Черево Парижа - Сторінка 56

- Еміль Золя -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

– Що, ти на це скажеш? Правда, гарно?.. Якщо він так поводитиметься далі, то п'ятдесяти тисяч франків вистачить йому тільки на чотири місяці... А старому Граделю треба було сорок років працювати, щоб скласти такі гроші.

– Сама винна! – скрикнув Кеню. – Не треба було йому говорити про спадщину.

Але жінка суворо глянула на нього, промовивши:

– Це його гроші, він має право хоч усі взяти... Мені не шкода віддавати йому гроші; мені тільки хочеться знати, на що вони йдуть... Я давно тобі кажу: цьому повинен бути край.

– Про мене, роби, що хочеш, я не заважатиму тобі, – вирішив ковбасник, якого мучила скнарість.

Він щиро любив свого брата, але думка про п'ятдесят тисяч, які Флоран міг витратити протягом чотирьох місяців, була йому нестерпна. Ліза із слів мадмуазель Саже здогадувалася, на що йшли ці гроші. Коли стара дозволила собі натякнути на спадщину, ковбасниця скористалася з нагоди, щоб розповісти всьому кварталові, що Флоран брав свою частку й витрачав гроші, як хотів. На другий день після того коли Ліза довідалася про червону матерію, вона наважилася діяти. Проте вона ще боролася з собою, оглядаючися навколо у своїй ковбасній: свинина висіла похмуро; Мутон, сидячи біля банки з топленим салом, наїжувався і дивився невесело, як кіт, позбавлений змоги спокійно перетравлювати їжу. Ковбасниця покликала Огюстіну, щоб та посиділа за прилавком, а сама піднялась у Флоранову кімнату.

Нагорі, увійшовши до діверової спальні, вона здригнулася. По-дитячому чистенька постіль була геть заплямована купою червоних шарфів, що звисали аж до підлоги. На каміні поміж золотими паперовими коробочками та старими баночками з-під помади валялися червоні пов'язки шпачки кокард, мов краплі крові, що розпливалися на полиці. Далі, на всіх гвіздках, на сірому тлі шпалер, висіли полотнища матерії, чотирикутні вимпели жовті, сині, зелені, чорні, в яких ковбасниця впізнала значки двадцяти відділів. Дитяча обстановка кімнатки мов жахалася цих революційних прикрас. Немудра; незграбна наївність, що залишилася тут від продавщиці, акуратні біленькі завіски й меблі були мов освітлені загравою пожежі, а обличчя Огюста й Огюстіни на фотографії ніби помертвіли від страху. Ліза обійшла кімнату навкруги, розглянула значки, пов'язки, шарфи, нічого не торкаючись, мов боячися, що це жахливе лахміття попече її. Тепер вона переконалася, що не помилилася: гроші справді йшли на ці речі. Для неї такий вчинок був огидний, майже неймовірний; уся її істота обурювалася проти цього. Її гроші, зароблені чесною працею, йшли на організацію бунту, на оплату витрат по бунту! Ліза все стояла, дивлячись на розквітле гранатове деревце на балконі; його квіти були червоні, як криваві кокарди; вона прислухалася до співу зяблика, що нагадував їй віддалену луну рушничних пострілів. Тут їй спало на думку, що повстання може спалахнути завтра, а то й сьогодні ввечері. Ковбасниці привиділися прапорці, що маяли на вітрі, низки шарфів, раптовий гуркїт барабанів, і вона швидко зійшла вниз, навіть не зупинившись, щоб прочитати папери, розкладені на столі. Зійшовши на перший поверх, ковбасниця одяглася.

