Черево Парижа - Сторінка 53

– Проте я знаю, як це робиться... В усякому разі я й тепер не дамся в руки шпигунам. Ви робіть, як хочете, але я не радив би вам, а особливо панові Лебігрові, лізти в цю кашу; адже у вас першим ділом закриють винарню.

Логр не міг утриматися від посмішки. Шарве кілька разів говорив з ними у такому роді; мабуть, він мав намір відбити їх од Флорана шляхом залякування. Та обидва вони були такі спокійні й певні в собі, що Шарве дуже дивувався. Проте він і Клемане ще й досі регулярно з'являлися вечорами до винарні. Висока брюнетка більше не працювала табельницею в павільйоні морської риби. Пан Манурі звільнив її.

– Погань усі ці комісіонери, – бурмотів Логр.

Клемане, притулившись спиною до перегородки, крутила цигарку довгими тонкими пальцями і рішуче відповідала:

– Е, в нас сварка вийшла!.. Наші політичні переконання протилежні, от і все. Цей Манурі має калитку таку товсту, як він сам, і ладен лизати чоботи імператорові. Адже коли б контора була моя, я б і дня не протримала його на службі.

Справді, Клемане любила часом недоречно пожартувати і одного ранку заради власної потіхи написала на таблицях проти назв камбал, скатів та макрелей імена найбільш відомих придворних дам і кавалерів. Ці риб'ячі клички, дані найвищим сановникам, ця оцінка графинь та баронес, яких продавали по тридцять су штука, смертельно перелякали пана Манурі. Гавар і досі сміявся з її дотепу.

– Нічого, – казав він, ляскаючи Клемане по руці, – зате ви в нас справжній мужчина!

Клемане винайшла новий спосіб готувати грог. Спочатку вона наливала в склянку гарячу воду, потім, підсолодивши її цукром, крапля по краплі наливала ром на плаваючий кусочок лимону, не даючи йому змішуватися з водою; після цього запалювала його і, поволі випускаючи клуби диму, дивилась, як він горів; а високе полум'я алкоголю кидало на її лице зеленкуватий відблиск. Проте і це вже було для неї занадто дорого тепер, коли вона втратила посаду. Шарве, глузливо посміхаючись, зауважив своїй дружині, що вона вже більше не багачка. Клемане тепер мала тільки те, що заробляла уроками французької мови, які давала рано-вранці в кінці вулиці Міроменіль одній молодій особі, що хотіла поповнити свою освіту потихеньку, щоб не знала навіть її власна служниця. І Клемане почала задовольнятися ввечері одною квартою пива. Причому пила її з філософським спокоєм.

Вечірні збори в заскленому кабінеті втратили свій галасливий характер. Шарве раптом замовкав і блід від холодної люті, коли про нього забували і слухали його суперника. Думка про те, що він колись панував тут, що, поки не з'явився Флоран, він деспотично командував цією купкою людей, завдавала його серцю муки скинутого короля. І якщо він ще приходив сюди, то тільки тому, що нудьгував за цим тісним куточком, який нагадував йому солодкі години тиранії над Гаваром і Робіном; навіть Логрів горб належав тоді йому, як і товсті руки дужого Олександра, й похмуре обличчя Лакайля. Шарве з допомогою одного слова примушував їх схилятися перед собою, поділяти свою думку; він ламав свій скіпетр об їхні плечі. А тепер йому було дуже боляче, він мовчав, згорбившись, і презирливо посвистував, вважаючи негідним для себе заперечувати всі ті дурниці, які обговорювалися в його присутності. Найбільше доводило Шарве до відчаю те, що його усунули раніше, ніж він це помітив. Ебертист не міг пояснити собі, в чому ж полягає секрет переваги Флорана. Він часто говорив, після того як лагідний і трохи смутний голос утікача лунав кілька годин підряд:

– Та цей хлопець наче піп, йому невистачає тільки ряси.

Але всі інші, видно, впивалися Флорановими словами. Шарве, побачивши Флоранову одежу, розвішану на всіх розетках від завісок, удавав, наче не знає, де подіти свою шапку, щоб не забруднити її. Він сердито відсував розкидані папери, говорячи, що тепер не почуває себе тут удома, відколи "цей добродій" забрав увесь кабінет. Учитель навіть скаржився виноторговцеві, питаючи, належить кімната одному гостеві чи цілій компанії. Цей захват його володінь був для Шарве остаточним ударом. Люди стали здаватися йому худобою. Він починав презирливо ставитися до людства, коли помічав, як Логр з Лебігром любовно дивляться на Флорана. Гавар доводив його до відчаю своїм револьвером. Робін, що звичайно мовчав за своїм пивом, здавався йому найрозумнішим з усієї компанії; той, напевне, знав справжню ціну людям, і його не можна було купити за пишне слово. Щождо Лакайля з Олександром, то вони тільки підтверджували думку ебертиста про те, що народ ще дурний і потрібні десять років революційної диктатури, щоб навчити його розуму.

Тимчасом Логр запевняв, що відділи незабаром будуть цілком створені. Флоран почав розподіляти ролі. Тоді якось увечері, після рішучої суперечки, Шарве, зазнавши поразки, підвівся, взяв свою шапку й промовив:

– Прощавайте, ламайте собі карки, якщо хочете... Я на це не піду, чуєте? Я ніколи нічого не робив задля чужого шанолюбства!

Клемане, накидаючи шаль, холодно додала:

– План безглуздий.

