Черево Парижа - Сторінка 58

Але на тому боці Сени Флорана турбували Єлисейські поля з їхніми відкритими проспектами: він передбачав, що там поставлять гармати, щоб очистити набережну. Тоді Флоран значно змінив у плані деталі, позначаючи місце бою різних секторів у записній книжці, яку тримав у руці. Справжній напад, звичайно, відбудеться з Бургундської та Університетської вулиць, а з боку Сени буде зроблено тільки диверсію. Ранішнє сонце, що зігріло йому потилицю, радісно грало на широких тротуарах і золотило колони величезної будівлі, які були перед Флорановими очима; а він у мріях уже бачив бій, бачив людей, що видиралися на ці колони, розбиті ворота, перистиль, повний повстанців; і раптом, на самому верху чиїсь худі руки підняли прапор.

Флоран поволі повертався, похиливши голову. Ніжне туркотіння примусило його підвести її. Він помітив, що йде Тюїльрійським садом. На галявинці зграя диких голубів поважно ходила, хитаючи шийками. Флоран на хвилину сперся на діжку з померанцьовим деревом, поглядаючи на траву й на птахів, залитих сонцем. Перед ним простяглася зовсім чорна тінь каштанів. На землю спустилася гаряча тиша, порушувана безперервним гуркотом екіпажів удалині, що котилися за штахетами, з боку рулиці Ріволі. Запах зелені дуже зворушив Флорана, нагадавши йому мадам Франсуа. Маленька дівчинка, що бігла за обручем, налякала годубів. Вони знялися й посідали на мармурову руку античного борця посеред моріжка, туркочучи ще ніжніше й причепурюючися.

Входячи на Центральний ринок з боку вулиці Вовільє, Флоран почув голос Кдода Лантьє, що кликав його. Художник спускався в підземелля павільйону живності.

– Гей, ходімте зі мною! – гукнув він. – Я шукаю тварюку Маржолена.

Флоран пішов слідом за ним, щоб забутися ще на хвилину, ще трошки відтягти своє повернення до рибного павільйону. Клод казав, що його приятелеві Маржолену вже нема чого бажати: він перетворився на справжню тварину. Художникові хотілося примусити Маржолена з невинним сміхом позувати йому накарячках. Коли Клодові траплялося розривати від люті свій ескіз, він проводив цілі години в компанії з цим ідіотом, не говорячи й слова, силкуючись уловити його сміх.

– Він, мабуть, годує своїх голубів, – пробурмотів Клод, – тільки я не знаю, де Гаварова комора.

Вони обійшли весь льох. Там, у центрі, у блідій тіні, влаштовано два басейни. Комори призначені тільки для голубів. За дротяними сітками надвечір вічно чути жалісне туркотіння, тихі голоси птахів у тіні густого листя. Почувши цю музику, Клод почав сміятися. Потім сказав Флоранові:

– Ну, хіба не можна заприсягтися, що всі паризькі закохані цілуються в цьому льоху?

Жоден з пташників не був відчинений. Клод подумав уже, що Маржолена в цьому льоху немає, коли раптом звук поцілунків, і поцілунків дзвінких, затримав його перед ледве причиненими дверима. Він відчинив їх і побачив тварюку Маржолена, якого Кадіна поставила навколішки на солому так, що його лице приходилося на рівні її уст. Вона потихеньку цілувала його всюди. Відкинувши довгі біляві кучері хлопця, дівчина цілувала його за вухами, під підборіддям, уздовж потилиці, не поспішаючи поверталася знову до очей, уст, смакуючи його обличчя швидкими поцілунками, наче якісь ласощі, які належали їй і якими вона повністю розпоряджалася. Юнак спокійно стояв, як вона його поставила. Він нічого більше не розумів і тільки тягся до неї всім тілом, навіть не боячися лоскоту.