В цю урочисту годину красуня Ліза спокійною рукою ретельно зачесала волосся. Вона була дуже рішуча й навіть не здригнулась, а очі її зробилися ще суворіш застібаючи корсаж чорної шовкової сукні, натягаючи щосили матерію повними руками, вона пригадувала слова абата Рустана. Молода жінка запитувала себе, і її сумління відповідало їй, що вона виконає тільки свій обов'язок. Коли ковбасниця накинула на свої широкі плечі килимову шаль, то відчула, що здійснює aкт високої чесності. Надівши темнофіолетові рукавички, Ліза пришпилила на капелюшок густу вуаль. Перед тим як вийти, вона замкнула бюро двома поворотами ключа; при цьому обличчя її виражало радісну сподіванку, ніби вона хотіла сказати самому бюро, що тепер воно може спати спокійно. На порозі ковбасної стояв Кеню, виставивши біле черево. Він здивувався, що його жінка так вичепурилася і кудись іде о десятій ранку.

– Ти куди? – запитав він її.

Вона вигадала, що йде з мадам Табуро в справах. І ще додала, що зайде взяти квитки в театр "Гете". Кеню побіг слідом за нею і гукнув, що радить їй брати місця проти сцени, там краще видно. Коли він повернувся до крамниці, огрядна красуня попрямувала до стоянки візників на майдані Сен-Есташ, сіла у фіакр, спустила завіски й звеліла кучерові їхати до театру "Гете". Вона боялася, що за нею хтось стежитиме. Купивши квитки, Ліза поїхала до будинку суду. Тут, біля огорожі, вона заплатила візникові й відпустила екіпаж. Після цього тихим кроком пішла по залах та коридорах до поліцейської префектури.

Тут ковбасниця розгубилась, потрапивши в метушливу юрбу поліцаїв та якихось панків у довгих сюртуках; вона дала десять су кур'єрові, який провів її до кабінету префекта. Та щоб потрапити на прийом до префекта, треба було дістати перепустку. Лізу відпровадили до тісної кімнати, мебльованої з розкішшю готелю, її прийняв похмурий, товстий, лисий пан, увесь у чорному; він запитав, чого їй треба. Тоді, відкинувши вуаль, вона назвала своє прізвище й виклала все одним духом. Лисий пан із змореним виглядом мовчки слухав її. Коли вона скінчила, він просто запитав:

– Ви невістка тому засланцеві?

– Так, – спокійно відповіла Ліза. – Ми люди порядні... Я не хочу, щоб якась підозра впала на мого чоловіка.

Урядовець знизав плечима, мов хотів сказати, що все це страх яке нудне. Потім промовив нетерпляче:

– Бачте, вже більш як рік мені докучають із цією справою. Доноси сиплються, як із торби, до мене чіпляються, мене підганяють. Ви ж повинні розуміти, що коли я не кваплюся, значить, так треба. Ми маємо свою рацію... Ось і папери в цій справі, я вам покажу їх.

Він поклав перед Лізою велику купу паперів у синій обгортці. Вона почала гортати її. То були наче окремі розділи історії, яку вона щойно розповіла. Поліцейські комісари з Гавра, Руана і Вернона сповіщали про повернення Флорана до Франції. Далі йшло донесення про те, що він оселився в Кеню-Граделів. Інші документи повідомляли, що він поступив на посаду інспектора в Центральний ринок, розповідали про його життя, про вечори, які він проводив у винарні Лебігра; не було пропущено жодної подробиці. Приголомшена Ліза помітила, що ці донесення повторювалися і, значить, виходили з двох різних джерел. Нарешті вона знайшла купу анонімних листів різних форматів і почерків. Це вже було занадто. Вона впізнала дрібний нерозбірливий почерк мадмуазель Саже, яка сповіщала, що в окремому кабінеті винарні збирається таємне товариство. Далі на великому аркуші засмальцьованого паперу йшли товсті патики мадам Лекер, а під ним лежала блискуча сторінка, прикрашена жовтенькими братками і карлючками Сар'єтти й пана Жюля; обидва листи попереджали уряд, радячи остерігатися Гавара. Ковбасниця впізнала також брудні вирази тітки Мегюден; стара на чотирьох сторінках, які майже неможливо було розібрати, переказувала всі безглузді байки, які ходили на ринку про Флорана. Але особливо схвилював ковбасницю бланк її власного торгового дому; на заголовку цього аркуша стояли слова: "Ковбасна Кеню-Граделів", – а на звороті Огюст зраджував людину, що, на його думку, стояла йому на перешкоді до шлюбу.

