику. З кошика долинав шум; це птахи билися крилами й лапками. Коли жінка розв'язала останній вузол, з кошика раптом повисувалися довгі гусячі шиї й підняли кришку. Розлючені гуси повилітали, витягіни вперед голови, клацаючи дзьобами з голосним шипінням і зчиняючи в темряві льоху великий переполох. Ліза не могла втриматися від реготу, дарма що перекупка скаржилась і лаялася на всю губу в гіркому розпачі, тягнучи за шиї двох гусок, яких їй пощастило спіймати. Маржолен кинувся навздогін за третьою гускою. Було чути, як він тупотів, бігаючи вздовж проходів, шукаючи сліду, тішачись цим полюванням; потім десь здалека почувся шум боротьби, і парубок повернувся, несучи птаха. Тітка Палет, жовта, поморщена бабуся, взяла гуску на руки і якусь хвилину тримала її в себе на животі, стоячи в позі античної Леди.

– Ну що б я робила, якби тебе тут не було? – промовила вона. – Одного разу я побилася з гусаком; добре, що при мені був ніж, і я перерізала йому горлянку.

Маржолен зовсім задихався. Коли вони підійшли до каміння, де ріжуть птахів, Ліза при яскравішому газовому світлі побачила, що він спітнів, а очі горять вогнем, якого вона в них ніколи не помічала. Звичайно він опускав перед нею вії, мов соромлива дівчина. Маржолен здався їй дуже гарним юнаком: широкоплечим, з великим рум'яним обличчям, обрамованим русявими кучерями. Ковбасниця поглядала на нього прихильно, з таким щирим захопленням, яке можна показувати тільки по відношенню до надто молоденьких хлопців. Від цього Маржолен знову зніяковів.

– От бачиш, і тут немає пана Гавара, – промовила Ліза. – Через тебе я тільки марно час гаю.

Тоді він швидко розповів їй про місце, де ріжуть птицю. Тут є п'ять великих, довгих кам'яних лав, що тягнуться вздовж вулиці Рамбюто і освітлені жовтавим світлом з отворів та газовими ріжками.