Побачивши, що Робін прихильно поглядає на те, як вони збираються піти, Шарве запитав, чи не піде і він разом з ними. Але Робін, в якого ще залишилося на три пальці пива в кухлі, обмежився тим, що простяг їм руку. Подружжя більше не поверталось. Одного дня Лакайль розповів компанії, що Шарве з Клемане відвідують пивну на вулиці Серпант; він крізь вікно побачив, як вони із запалом розмахують руками в центрі уважної групи дуже молодих хлопців.

Флоранові ніяк не вдавалося завербувати Клода. Один час він мріяв передати йому свої політичні ідеї, зробити його своїм учнем і помічником у революційній роботі. Щоб познайомити Клода із своїми широкими проектами, він колись увечері привів його до Лебігрової винарні. Але Клод, просидівши там кілька годин, тільки зробив ескіз з Робіна в капелюсі та пальті коричньового кольору, що уткнувся бородою в головку тростини. Потім, вийшовши з Флораном, він сказав йому:

– Ні, мені, бачте, зовсім не цікаво те, що ви там розповідаєте. Може, воно й дуже розумне, але не для моєї голови... Однак який цікавий екземпляр цей проклятий Робін! Він глибокий, як криниця... Я ще зайду туди, тільки не заради політики: мені хочеться зарисувати Логра й Гавара і помістити їх з Робіном на одній чудовій картині, про яку я думав, доки ви обговорювали питання про... як його там? Питання про дві палати, – здається, так?.. Ви тільки уявіть собі Гавара, Логра й Робіна, які, сидячи за кухликами пива, розмовляють про політику. Та це мало б у Салоні успіх, друже мій, гучний успіх, – справжній твір нашого часу!

Флоран був засмучений політичним скептицизмом свого приятеля. Він присилував його піднятися нагору до своєї мансарди і протримав його там до другої години ранку на вузькому балконі перед синіючою громадою Центрального ринку. Він читав художникові настанови, казав, що Клод не чоловік, коли він такий байдужий до добробуту своєї країни. Але художник хитав головою і відповідав:

– Ви, мабуть, маєте рацію. Я егоїст. Я не можу навіть сказати, що малюю для своєї батьківщини, по-перше, тому, що моїх ескізів усі жахаються, а по-друге, тому що я, коли пишу, думаю тільки про власне задоволення. Це все одно, як я лоскотав би себе; коли я пишу, мені хочеться сміятися... Що ви хочете? Я так створений, не топитися ж мені через це! До того ж, Франція не потребує мене, як каже моя тітка Ліза... Та крім того... Дозвольте мені бути щирим з вами... Я і вас люблю саме за те, що ви політикою цікавитеся так само, як я живописом. Ви себе лоскочете, мій милий.

Але через те що Флоран заперечував, Клод додав:

– Та облиште, будь ласка! Ви митець у своєму дусі, мрійник у сфері політики; держу парі, що ви проводите тут вечори, милуючися зірками, наче це виборчі бюлетені, що голосують за безконечність... Одно слово, ви лоскочете себе своїми ідеями про справедливість і правду. Ваші ідеї, так само як і мої ескізи, жахають буржуїв. І, говорячи між нами, якби ви були Робіном, невже ви думаєте, що мені цікаво було б приятелювати з вами? Ох, поете, поете!

Потім Клод почав жартувати, казав, що політика ніскільки не турбує його, бо він звик до неї в пивних та в майстернях художників. З цього приводу він розповів про кафе на вулиці Вовільє, що містилось на нижньому поверсі будинку, де жила Сар'єтта. Це була закурена тютюновим димом зала, заставлена лавами з витертою оксамитовою обивкою та мармуровими столами, що пожовкли від слідів кави з ромом; тут звичайно збиралася блискуча молодь з Центрального ринку. Тут пан Жюль царював над бандою носильників, продавців з крамниць, кавалерів у білих блузах та оксамитових картузах. Сам він носив біля бакенбард по пасму волосся, приліпленого до щоки у вигляді завитка. Щосуботи Жюль підрівнював собі волосся на потилиці і підголював його так, щоб було видно білу шию. Цю операцію робив перукар з вулиці Дезекю, де Жюль платив помісячно. Сар'єттин приятель задавав тон усім відвідувачам кафе, коли він з завченою грацією грав на більярді, виставляючи стегна, заокруглюючи руки й ноги, майже лягаючи на сукно і вигинаючись так, щоб можна було оцінити його спину. Скінчивши партію, молоді люди починали розмови. Банда була реакційною і дуже світською. Пан Жюль читав зрідка бульварні газетки. Він підтримував знайомство з персоналом маленьких театрів, був на "ти" з злободенними знаменитостями, знав, чи мала успіх, чи провалилася п'єса, яку грали напередодні. Але пан Жюль грішив і політикою; його ідеалом був Морні, якого він так і називав без титула. Він прочитував звіти засідань Законодавчого корпусу й реготав з найменшого дотепу Морні. Цей Морні чудово вмів посміятися з республіканської погані! І, розвиваючи свою думку, Жюль доводив, що тільки наволоч ненавидить імператора, бо той хоче добра всім порядним людям.

– Я іноді заходив до їхнього кафе, – сказав Клод Флорану. – Вони мають такий кумедний вигляд, коли, сидячи з своїми люльками, базікають про двірські бенкети, наче їх запрошують туди... Той хлопчина, що живе з Сар'єттою, – знаєте? – дуже сміявся нещодавно з Гавара. Він називає його дядьком... А коли Сар'єтта зайшла за Жюлем, їй довелося платити за нього; і взяли з неї аж шість франків, бо Жюль програв на більярді вгощення...