Чиновник, видно, з певним наміром показав мадам Кеню ці документи.

– Ви не знаєте ні одного з цих почерків? – запитав він.

Ковбасниця пробуркотіла "ні" й підвелася. Ліза аж задихалася, схвильована тими відомостями. Вона спустила вуаль, щоб заховати обличчя, яке мимоволі палало від сорому. Її шовкове плаття тріщало, темні рукавички сховалися під великою шаллю. Лисий пан мляво посміхнувся, кажучи:

– Як бачите, мадам, ваші відомості трохи спізнилися... Проте я вам обіцяю, що на ваш вчинок звернуть увагу. Особливо порадьте своєму чоловікові, щоб він ні в що не втручався... Тут можуть виникнути деякі обставини...

Він не договорив і з легким поклоном підвівся зі свого крісла. Ліза зрозуміла, що час іти. За дверима вона побачила Логра і Лебігра, які мерщій одвернулися. Та вона зніяковіла ще більше за них. Ковбасниця проходила залами, коридорами, почуваючи, що потрапила в тенета поліції, що поліція все бачить і все знає. Нарешті вона вийшла на майдан Дофіна. На набережній Орлож вона пішла повільніше; вітрець із Сени освіжав її.

Найчіткіше мадам Кеню усвідомлювала непотрібність свого вчинку. Її чоловікові ніщо не загрожувало. Від цього їй стало легше, хоч водночас вона відчувала докори сумління. Ковбасниця обурювалася поводженням Огюста і трьох торговок, через яких вона потрапила в смішне становище. Вона пішла повільніше, стежачи очима за течією Сени; шаланди, почорнілі від вугільного пороху, спускалися за зеленою водою, а вздовж берега рибалки закидали вудки. Тепер виявилося, що не вона виказала Флорана. Ця думка, що несподівано майнула в її голові, здивувала її. А хіба вона погано зробила б, якби виказала дівера? Ковбасниця стурбувалася, здивувавшись, що сумління могло її обдурити. Анонімні листи, звичайно, річ дуже огидна. Вона ж, навпаки, просто пішла, назвала своє прізвище, всіх вигороджувала.

І раптом, згадавши про спадщину старого Граделя, ковбасниця зазирнула до себе в душу і зрозуміла, що вона ладна кинути у річку ці гроші, аби тільки зцілити свою ковбасну від її хвороби. Ні, вона не була скнарою, не через гроші пішла вона до префектури. Проходячи по мосту О-Шанж, Ліза вже зовсім заспокоїлась: до неї повернувся вартий заздрості душевний спокій. Це й краще, що інші випередили її у префектурі: тепер їй не доведеться обманювати Кеню, і вона спокійно спатиме.

– Що, купила квитки? – запитав чоловік, коли жінка повернулась додому.

Він схотів їх побачити і вимагав пояснення, на якому саме місці балкона їхні крісла. Ліза думала, що поліція зараз прийде, тільки-но вона зробить свою заяву, і її план піти до театру зводився до того, щоб чоловік не бачив, як арештовуватимуть Флорана. Вона сподівалася переконати його поїхати з нею на прогулянку, як вони часом робили: подружжя іноді їздило фіакром у Булонський ліс, обідало в ресторані, засиджувалося в якому-небудь кафе-шантані. Та тепер ковбасниця вважала, що це зайве. Вона, як завжди, провела день за прилавком, рум'яна, веселіша і привітніша, ніж звичайно, мовби видужала від якоїсь недуги.

– А бачиш, я правду казав, що повітря тобі на користь, – мовив Коню.