Черево Парижа - Сторінка 51

Ви надто лагідні, моя мила. Мені аж прикро бачити вас з пляшками під пахвою... Та невже ви такі лагідні, що не годні вашому панові хоч очі видряпати?!

– Боже мій, та він же мене посилає! – відповіла Роза, виходячи з кімнати. – А ви даремно його ображаєте... Він дуже красивий чоловік.

Нормандку скорила ніжна вдача Флорана. Красуня, як і раніше, сиділа на уроках Мюша ввечері біля лампи, мріючи вийти заміж за цього хлопця, такого доброго до дітей. Вона й далі б продавала б рибу, а Флоран з часом зайняв би якусь видатну посаду в управлінні Центральним ринком. Та ці мрії розбивались об пошану, яку мав до неї вчитель; він чемно вітався з нею, проте тримався на відстані, а їй хотілося б сміятися з ним, дозволити йому позалицятися до неї, кохати так, як вона вміла кохати. Впертий опір Флорана якраз і примушував Луїзу Мегюден мріяти про шлюб; вона уявляла собі, що цей шлюб принесе велике задоволення її честолюбству. Флоран жив іншим життям, він стояв вище за неї, і їй хотілося піднятися до нього. Може, він і задовольнив би її бажання, якби не полюбив так щиро Мюша; крім того, йому було бридко мати полюбовницю в домі, де поряд жили мати й сестра.

Нормандка з великим здивуванням вислухала біографію свого милого. Досі він ніколи не розповідав її. Луїза почала докоряти йому. Незвичайні пригоди надали ще більше пікантності її коханню до Флорана. Він протягом кількох вечорів мусив описувати їй усе, що з ним було. Луїза боялася, що поліція, нарешті, розвідає, де він, але Флоран заспокоював її, кажучи, що це було надто давно і тепер нічого боятися поліції. Колись увечері він розповів Луїзі про жінку на бульварі Монмартр, про даму в рожевому капелюшку, з простріленими грудьми, чия кров пролилась на його руци. Він ще часто згадував про неї. Її сумний образ стояв перед ним у ясні ночі в Гвіані; він повернувся до Франції з божевільною мрією колись ясним сонячним днем зустріти її десь на вулиці, хоч і відчував досі мертву вагу її тіла впоперек своїх ніг. Може, вона ожила! Іноді, коли Флоран ходив вулицями, він раптом відчував удар у серце: йому здавалося, що він упізнав її в юрбі. Тремтячи від хвилювання, Флоран бігав за рожевими капелюшками, за шалями, що спускалися з плечей. Заплющивши очі, він бачив, наче незнайомка йде, наближається до нього; та ось шаль спадала з неї, і на хусточці виступали дві червоні плями; молода жінка з'являлася перед ним бліда, як віск, з нерухомими очима, із скривленими губами. А найболячіше було Флоранові те, що він не знає її імені, що в нього від неї залишилася сама, тільки тінь, наче втілена журба. Коли Флоран думав про жінку взагалі, перед ним завжди поставала вона – єдино добра, єдино чиста. Він часто ловив себе на химерній думці, що вона шукала його на тому бульварі, де була вбита, і певний був, що якби вони зустрілися на кілька секунд раніше, то вона, подарувала б йому життя, сповнене щастя. І Флоран не хотів іншої жінки, інші для нього не існували. Коли він говорив про неї, його голос так тремтів, що Нормандка інстинктом закоханої жінки все зрозуміла, і в ній прокинулися ревнощі.

– Певна річ! – промовила вона злісно. – Краще вам більше не бачити її. Яка вже тепер з неї красуня!

Флоран страшенно зблід, жахнувшись того образу, який викликала в його уяві торговка. Його спогади про кохання опинилися в могилі. Він не подарував Нормандці її жорстокості, бо від тієї пори його уява малювала перед ним під чарівним шовковим капелюшком вищирені зуби та порожні очні западини кістяка. Коли Луїза пробувала дрочити його тою жінкою, "що лежала з ним на розі вулиці Вів'єн", він ставав жорстокий і переривав її майже грубо.

Та в його зізнанні Нормандку особливо вразило те, що вона помилялася, вважаючи, ніби відбила у красуні Лізи її коханця. Це настільки зменшило її тріумф, що протягом цілого тижня вона кохала Флорана значно менше, ніж раніше. Але її втішила історія із спадщиною. Красуня Ліза з розпусниці перетворилася на злодійку, яка привласнила майно дівера і всіх обманювала своїм лицемірством. Тепер щовечора, поки Мюш списував у зошит прописи, розмова переходила на гроші старика Граделя.

– Ну, чи бачив хто такі дурниці! – реготала рибна торговка. – Мабуть, він хотів посолити свої гроші, якщо поклав їх у кадуб для солонини!.. Вісімдесят п'ять тисяч франків – добрі гроші, та ще Кеню, певне, збрехали, – їм, можливо, припало вдвоє або і втроє більше... Якби так мені, я б живо зажадала від них свою частку.

– Мені нічого не треба, – завжди відповідав Флоран. – Я навіть не знав би, де подіти такі гроші.

Тоді Нормандка розпалювалася:

– Слухайте, ви зовсім не чоловік, аж шкода дивитись на вас... Як ви не розумієте, що Кеню з вас сміються? Гладуха підсуває вам стару білизну й подерте вбрання свого чоловіка. Вибачайте мені на слові, але всі це помічають... От і тепер на вас зашкарублі від сала штани, які весь квартал протягом трьох років бачив на вашому браті... Та я б на вашому місці у вічі б їм кинула їхнє дрантя і зажадала б свою частку. Це ж сорок дві тисячі п'ятсот франків, правда? Я б з місця не зійшла, доки вони не віддали б мені сорок дві тисячі п'ятсот франків.

