Черево Парижа - Сторінка 37

Вони були самі в гострому запаху живності і не спали через співи півнів, що безперервно лунали в темряві. Вони сміялись, обнімались у пориві глибокого кохання, яке ще не вміли виявити. Маржолен був дуже тупий. Кадіна била його, сердячись без видимих причин на свого товариша. Ця вулична дівчинка вміла розбурхати недотепу-хлопця своєю сміливістю. Потроху вони багато дечого навчилися, лежачи в корзинах з пір'ям. Це була гра. Півні та кури, що спали біля них, не були невинніші за них.

Згодом Маржолен і Кадіна наповнили весь Центральний ринок своїм коханням безжурних горобців. Вони жили, як щасливі молоді тварини, залишені на волю інстинкту, задовольняючи свої потреби серед кучугур їжі, де ці дітлахи виросли, мов рослини з плоті. Кадіна в шістнадцять років була завзятою дівчиною, смуглявою вуличною циганкою, великою ласухою й дуже хтивою. Вісімнадцятилітній Маржолен був гладким підлітком з чималеньким черевцем; він стояв на найнижчому ступені розумового розвитку й жив тільки почуттям. Кадіна часто не ночувала вдома, а проводила нічку з Маржоленом у льоху павільйону живності. А ранком вона задерикувато сміялася в очі тітці Шантмесс, тікаючи від підлогової щітки, з якою стара ганялася за нею по кімнаті, б'ючи куди попало. Тітці ніколи не вдавалося набити негідницю, що нахабно глузувала з неї. Кадіна казала, що вона не спала цілу ніч, "бо хотіла глянути, чи є в місяця роги". А щодо Маржолена, то коли з ним не було Кадіни, він тинявся цілими ночами, сидів з вартою, що пильнувала павільйони, спав на лантухах, на кошиках або просто десь у кутку. Нарешті хлопець і дівчина не виходили більше з ринку, який зробився їхнім пташником, стайнею, колосальними яслами, де вони спали, кохались і жили на величезному ліжку з м'яса, масла та городини.

Але в них збереглась особлива приязнь до величезних корзин з пір'ям. Закохані проводили в них ночі кохання. Пір'я не було розсортоване. Тут лежало і велике чорне індиче пір'я, і біле блискуче гусяче, що лоскотало їм за вухами при кожному русі; там був і качиний пух, в який Маржолен і Кадіна занурювались, наче у вату; легеньке куряче пір'ячко, золотаве й строкате, здіймалось у повітря від кожного подиху, мов мухи, що купаються в сонячному світлі. Взимку молода пара спала на багрянці фазанів, на сірому попелі жайворонків, на зозулястому шовку перепелиць, куріпок і дроздів. Це пір'я ще зберігало в собі життя і, потрапляючи випадково на губи пустунам, приносило тріпотіння крил, теплий запах гнізда. Воно здавалося їм широкою спиною якогось птаха, на яку вони лягали і яка несла їх, закоханих, у солодких обіймах. Уранці Маржолен відшукував Кадіну, що спускалась на дно корзини, засипана пір'ям, наче снігом. Кадіна підводилася розпатлана, обтріпувалася, виходила з хмари пуху з розкуйовдженим волоссям, де неодмінно стирчало пір'я з півнячого хвоста.

Маржолен і Кадіна знайшли собі ще один притулок – у павільйоні оптового продажу масла, яєць і сиру. Там щоранку виростали цілі стіни з порожніх кошиків. Хлопець і дівчина пролазили туди, проробивши собі отвір у цій рухомій стіні, і влаштовували собі там затишний куточок у купі кошиків. Потім пустуни ставили вийнятий кошик на місце і зачинялись таким чином у власній хаті. Тут вони були в себе вдома, в них був притулок, де можна було обійматися безкарно. Кадіна і Маржолен чули навколо себе галас юрби і сміялися з цієї юрби, відділені от перехожих тоненькою перегородкою. Часто свавільники пирскали зо сміху, коли люди зупинялися за два кроки від них, і гадки не маючи, що вони тут присутні. Пустуни робили собі отвори, немов бійниці, і визирали з своєї фортеці. Коли достигали вишні, Кадіна добре влучала кісточками в ніс усім старим бабам, що проходили повз них; це тим більше звеселяло підлітків, що остовпілі жінки розгублено озирались на всі боки, не розуміючи, звідки летить град вишневих кісточок. Шибеники бродили також у глибині льохів і знали там усі темні ями; вони вміли пролазити крізь добре зачинені грати.

