Черево Парижа - Сторінка 39

Зверху спускалися гриви, м'які хвости, розплетені коси, локони, що спадали дощем, триповерхові волосяні валики, що підкладалися під зачіску, – цілий потік шовкового і грубого волосся; вогненні руді пасма, товсті чорні джгути, блідорусяві локони і, нарешті, сива шевелюра для шістдесятлітніх закоханих модниць. Унизу в картонних коробках дрімали скромні зачіски, кучеряві англійські буклі, напомаджені та причесані шиньйони. І в цій рамці, в глибині своєрідної каплички, під розтріпаними кінцями підвішеного волосся оберталося погруддя жінки. Воно було задраповане червоним шарфом, сколеним мідною брошкою у заглибині між грудьми; голова була в дуже високому вінчальному убранні з тюлю, підколотого гілочками флер-д'оранжа; обличчя посміхалось, ясні скляні очі були обрамовані надто довгими віями, воскові щоки і плечі мов загоріли й потемніли від газу. Кадіна очікувала, доки воскова красуня з застиглою усмішкою повернеться до неї. Дівчина бувала щаслива, в міру того як профіль вимальовувався на вікні й лялька поволі поверталася зліва направо. Клод обурився. Він шарпнув Кадіну і спитав, що вона тут робить перед цією огидною, "дохлою дівкою, взятою з морга". Він не тямив себе від злості, поглядаючи на цю мертву наготу, на цю огиду з претензією на красу, кажучи, що тепер такі зачіски роблять тільки повії. Та дівчину важко було переконати: вона вважала манекен чарівним. Потім, випручавшись від митця, що тяг її за руку, і куйовдячи спересердя свою кучеряву розпатлану голову, вона вказала йому на великий рудий хвіст, мабуть, відтятий в якоїсь здорової кобили, і, нарешті, призналась, що їй дуже хотілося б купити це волосся.

Під час довгих прогулянок, коли Клод, Кадіна і Маржолен бродили втрьох навколо ринку, в кінці кожної вулиці перед ними виступав то один, то другий бік чавунного велетня. То були краєвиди, що несподівано відкривалися перед ними, дивні архітектурні перспективи, один і той же обрій, який, проте, весь час змінювався під різними кутами зору. Клод обертався, особливо на Монмартрській вулиці, коли проминали церкву. З цього місця видно було вдалині весь ринок, і цей краєвид захоплював Клода: перед очима відкривалася велика аркада, високі відчинені ворота; далі здіймалися павільйони з двома поверхами дахів, нескінченними рядами жалюзі і величезними шторами, – ніби профілі будинків та палаців, нагромаджених один на один, вавілонська башта з металу, легка, як індійські будівлі, підперезана висячими терасами, повітряними коридорами і летючими мостами, перекинутими над безоднею. Друзі раз у раз поверталися сюди, до цього місця, навколо якого вони кружляли, не маючи змоги відійти од нього і на сто кроків. Їх охоплювало приємне тепло Центрального ринку пополудні. Вгорі жалюзі зачинені, штори спущені, повітря в критих проходах дрімає, там згущується сіра пітьма, перерізана жовтими смугами сонячного проміння, що падає крізь довгасті вікна. З рядів долинає приглушений гомін; на тротуарах голосно лунають по всьому ринку кроки поодиноких людей, що поспішають у якихось своїх справах; а носильники з бляхами сидять рядком на кам'яних виступах на розі павільйонів і, скинувши грубі черевики, обтирають і перев'язують намуляні до крові ноги. Це – спокій спочиваючого велетня, що часом переривається кукуріканням півнів з льохів з живністю. Приятелі часто ходили дивитись, як навантажують порожні кошики на возики, які щовечора приїздять за ними, щоб відвезти їх назад до відправителів. Кошики, позначені чорними літерами й цифрами, навалені цілими горами проти комісійних магазинів на вулиці Берже. Люди встановлювали їх симетрично один на один. Та коли купа на возику досягала висоти першого поверху, робітникові, що стояв унизу, доводилося з розмаху кидати цілу купу кошиків, а тому, хто стояв на возику, ловити їх на льоту, розставивши руки. Клод, який любив силу й спритність, цілими годинами стежив за польотом лозових кошиків і реготав, коли від надто сильного розмаху вони перелітали через віз на середину бруку. Художник також дуже любив тротуар вулиць Рамбюто й Пон-Неф, на розі фруктового павільйону, де провадиться дрібна торгівля. Йому подобалась городина, розкладена просто неба на столах, обтягнених вологим чорним сукном. О четвертій годині сонце запалювало весь цей зелений куточок. Художник ходив уздовж рядів, з цікавістю поглядаючи на колоритні голови торговок; молоді, з волоссям, захованим під сітку, вже загрубіли від суворого життя; старі, що ховали під жовтими фуляровими чепцями почервонілі зморшкуваті обличчя, згиналися в три погибелі. Кадіна і Маржолен відмовлялися йти далі з Клодом, побачивши здалека тітку Шантмесс, яка погрожувала їм кулаком, гніваючись, що вони знов удвох б'ють байдики. Молода пара приєднувалась до художника на протилежному тротуарі. Там, через вулицю, він знаходив чудовий сюжет для картини: дрібних торговок овочами під великими,злинялими парасолями, червоними, синіми, фіолетовими. Ці парасолі на майдані, поприв'язувані до палиць, здавалися ніби пасмом гір, а могутні гладкі жіночі постаті червоніли в сяйві призахідного сонця, жовтогарячі тони якого догоряли на купках моркви та ріпи. Якась торговка, неохайна столітня відьма, прикривала три мізерних кущики салату рожевою шовковою парасолькою, подертою і жалюгідною.

