Черево Парижа - Сторінка 42

На одному кінці жінка різала курчат, і з цього приводу Маржолен скоромовкою зауважив, що вона їх скубе ще майже живимй, бо так легше скубти. Потім він запропонував Лізі взяти в руку пір'я, що валялося великими купами на кам'яних лавах; юнак пояснив, що це пір'я сортують і продають часом аж по дев'ять су за фунт, залежно від м'якості. Ковбасниця мусила також засунути руку у великі корзини, повні пуху. Потім Маржолен відкрутив крани басейнів, зроблених біля, кожного кам'яного стовпа. Він невтомно розповідав про різні подробиці. Кров стікає уздовж кам'яних лав, утворюючи на підлозі калюжі. Сторожі кожні дві години миють підлогу водою з помпи, відтираючи криваві плями шорсткими щітками. Коли Ліза нахилилась над отвором труби, куди стікають вода й кров, Маржолен розповів їй інші цікаві речі: після зливи вода крізь цей отвір заливає льох; колись вона піднялася аж на тридцять сантиметрів, і довелося переносити живність у другий бік підземелля, де підлога трошки вища. Хлопець і досі ще сміявся, згадуючи, який гармидер зчинили перелякані птахи. Покінчивши з цим, Маржолен не знав, що ще розказати, як раптом згадав про вентилятор. Він повів молодицю в глиб льоху й попросив її глянути вгору. Тут вона побачила середину однієї з кутових башточок, щось на зразок широкої вивідної труби, куди підіймався сморід з комор.

Маржолен замовк у цьому кутку, зараженому їдкими запахами, що їли очі, як гуано. Проте юнак був явно збуджений. Ніздрі його роздувались, він із силою втягав у себе повітря, мов це надавало йому відваги. Вже чверть години хлопець був у льоху з красунею Лізою, і цей сморід, ця теплота живих тварин сп'янили його. Тепер він уже не ніяковів; він був повний бажань, які зігрівав запах посліду в курнику з низьким склепінням, що здавалося чорним у пітьмі.

– Ну, ходімо, – промовила Ліза. – Ти славний хлопчина, показав мені все це... Коли прийдеш до нас у ковбасну, я тебе почастую чимсь смачненьким.

Вона взяла його за підборіддя, як часто робила це, не помічаючи, що Маржолен уже виріс. Красуня й сама була трохи схвильована; прогулянка під землею зворушила її ніжним хвилюванням, яким вона насолоджувалась, як чимсь дозволеним, що не може дати поганих наслідків. Її рука, мабуть, трохи довше, ніж звичайно, затрималася під підборіддям хлопця, таким ніжним! Тоді, під впливом цієї ласки, уступаючи пориву інстинкту, але попередньо переконавшись, що поблизу немає нікого, Маржолен набрався духу й кинувся на красуню Лізу з силою бика. Він схопив її за плечі й шпурнув у велику корзину з пір'ям, куди вона звалилася з задертими спідницями. Маржолен хотів обхопити її за стан, як брав Кадіну, з брутальністю тварини, що не знає впину, та Ліза, збліднувши від цього несподіваного нападу, не скрикнувши, швидко вистрибнула з корзини. Вона піднесла руку тим рухом, який бачила допіру, коли дивилася, як б'ють птахів, стиснула свій кулак дебелої красуні й ударила Маржолена межи очі. Юнак звалився долі й розбив собі голову об гострий ріг кам'яної лави. В цю хвилину в темряві залунало хрипке й протяжне кукурікання півня.

Красуня Ліза вся похолола. Вона закусила губу, і груди її набули звичної нерухомості, що надавала цьому жіночому станові подібності до живота. Над головою вона почула невиразне гуркотіння ринку. Крізь отвори, що виходили на вулицю Рамбюто, долинав з тротуару стукіт, порушуючи глибоку тишу льоху. В Лізи майнула думка, що її врятували тільки сильні руки. Вона струсила пір'ячко, що поприставало до її спідниць. Потім, боячись, щоб її тут не застукали, пішла, навіть не глянувши на Маржолена. Коли ковбасниця проминула гратчасті двері й побачила на сходах ясне світло дня, вона зітхнула з полегкістю.