– Оце добре, – сказав Клод. – Будь ласка, не соромтеся!.. І не стидно тобі, негіднице отака, мучити його в цьому болоті? Дивись, як забруднив коліна.

– Ото ще! – безсоромно відповіла Кадіна. – Це його анітрохи не мучить. Він дуже любить, коли його цілують, бо боїться сам залишитись у темряві... Скажи, адже ти боїшся?

Вона підвела Маржолена; хлопець провів руками по обличчю, мов шукав на ньому слідів дівочих поцілунків, і пробелькотів, що боїться. Тоді дівчина знову сказала:

– Крім того, я прийшла допомогти йому годувати голубів.

Флоран подивився на бідних птахів. На полицях по стінах комори стояли рядами ящики без кришок; у них було повно голубів; лапки їх потерпли від тісноти; в очах мигтіло біле й чорне оперення. Іноді по цій рухливій пелені пробігало тремтіння, потім птахи знову збивалися докупи, і чути було тільки їхнє невиразне туркотіння. Біля Кадіни стояла повна каструля з водою, в якій плавали зерна; Кадіна набирала в рот зерна, виймала голубів одного по одному і вдувала їм їжу просто у відкритий дзьоб. Голуби відбивалися, падали на дно ящика, задихаючись і закотивши очі, сп'янілі від цієї силоміць напханої в них їжі.

– Невинні створіння! – муркнув Клод.

– Тим гірше для них! – підхопила Кадіна, кінчаючи своє заняття. – Вони куди смачніші, як добре відгодовані... За дві години їх присилують проковтнути солоної води, щоб м'ясо було біліше та ніжніше, а ще за дві години їх заріжуть... А якщо хочете подивитись, як це робиться,, то в нас є зовсім готові на заріз. Маржолен зараз почне розправлятися з ними.

Маржолен поніс у ящику з півсотні голубів. Клод з Флораном пішли за ним. Маржолен розташувався долі біля одного з басейнів, поставив біля себе ящик і поклав на щось подібне до цинкової коробки дерев'яну раму з тоненькими поперечками. Потім узявся різати птахів. Швидко повертаючи в пальцях ніж, хлопець хапав голубів за крила, вдаряв ручкою голуба по голові, щоб приголомшити його, і зараз же стромляв у горло вістря. Голуби тільки стріпувалися, наїживши пір'я, а Маржолен складав забитих у ряд, просовуючи їхні голови між поперечок дерев'яних гратів, покладених над цинковою коробкою, куди крапля за краплею стікала кров. І все це робилося розміреними рухами: тук-тук! – удар по черепу ручкою, що розколювала його, змах руки, яка швидко хапала живого птаха з одного боку і складала мертвих по другий бік. Одначе Маржолен незабаром почав діяти швидше, аж повеселішав, очі його розгорілись, і він присів накарячки, мов великий, веселий дог на задні лапи. Нарешті дурень зареготав і почав наспівувати: "Тук-тук! Тук-тук! Тук-тук!", – супроводжуючи ритмічні помахи ножа клацанням язика, вдаючи стукіт млина, який, здавалося, трощив пташині голови. Голуби висіли, мов шовкові клаптики.

– Що, дурню, весело тобі? – спитала Кадіна, також сміючись. – Які смішні ці голуби, коли вони втягають голову в плечі, щоб сховати горло!.. А недобрі ці птахи! Якби їхня сила, то заклювали б нас.

І, сміючися ще голосніше з наростаючої гарячкової поквапливості Маржолена, Кадіна додала:

– Я також пробувала, але не можу так швидко різати голубів... Якось він переколов протягом десяти хвилин цілу сотню.

Дерев'яні грати наповнювалися. Чути було, як у цинкову коробку капає кров. Тут Клод, повернувшись до Флорана, побачив, що його приятель дуже зблід, і поспішив вивести його. Нагорі Клод посадив бідолаху на приступці сходів.

– Що вам таке? – запитав він, дружньо плескаючи його по плечу. – Ви мало не зомліли, наче жінка.