Кадіна й Маржолен познайомилися з Леоном, учнем з ковбасної Кеню-Граделів. Одного разу, коли він ніс десь по сусідству паштет, вони побачили, як у темному кутку вулиці Мондетур хлопець підняв кришку каструлі і обережно відколупнув пальцями кусок. Свавільники, посміхаючись, ззирнулись, добре зрозумівши цього хлопця. Кадіна зараз же склала план задовольнити, нарешті, одне з своїх найпекучіших бажань. Коли вона знову зустріла Леона з каструлею, то зуміла так підлабузнитись до нього, що він дав їй трошки паштету; дівчина вхопила кусочок, сміючись і облизуючи пальці. Та її спіткало деяке розчарування: вона гадала, що це вгощення далеко смачніше. Проте малий ковбасник з хитрою мордочкою ласуна її зацікавив: він був одягнений в усе біле, мов дівчина, що йде до першого причастя. Кадіна запросила його на сніданок-монст'р, який улаштувала в купах кошиків павільйону, де торгують маслом. Вони зачинилися втрьох, – Кадіна, Маржолен і Леон, – у чотирьох стінах з лози, далеко від людей. Стіл було накрито на широкому плескатому кошику. Тут були груші, горіхи, білий сир, креветки, смажена картопля і редиска. Сир подарувала одна торговка з вулиці Косонрі. В крамничці на вулиці Гранд-Трюандрі взяли на два су смаженої картоплі. Решту – фрукти, креветки і редиску – накрали по всіх кутках ринку. Бенкет був дуже бучний. Леон, у свою чергу, захотів віддячити за запрошення на сніданок і почастував нових знайомих вечерею о першій годині ночі в себе на мансарді. Він подав холодну кров'яну ковбасу, кружечки сальтисону, кусок солоної свинини, корнішони та гусяче сало. Всім цим постачила його ковбасна Кеню-Граделів. Відтоді так і пішло: добірні вечері чергувалися з витонченими сніданками, запрошення йшли за запрошеннями. Тричі на тиждень відбувались інтимні бенкети в темному кутку за кошиками і на мансарді, звідки Флоран безсонними ночами чув до світанку приглушене плямкання та юний сміх.

Відтоді кохання Кадіни й Маржолена знайшло собі ще новий притулок. Вони були цілком щасливі. Хлопець удавав гречного кавалера; він водив свою подругу в окремий кабінет гризти недозрілі яблука або серединку селери десь у темному кутку льоху. Одного разу він украв копченого оселедця, і вони з Кадіною з насолодою з'їли його на даху павільйону морської риби, сидячи на краю ринви. На ринку не було такого темного кутка, де б Маржолен і Кадіна не справляли ніжних бенкетів закоханих. Квартал – ряди рундуків, наповнених фруктами, пиріжками, консервами – уже не був для них недосяжним раєм, повз який ці голодні ласуни проходили раніше з мовчазною заздрістю. Вони тепер простягали руки до рундуків і ухитрялися вкрасти де сливку, де пригорщу вишень, де кусок тріски. Свавільники набирали провізії також на самому ринку, стежачи за проходами між прилавками, підбираючи все, що впаде, а часто-густо навмисне перекидали корзини, мов ненароком зачепивши їх плечем. Незважаючи на це мародерство, великі рахунки у торговця смаженим з вулиці Гранд-Трюандрі усе зростали. У цього торговця, крамничка якого впиралась у старий похилий будинок, підпертий товстими замшілими дошками, продавалися варені равлики, що плавали в прозорій воді у великих фаянсових мисках, смажена в надто товстому шарі тіста дрібна камбала, жовта й суха, потрух, що варився на малому вогні на краю плити, і смажені оселедці, чорні, обгорілі, тверді, як дерево. Кадіна іноді протягом тижня заборговувала цій крамничці до двадцяти су; цей борг страшив її; їй треба було продати незліченну кількість фіалкових букетиків, бо на Маржолена годі було сподіватись. До того ж, Кадіна мусила віддячувати Леонові люб'язністю за люб'язність; вона навіть трохи соромилася, що ніколи не може почастувати його хоч будь-якою м'ясною стравою. А Леон почав уже тягати мало не цілі окости. Хлопчина за звичкою усе ховав собі за пазуху. Піднявшись увечері з ковбасної нагору, він витягав з-під сорочки обрізки ковбас, кусочки паштету з печінки, свинячу шкуру,зрізану з окостів. Ані хліба, ані напоїв при цьому не подавалось. Одного разу, бенкетуючи вночі, Маржолен помітив, що Леон цілує Кадіну під час їди. Це його насмішило. Він міг би вбити мізерного ковбасника ударом кулака, проте аж ніяк не ревнував Кадіни, ставлячись до неї, як до старої доброї приятельки.

Клод не бував на цих бенкетах. Застукавши раз маленьку квіткарку, коли вона крала буряк і ховала його у свій кошик, він нам'яв їй вуха й вилаяв негідницею. Він казав, що немає вчинку, паскуднішого за крадіжку. А проте художник мимохіть захоплювався цими похітливими тваринами, злодійкуватими й ненажерливими, які насолоджувалися покидьками, що валялись долі, збираючи крихти, які падали зі столу велетня.

Маржолен став на службу до Гавара, радіючи, що там нічого не треба було робити, а тільки слухати нескінченні балачки патрона. Кадіна продавала букети і вже звикла до лайки тітки Шантмесс. Маржолен і Кадіна все ще жили дитячим життям, не знаючи сорому, задовольняючи свої бажання і віддаючись найневиннішій розпусті.