Ліза ввійшла до ковбасної вже зовсім спокійна, тільки трохи бліда.

– Ти довго барилася, – сказав їй Кеню.

– Я не знайшла Гавара, хоч усюди шукала його, – спокійно відповіла вона. – Доведеться їсти баранину без нього.

Господиня, наче й не було нічого, наказала наповнити смальцем банку, що виявилася порожньою, нарізала котлет для своєї приятельки, мадам Табуро, яка прислала по них служницю. Удари ножем по м'ясу, затиснутому в лещата, нагадали їй про Маржолена, що лежав унизу, в льоху. Проте Ліза не відчувала докорів сумління. Вона вчинила, як порядна жінка. Чи варто було рискувати своїм спокоєм задля якогось хлопчини? Ні, їй надто добре жилося з чоловіком і дочкою. І все ж вона подивилась на Кеню; шкіра на його потилиці була жорстка й червона, наче в кабана, а голене підборіддя зашкарубло, мов кора на дереві, в той час як у юнака потилиця й підборіддя були схожі на рожевий оксамит. Та про це не слід було думати; Ліза не торкатиметься більше його, бо хлопець забрав собі в голову різні дурниці. Вона шкодувала тільки, що позбулась маленького дозволеного задоволення, і казала собі, що діти ростуть надто вже швидко.

Щоки її трошки зашарілися, і Кеню знайшов, що його жінка "до біса добре виглядає". Підсівши на хвилинку до неї за прилавок, він сказав:

– Тобі треба частіше ходити на прогулянки. Це тобі на користь... Якщо хочеш, сходимо колись увечері в театр. Ну, хоч би в "Ґете", – мадам Табуро бачила там таку гарну комедію...

Ліза посміхнулась і сказала, що там видно буде.. Потім знову зникла. Кеню подумав, що його жінка надто добра і що ця тварина Гавар не вартий того, щоб вона бігала його шукати. Ковбасник не помітив, як Ліза піднялася по сходах і ввійшла до Флоранової кімнати, ключ від якої висів на цвяху в кухні. Вона сподівалася розвідати що-небудь у цій кімнатці, бо на торговця живністю більше не розраховувала. Мадам Кеню поволі обійшла приміщення, оглянула ліжко, камін, усі кутки. Вікно, що виходило на маленький балкон, було відчинене, і гранатове деревце, вкрите пуп'янками, купалося в золотому промінні призахідного сонця. Лізі здалося, що її продавщиця не виходила з цієї світлички, що вона ще вчора ночувала тут – у кімнаті не було жодної ознаки присутності чоловіка. Це здивувало Лізу, яка сподівалася побачити підозрілі ящики або скрині з важкими замками. Вона помацала навіть Огюстінине літнє вбрання, що все ще висіло на стінці, й нарешті сіла до столу й стала читати почату сторінку, де слово "революція" повторювалося двічі. Молодиця злякалася, висунула шухляду й побачила, що там повно паперів. Та перед цією таємницею, яку так недбало охороняв поганенький дерев'яний столик з непофарбованого дерева, раптом прокинулася вся її порядність. Ліза, дуже схвильована, сиділа, схилившись над паперами, силкувалася зрозуміти зміст написаного, не ворушачи паперів, як раптом здригнулася від пронизливого співу зяблика, що сидів у клітці, освітленій косим промінням сонця.

Ковбасниця, здригнувшись, поспішила засунути шухляду, відчуваючи, що хотіла зробити паскудний вчинок.