– Це від смороду в льоху, – пробелькотів трохи зніяковілий Флоран.

Голуби, яких силоміць годували зерном і напували солоною водою, а потім різали, нагадували йому голубів з Тюїльрійського саду, що гуляли у своєму вбранні з атласу з різноколірним відливом по травичці, жовтій од сонячного проміння. Він чув, як вони туркотали на мармуровій руці античної статуї серед глибокої тиші саду, а під каштанами, в холодку, маленькі дівчатка гралися в серсо. І тоді, дивлячись на цю жирну русяву тварюку, що спокійно різала, трощила ручкою ножа кістки і стромляла в горло пташки вістря, Флоран похолов; він відчув, що ось-ось упаде, ноги його підгиналися, вії опустилися.

– Хай йому біс! – скрикнув художник, коли Флоран нарешті очуняв. – Ну, в солдати ви не годні були б... Але ж і ті хороші, хто засилав вас у Кайєнну! Невже вони злякалися вас? Проте, друже милий, коли ви розпочнете заколот, то самі побоїтесь вистрілити з револьвера, щоб, боже борони, не вбити кого ненароком.

Флоран підвівся, не відповівши. Він спохмурнів, і зморшки порізали його лице, сповнене відчаю. Нарешті він пішов, а Клод повернувся в льох. Флоран попрямував до рибного павільйону, знову міркуючи над планом нападу збройних загонів, що мали атакувати Бурбонський палац. На Єлісейських полях загримить гармата, ворота будуть розбиті, по сходах потече кров, на колони бризне людський мозок. Ця картина бою швидко промайнула в його уяві. Він, блідий як смерть, не міг дивитись на бій і затулив собі обличчя руками...

Коли Флоран переходив вулицю Пон-Неф, йому здалося, наче з фруктового павільйону визирнуло бліде обличчя Огюста з витягненою шиєю. Підмайстер, мабуть, підглядав за кимось; він витріщав очі і мав дурний, ошалілий вигляд. Хлопець швидко зник, прожогом побігши до ковбасної.

"Що з ним таке? – подумав Флоран. – Невже це я налякав його?"

Цього ранку в Кеню-Граделів сталися дуже важливі події. На світанку Огюст, зовсім розгублений, прибіг будити господиню, кажучи, що прийшла поліція арештувати пана Флорана. Потім, заникуючись ще більше, він незв'язно повідомив, що Флорана немає вдома, що той, мабуть, утік. Красуня Ліза в нічній кофточці, без корсета, не звертаючи ні на кого уваги, швидко піднялася в кімнату дівера і захопила там фотокартку Нормандки, попередньо переконавшись, що її з чоловіком ніщо не компрометує. Спускаючись сходами, вона зустріла на другому поверсі поліцаїв. Комісар попросив її супроводити їх. Він трошки поговорив стиха з нею ї розташувався із своїми людьми в кімнаті, порадивши ковбасниці відчинити крамницю, як звичайно, щоб ні в кого не виникло підозріння. Пастка була готова.

У цій пригоді Лізу турбувало тільки те, що бідному Кеню буде прикро. Вона боялася, що він зіпсує всю справу своїми сльозами, коли довідається, що прийшла поліція. Тому господиня зажадала від Огюста заприсягтися, що він нікому й слова не скаже. Сама ж повернулася в спальню надіти корсет і розповіла заспаному чоловікові цілу історію. За півгодини вона стояла на порозі ковбасної, зачесана, затягнена, мов полакована, з рожевим обличчям. Огюст спокійно прибирав на вітрині. Кеню з'явився на хвилину на тротуарі, злегка позіхаючи, розганяючи сон на свіжому ранковому повітрі. Ніщо не вказувало на драму, що зав'язувалася нагорі.

Але комісар сам сполохав квартал, прийшовши з трусом на квартиру до Мегюденів на вулиці Пірует.