Найулюбленішим їхним заняттям було проникати на полотно підземної залізниці. У місті збирались підвести колії до різних станцій; деякі перегони цієї залізниці тяглися під критими проходами, відділяючи льохи кожного павільйону один від одного. На всіх перехрестях було вже навіть установлено рухливі платформи, готові до використання. Кадіна і Маржолен відшукали в товстій дубовій перегородці, що закривала доступ до залізниці, одну дошку, не дуже міцно прибиту; вони навчилися її відсувати, і це дало їм змогу вільно входити в підземелля. Тут підлітки були відділені від усього світу і безперервного тупотіння Парижа вгорі над ними на майдані ринку. Переходи і безлюдні галереї, де проходила залізниця, були всіяні плямами світла, що проникало крізь отвори в склепінні, захищені чавунними гратами; у темних глибинах світився газ. Хлопець і дівчина гуляли тут, наче у власному палаці, певні, що ніхто їх не потребує, радіючи голосній тиші, тьмяним відблискам світла, мовчанці підземелля, де їхнє кумедне дитяче кохання проймалося тремтінням мелодрами. З сусідніх льохів крізь товсті дошки до них долинали нудотні пахощі городини, терпкий запах морської риби, сморід сиру, живе тепло птиці. То були безперервні поживні хвилі, які Кадіна і Маржолен вбирали в себе між поцілунками в алькові темряви, де вони дрімали впоперек рейок. А іншим разом, коли ночі були ясні, пустуни рано-вранці вилазили на дах, драпались по крутих драбинках башт на розі павільйонів. Угорі відлискували цинкові лани, алеї, майдани, ціла гориста країна, де вони були повними господарями. Вони обходили всі чотирикутні дахи павільйонів, гуляли по довгастих покрівлях критих проходів, підіймались і спускалися по схилах, блукали без кінця. Коли їм надокучали низини, вони видиралися ще вище, наважувались лазити по висячих залізних драбинах, де Кадінині спідниці маяли, мов прапори. Підлітки бігали по другому поверху дахів під відкритим небом. Над ними тепер були самі тільки зірки. З глибини Центрального ринку до них долинав лункий гуркіт, шум, гул далекої бурі, що гуготіла вночі. На цій височині ранковий вітер розвіював зіпсоване повітря, сморід базару, що пробуджувався. На світанку Маржолен і Кадіна милувались на краю ринви, наче птахи, що пустували на черепичному даху. В сяйві ранку вони рожевіли. Кадіна сміялася, її груди відливали муаром, мов шийка голубки. Щоб зазирнути в темні ще вулиці, Маржолен нахилявся, вчепившися руками, мов припутень лапками, за край цинкового даху. Коли підлітки сходили на землю, надихавшись свіжим повітрям, посміхаючись, як закохана пара, що виходить у пом'ятому одязі з густого жита, то казали, що повертаються з села.

З Клодом Лантьє Кадіна й Маржолен познайомились у тому ряду, де торгують тельбухами. Самі вони ходили туди щодня; їм цікаво й смішно було дивитись на відрубані голови, і в цьому виявлялася жорстокість, властива вуличним дітлахам. Навколо павільйону з тельбухами текли потоки крові; підлітки вмочали туди свої черевики, кидали купи листя, щоб загатити канаву, що розливалася кривавими калюжами. Їх цікавив підвіз м'яса в маленьких візочках, що тхнули кров'ю, і те, як поливали ті возики водою. Вони дивились, як вивантажують звідти баранячі ноги, задубілі волові язики з кривавими розірваними горлянками, товсті бичачі серця, що теліпалися, мов занімілі дзвони, і складають їх купами на землю, наче брудне каміння з бруку. Але найбільше вражали їх об'юшені кров'ю корзини, повні

баранячих голів з ослизлими рогами, чорними мордами, клаптями вовни на м'ясі; від такого видовища холодні мурахи повзали в них поза шкірою. Маржоленові й Кадіні ввижалась якась гільйотина, що кидає в ці корзини голови незліченної отари. Вони проводжали корзини в льохи по рейках, покладених на приступки сходів, і прислухалися до рипу коліс вагонів з лози, подібному до свисту пили. Там, унизу, панував солодкий жах. Там пахло бойнею; підлітки тьопали по темних калюжах, де часом наче загорялися криваві очі; їхні підошви липли до долівки, а самі вони були схвильовані й захоплені цією жахливою гидотою. Газові ріжки горіли коротким полум'ям, ніби миготіли закривавлені повіки. Обходячи басейни при блідому світлі, що проникало крізь отвори, Кадіна й Маржолен підходили до лещат. Тут вони насолоджувалися, милуючись, як різники у фартухах, зашкарублих від кров'яних бризок, розбивали довбнями одну по одній баранячі голови. Хлопець і дівчина простоювали тут цілими годинами, вичікуючи, доки спорожняться корзини; їх вабив хрускіт кісток; їм хотілося до кінця додивитись, як виривають язики, як виймають мозок з черепів. Часом позаду них проходив сторож, обливаючи льох водою з шланга; струмені дзюрчали по кам'яній підлозі, наче з відкритих шлюзів, вода била з гумового рукава, розбивалася на бризки об тверде каміння; та вона не могла змити кривавої іржі або знищити огидний запах крові.

Маржолен і Кадіна були певні, що надвечір, між четвертою і п'ятою годинами, зустрінуть Клода біля місця оптового продажу волового ліверу. Він був там серед візків з тельбухами, підсунутих задками до тротуарів, у юрбі людей у синіх блузах та білих фартухах; його штовхали, його оглушували крики покупців; але художник навіть не відчував штовханів; він в екстазі зупинявся перед величезним лівером, підвішеним на гаках проти столу оцінювача. Клод часто пояснював Маржоленові й Кадіні, що немає нічого в світі кращого за цей лівер ніжнорожевого кольору, що поступово переходив у густіший з яскразочервоною каймою внизу. Художник говорив, що лівер зроблений з мінливого атласу, і не знаходив слів, щоб описати цю шовкову ніжність, ці довгі свіжі заглиблення, брижі, це легесеньке, як хмаринка, м'ясо, що спадало широкими складками, мов підтикані спіднички танцюристок. Він говорив про газ, про мереживо, крізь яке просвічує стегно ставної жінки. Коли сонячний промінь, торкаючись величезного лівера, підперізував його золотом, Клод Лантьє млів від захвату; і коли б перед ним пройшли всі голі богині Греції або романтичні володарки замків у парчевих вбраннях, він, мабуть, не був би щасливішим.

Художник дуже здружився з молодою парою. Він любив красивих тварин і довго мріяв написати колосальну картину, де було б увічнено кохання Маржолена з Кадіною на Центральному ринку, серед городини, морської риби і м'яса.