Мадам Коню замислено стояла перед відчиненим вікном, міркуючи, що їй слід порадитися з абатом Рустаном, людиною дуже розумною, як раптом побачила внизу, на ринковому майдані, натовп, який оточував ноші. Смеркало, проте Ліза добре впізнала Кадіну, що плакала в натовпі цікавих, і Флорана з Клодом Лантьє, які розмовляли, стоячи на тротуарі в білих від пороху чоботях. Ковбасниця поквапно спустилася вниз, здивована, що вони вже повернулись. Ледве встигла вона сісти на своє звичайне місце за прилавком, як до ковбасної ввійшла мадмуазель Саже, промовляючи:

– Це негідника Маржолена знайшли в льоху з розбитою головою. Чи не підете, мадам Кеню, глянути на нього?

Ліза перейшла вулицю, щоб подивитись на бідного хлопця. Юнак лежав, витягнувшись, дуже блідий, з заплющеними очима. На його русявих кучерях з одного боку скипілася кров. Люди казали, що рана не загрожує його життю і що хлопець сам винен, бо вічно виробляє у підвалі різні штуки. Гадали, що він хотів, мабуть, перестрибнути через кам'яну лаву – це була його улюблена розвага – і вдарився головою об камінь. Мадмуазель Саже прошепотіла, показуючи на Кадіну, яка весь час плакала:

– Мабуть, ця паскуда штовхнула його. Вони завжди ховаються вдвох по закутках. –

Маржолен, опам'ятавшись на свіжому повітрі, широко розплющив здивовані очі. Він оглянув усіх присутніх і, побачивши лице Лізи, що нахилилась над ним, посміхнувся їй вибачливо, з лагідною покірливістю. Маржолен наче не пам'ятав, що сталося між ними. Ліза, заспокоївшись, сказала, що його треба тепер же однести до лікарні і що вона прийде його відвідати, принесе йому апельсинів та бісквітів. Маржолен, знеможекий, відкинув голову. Ноші понесли далі. Кадіна проводжала їх, повісивши на шию свій кошик, в якому на зеленій моховій галявці розквітали букетики, фіалок; на них лилися тепер гарячі сльози маленької продавщиці квітів, а вона й не помічала, що палить бідні квіти своїм пекучим горем.

Повертаючись до, себе в ковбасну, мадам Кеню почула, як Клод, стискаючи руку Флоранові, говорив йому стиха:

– Ах, проклятий хлопець! Він мені зіпсував сьогоднішній день... Проте ми все-таки повеселилися досхочу!

Клод і Флоран повернулися справді зморені, але щасливі: Вони принесли з собою запах вільного повітря широких ланів. Того дня, ще до світанку, мадам Франсуа продала всю свою городину, і вони втрьох пішли за возом на вулицю Монторгейль, до заїзду "Золотий компас". Тут вони ще в паризьких стінах, уже смакували сільську ідилію. Позаду ресторану "Філіпп", що до першого поверху прикрашений позолоченою різьбою, є двір, такий, які бувають на фермах, темний і сповнений життя, з пахощами свіжої соломи та теплого кінського гною; кури зграями порпаються тут у м'якій землі; замшілі дерев'яні будівлі, сходи, галереї, провалені дахи туляться до сусідніх старих будинків. У глибині під грубо збитою повіткою на них чекав запряжений Валтасар; він спокійно жував овес з прив'язаної до недоуздка торби. Добрий кінь підтюпцем збіг униз вулицею Монторгейль, задоволений, що так швидко повертається до Нантера. Та віз їхав не впорожні. Городниця склала угоду з компанією, що повинна була прибирати Центральний ринок; двічі на тиждень мадам Франсуа набирала повний віз листя, вибираючи його великими вилами з купи сміття на майдані. З того листя був чудовий гній. За кілька хвилин хура була наповнена доверху. Клод і Флоран витяглись на цьому пишному ліжку із зелені, мадам Франсуа взяла в руки віжки, і Валтасар рушив неквапною ходою, трохи схиливши голову, бо доводилося везти чималий вантаж.

Подорож була задумана вже давно.