Черево Парижа - Сторінка 55

– Я знову чула в ряду, де торгують кишками, як дві жінки балакали, знаєте, про те... Не можу ж я казати людям, що вони брешуть, ви ж розумієте. З мене б сміялися... Чутка так і шириться, так і шириться. Де вже її спинити! Шило коли-небудь вилізе-таки з мішка.

За кілька днів мадмуазель Саже пішла у справжню атаку. Вона прибігла перелякана, почекала, нетерпляче жестикулюючи, доки всі покупці вийшли з крамниці, і стиха прошипіла:

– Чули, що кажуть?.. Ті люди, що збираються в Лебігра, накупили собі рушниць і тільки чекають, щоб розпочати те саме, що було в 48-му році. Ну хіба не жаль дивитися, як пан Гавар, людина гідна, багата, статечна, водиться з усякою наволоччю!.. Я хотіла вас попередити про вашого дівера.

– Та дурниці, нічого тут немає серйозного, – протягла Ліза, щоб заохотити Саже до дальших балачок.

– Нічого серйозного? Оце так! Увечері, коли проходиш вулицею Пірует, чути страшенний галас із винарні. Вони, бачте, зовсім не соромляться. Пам'ятаєте, як ця компанія хотіла збити з пуття вашого чоловіка? З вікна своєї кімнати я бачу, як вони там роблять патрони. Невже і це жарти?.. А втім, я попередила вас для вашої ж користі.

– Певна річ, дякую вам. Тільки люди багато чого вигадують.

– Ну, це не вигадки, на превеликий жаль!.. Та що казати, коли весь квартал гомонить про це! Кажуть, що коли поліція їх накриє, то чимало людей будуть замішані в небезпечну справу. Ось хоч би й пан Гавар...

Проте ковбасниця знизала плечима, мов хотіла сказати, що пан Гавар старий дурень, так йому й треба.

– Я кажу про нього, як і про інших, хоч би і про вашого дівера, – вела далі хитра стара. – Адже пан Флоран, здається, у них за начальника... Це може бути вам дуже прикро. Мені від душі вас жаль, бо коли поліція зайде й до вас, то можуть і пана Кеню зачепити. Його теж арештують. Два брати – як два пальці на руці.

Красуня Ліза гаряче заперечила. Проте вона дуже зблідла; своїми тривогами мадмуазель Саже таки дошкулила їй до живого. Від цього дня пащекуха приносила з ринку тільки історії про невинно потерпілих людей, які сиділи у в'язниці лише за те, що давали в себе притулок злодіям. Увечері, йдучи до винарні по наливку, стара збирала цілу низку фактів, дарма що Роза була зовсім не балакуча. Та старуха звірялася на власні очі й вуха. Вона добре помітила особливу прихильність Лебігра до Флорана, його намагання втримати інспектора в себе, його люб'язність, так погано оплачувану тими грішми, які Флоран витрачав у винарні. Це тим більше дивувало мадмуазель Саже, що вона добре знала ставлення обох чоловіків до красуні Нормандки.

"Далебі можна подумати, – міркувала вона, – що Лебігр годує його на заріз... Кому ж він хоче його продати?"

Одного разу увечері, коли стара зайшла до винарні, то побачила, як Логр упав на канапку в кабінеті, кажучи, що оббігав усі околиці і втомився, як собака. Плетуха зараз же глянула на його ноги: на черевиках не було ані порошиночки. Тоді вона посміхнулася сама до себе і пішла з порічковою наливкою, закопиливши губи.