Даремно Флоран старався пояснити, що невістка пропонувала йому його частку, що вона для нього тримає ці гроші, та він сам не хоче їх брати. Він розповідав найменші подробиці, щоб переконати Нормандку в чесності подружжя Кеню.

– Хто б вам повірив, – сміялася вона іронічно. – Знаю я цю їхню чесність! Товста корова щодня складає її й ховає у свою дзеркальну шафу, щоб не забруднилась... Мені вас аж шкода, мій бідний друже. Вас просто приємно обдурити. Ви у справах, як мала дитина, нічогісінько не розумієте... Ця жінка колись покладе вам у кишеню ваші гроші і знов їх звідти вийме, – це неважко зробити. Хочете, я піду й правитиму від вашого імені те, що вам належить? Побачимо, що буде. Це вийшло б цікаво, запевняю вас. Я б дістала гроші або розтрощила б у них усе, слово честі!

– Ні, ні, вам нема чого туди йти, – заспокоював її переляканий Флоран. – Я побачу, може, мені самому незабаром потрібні будуть гроші.

Але торговка сумнівалась; вона знизувала плечима й говорила, що він м'якотілий. Тепер їй увесь час кортіло нацькувати Флорана на Кеню-Граделів; для цього вона вживала різну зброю: гнів, глум, ніжність. Потім у неї склався інший план. Якби вона одружилася з Флораном, то набила б морду красуні Лізі, коли б та відмовилася віддати спадщину. Ввечері в ліжку Луїза мріяла про це з розплющеними очима; їй уявлялось, як вона входить до ковбасної, сідає серед крамниці, саме коли там найбільша торгівля, і зчиняє бучу. Нормандка так плекала цю думку, ця перспектива так її спокушала, що вона ладна була одружитись, аби тільки зажадати сорок дві тисячі франків старого Граделя.

Тітка Мегюден у розпачі, що її дочка відмовила Лебігрові, кричала всюди, що Луїза збожеволіла, що "сухий довгаль", мабуть, причарував її якимсь поганим зіллям. Довідавшись, що він був засланий до Кайєнни, стара розлютилася, назвала його каторжником, убивцею, казала, що й не диво, що він так висох від своїх злочинів. Це вона поширювала у кварталі найгіршу версію історії Флорана. Але в себе вдома стара тільки бурмотіла під ніс і навмисне поспішно зачиняла шухляду комода, де лежало срібло, як тільки приходив Флоран. Одного разу, посварившись із старшою дочкою, вона крикнула:

– Так далі не може тривати. Признайся, що цей поганець наговорює тобі на матір. Дивись, щоб мені терпець не увірвався, бо я піду й донесу на нього в префектуру, присягаюся святим днем!

– Ви донесете на нього? – запитала Нормандка, вся затремтівши й стиснувши кулаки. – Дивіться, щоб лиха не скоїлось... Ох, коли б ви не були мені матір'ю!..

Клер, яка була свідком цієї сварки, почала сміятися нервовим сміхом, що роздирав їй горло. Від якогось часу вона стала ще похмурішою, ще химернішою, блідою, з червоними очима.

– Ну що ж тоді? – запитала вона. – Ти б її набила? А мене б теж набила, твою рідну сестру? Знай же, що так воно й буде. Я сама позбавлю від нього наш дім і сама піду до префектури замість мами.

І, побачивши, що Нормандка аж душиться від злості та белькоче погрози, дівчина додала:

– Тільки тобі не доведеться бити мене... Я кинусь у воду, повертаючись назад по мосту.

Великі сльози котились у неї з очей. Дівчина втекла до своєї кімнати, гучно грюкнувши дверима. Стара Мегюден не згадувала більше, що хоче виказати Флорана; тільки Мюш розповідав своїй мамі, що бабуся по всіх кутках ринку таємничо шепочеться з Лебігром.

Суперництво між красунею Нормандкою і красунею Лізою набуло ще більш прихованого та загрозливого характеру. Після обіду, коли над вікном ковбасної спускався тент із сірого тику в рожеву смужку, Луїза Мегюден кричала, що гладуха боїться, тому й ховається. За вітриною була ще внутрішня штора, і цікава Нормандка впадала у відчай, коли її спускали; на ній був намальований сніданок мисливців на узліссі, де чоловіки в чорних фраках і декольтовані дами, сидячи на жовтій траві, їли червоний пиріг, такий завбільшки, як вони самі. Певна річ, красуня Ліза нічого не боялась. Тільки-но сонце спускалося нижче, вона знову підіймала штору і спокійно в'язала, поглядаючи на ринковий майдан, обсаджений платанами, де копошилися маленькі свавільники, розриваючи землю під штахетами навколо дерев; на лавах палили люльки носильники; на обох кінцях тротуару два стовпи для афіш, барвисті, як арлекінове вбрання, були пообклеювані зеленими, жовтими, червоними та блакитними квадратами театральних об'яв. Ковбасниця, зручно вмостившись, стежила за красивою Нормандкою, вдаючи, наче дивиться на екіпажі, що проїздять мимо. Іноді Ліза нахилялась, мовби стежила за омнібусом, який зупинявся на майдані перед церквою Сен-Есташ, – омнібус ходив від Бастілії до Ваграмського майдану; а насправді вона краще розглядала торговку рибою, яка віддячувала за завіску тим, що накривала товар і свою голову великими аркушами сірого паперу, ніби бажаючи закритися від сонця. Однак перевага була тепер за красунею Лізою. Ковбасниця трималася цілком спокійно, чекаючи рішучого удару, тоді як Нормандка, хоч з усією сили намагалась поводитися благородно й гідно, завжди кінчала якою-небудь брутальною вихваткою, а потім сама жалкувала.