Звичайно Саже доповнювала свій запас відомостей спостереженнями з власного віконечка. Це віконечко, що було дуже високо над усіма сусідніми будинками, служило для неї джерелом безмежної радості. Стара влаштовувалася тут, як в обсерваторії, в будь-яку годину дня і стежила за цілим кварталом. Спочатку вона вивчила до найменших подробиць меблювання всіх кімнат, які були просто перед нею, праворуч і ліворуч. Вона могла б розповісти, не проминувши жодної подробиці, про всі звички мешканців; їй було відомо, чи добре живуть чоловіки з жінками, як вони миються, що їдять за обідом, хто їх відвідує. Далі звідси в неї відкривався вид на Центральний ринок. Ні одна жінка кварталу не могла перейти вулицю Рамбюто, щоб Саже не помітила її. Стара безпомилково визначала, куди й звідки йде ця жінка, яку провізію несе в кошику; вона знала історію цієї жінки, її чоловіка, її костюми, її дітей, її матеріальний стан.

Ось це – мадам Лоре, вона дає чудову освіту своєму синові. А це мадам Гютен, сердешна, якою нехтує чоловік. А це мадмуазель Сесіль, різникова дочка, така золотушна, що її ніяк не можуть віддати заміж. І Сацсе могла так проводити цілі дні, нанизуючи пусті фрази, надзвичайно тішачись дрібними фактами, зовсім нецікавими. Але від восьмої години вечора вона дивилась тільки на вікна з матовими шибками, де вимальовувалися чорні тіні постійних відвідувачів кабінету. Стара помітила, що Шарве й Клемане уже не бували там, бо їхні сухі силуети не з'являлися більше на молочному транспаранті. У винарні не відбувалося жодної події, яку б вона не відгадала з раптових і безшумних рухів рук та голів. Саже зробилася дуже догадливою: вона чудово тлумачила значення витягнених носів, розчепірених пальців, роззявлених ротів, презирливо піднятих плечей; у такий спосіб вона стежила за змовою так уважно, що могла щодня сказати, як далеко зайшло діло. Якось увечері вона чітко уявила, якою жорстокою буде розв'язка. Мадмуазель Саже помітила на блідих шибках чорну тінь від Гаварового пістоля, величезні контури револьвера з витягненим дулом з'являлися то там, то тут, наче пістолетів було багато. От за цю зброю й розповіла стара мадам Кеню. Іншим разом Саже була зовсім збита з пантелику, побачивши, як там мелькали безконечні смуги матерії: вона подумала, що в кабінеті виготовляють патрони. Другого дня цікава баба зайшла до винарні об одинадцятій годині під приводом позичити у Рози свічку; краєчком ока крізь щілинку в дверях вона побачила на столі окремого кабінету купи смуг червоної матерії, які дуже її налякали. Після цього запас її відомостей набув більш значного характеру.

– Я не хотіла б вас лякати, мадам Кеню, – сказала мадмуазель Саже, – та це стає надто жахливо... Я боюся, слово честі! Ніколи в світі не кажіть нікому, що я вам розповім. Вони мені горло переріжуть, як довідаються.

Коли ковбасниця заприсяглася, що не викаже її, стара розповіла про куски червоної матерії.

– Я не знаю, що це могло бути. Вони лежали цілою купою, мов ганчірки, змочені кров'ю... Той Логр – знаєте, горбань – накинув один шмат собі на плечі... Ну, чистий тобі кат... Певне, вони знову щось надумали.

Ліза не відповідала, вона, здавалось, міркувала, опустивши очі, граючись держальцем виделки, якою розкладала в ряд кусочки солонини на блюді. Мадмуазель Саже казала стиха:

– На вашому місці я не була б така спокійна, мені б захотілось довідатися... Чому ви не оглянете кімнату вашого дівера?

Ліза злегка здригнулася. Вона впустила виделку і втупила тривожний погляд у стару, думаючи, чи не відгадала вона її намір. А Саже казала далі:

– Та це ж, нарешті, дозволено... Ваш дівер може вам дуже нашкодити, як ви допустите... Вчора в мадам Табуро йшла мова про вас. Вона вам така віддана приятелька. Мадам Табуро казала, що ви надто добрі й що на вашому місці вона б давно навела порядки.

– Це сказала мадам Табуро? – задумливо прошепотіла ковбасниця.

– Атож, і таку жінку, як мадам Табуро, варто послухати... Постарайтеся ж довідатися, що означають ці куски червоної матерії, а потім скажіть мені, добре?

Та Ліза вже не слухала. Вона якось непевно поглядала крізь гірлянди сосисок у вітрині на маленькі сирки жерве й равликові консерви. Ковбасниця, здавалось, поринула у внутрішню боротьбу, що провела дві зморшки на її мовчазному обличчі. Тимчасом стара почала стромляти свого носа у блюда на прилавку, бурмочучи сама до себе:

– Ах, ось тут нарізана ковбаса... Таж вона висохне... А це кров'яна ковбаса. У ній, мабуть, виделкою колупалися. Треба б її десь забрати, вона бруднить блюдо.

Ліза з неуважним поглядом віддала їй кров'яну ковбасу й кусочки копченої, промовивши:

– Візьміть, якщо хочете.

Все зникло в кошику. Мадмуазель Саже так звикла до подачок, що вже навіть не дякувала. Щоранку вона забирала собі всі обрізки з ковбасної. Стара пішла, сподіваючися здобути десерт від Сар'єтти або мадам Лекер, наговоривши їм на Гавара.

Зоставшись сама, ковбасниця сіла на лаву за прилавком, бажаючи обміркувати своє рішення в зручній обстановці. Вже цілий тиждень вона не мала спокою. Якось увечері Флоран попросив у Кеню п'ятсот франків, звичайно, як людина, що має відкритий рахунок.

Кеню відіслав брата до жінки. Флоранові це було прикро, він трошки тремтів, звертаючись до красуні Лізи. Але та, не промовивши й слова, не запитавши, нащо йому потрібні гроші, пішла до себе в кімнату і принесла п'ятсот франків. Вона тільки сказала діверові, що записала ці гроші на рахунок спадщини. Через три дні він узяв тисячу франків.

– Не варто було вдавати з себе безкорисливу людину, – сказала Ліза своєму чоловікові увечері, лягаючи спати. – Ти тепер бачиш, як добре я зробила, що зберегла його рахунок... Чекай, я ще не записала тисячі франків, які видала сьогодні.

Вона сіда перед бюро, перечитала сторінку рахунків і додала:

– Я мала рацію, залишивши вільне місце. Я відмічатиму те, що взято, на полях!.. От побачиш, він усе витратить на дрібниці... Я вже давно сподівалася цього.

Кеню нічого не відповів і уклався спати в дуже поганому настрої. Кожного разу, коли його дружина відкривала бюро, відкидна дошка рипіла, аж йому серце краялося. Він навіть вирішив був присоромити брата, перешкодити йому викидати гроші на Мегюденів; але не наважився. Через два дні Флоран попросив ще півтори тисячі франків. Логр колись увечері сказав, що якби були гроші, то справа посувалася б швидше. Другого дня він аж не тямився з радощів, побачивши, що слово, кинуте на вітер, дало йому невеличкий пакуночок золота; оцінювач, посміхаючись, поклав його в кишеню, причому горб його аж підстрибував від радості. З того часу почали з'являтися різні потреби: такий-то відділ просив грошей найняти приміщення, іншому треба було підтримати нещасливих патріотів; потрібні були гроші, щоб купувати зброю та військові припаси, вербувати людей, давати хабара поліції. Флоран ладен був віддати все. Він згадав про спадщину, про поради Нормандки. Флоран черпав гроші з Лізиного бюро, і бентежив його тільки невиразний страх, коли він дивився на серйозне обличчя невістки. На його думку, не можна було витратити ці гроші на більш святе діло. Захоплений Логр носив тепер надзвичайні рожеві краватки й лаковані черевики, поглядаючи на які, Лакайль ставав ще похмурішим.

– Твій брат узяв три тисячі франків протягом тижня, – заявила Ліза своєму чоловікові.