Черево Парижа - Сторінка 60

Недавні суперниці, видно, дружньо розмовляли, злегка вклонялись одна одній, говорили приємні речі.

– Чекайте, чекайте, – промовила мадмуазель Саже, – здається, красуня Нормандка щось купує... Але що ж це вона може купувати? Мабуть, кров'яну ковбасу. Ах! Ви не бачили? Красуня Ліза віддала їй фотографію, як передавала покупку.

Знову пішли вітання. Красуня Ліза, навіть перевершуючи умовлену наперед гречність, схотіла провести Нормандку аж на вулицю. Тут вони ще посміялись удвох, показавшись кварталові, як добрі приятельки. То була справжня радість для всього ринку; торговки повернулися до своїх рундуків, кажучи, що все закінчилося чудово.

Проте мадмуазель Саже затримала мадам Лекер і Сар'єтту. Драма тільки розпочиналась. Вони втрьох поглядали на будинок навпроти з жадібною цікавістю, мов хотіли поглядом проникнути крізь кам'яні стіни. Від нетерплячки кумасі почали плести плітки про красуню Нормандку.

– От вона й без коханця, – зауважила мадам Лекер.

– У неї залишився пан Лебігр, – сміючись, заперечила Сар'етта.

– О, пан Лебігр тепер більше не схоче.

Мадмуазель Саже знизала плечима і сказала:

– Ви його майже не знаєте, йому на це плювати. Ця людина вміє дбати за свої справи, а Нормандка багата. За два місяці вони поєднаються, ось побачите. Стара Мегюден давно готує це весілля.

– Проте, – казала далі торговка маслом, – поліцейський комісар застукав її з Флораном у ліжку.

– Та ні, я ж вам цього не казала... Сухий довгаль устиг втекти. Я сама там була, коли оглядали ліжко. Комісар мацав руками постіль. Там були дві западини, ще зовсім теплі...

Стара перевела дух і обурено казала далі:

– А найболючіше мені було слухати, яким жахам навчав малого Мюша цей поганець! Ні, ви собі уявити не можете.... Їх там був цілий стос...

– Що за жахи? – облизуючись, запитала Сар'єтта.

– Та хіба я знаю! Масне паскудство, свинство; комісар казав, що цього досить, щоб його повісити... Ця людина – просто потвора якась. Розбестити дитину – хіба ж це чувана річ? Звичайно, з Мюша нічого доброго не буде, та все ж таки це ще не причина, щоб робити з хлопця бунтівника. Що, хіба ні?

– Ну, звичайно, – погодилися кумасі.

– Ну, тепер, хвалити бога, всім цим каверзам та інтригам буде покладено край. Пам'ятаєте, я вам казала: "У цих Кеню щось робиться, там поганим смердить!" Тепер ви бачите, що в мене добрий нюх. Хвалити бога, квартал тепер трохи вільніше зітхне. Тут потрібна була добра мітла; адже, слово честі, дійшло б до того, що почали б різати серед білого дня. Просто життя нікому не було, самі сварки, плітки, вбивства – і все через одну людину, через оцього Флорана... Ось тепер красуня Ліза і красуня Нормандка помирилися; це з їхнього боку дуже добре, вони повинні були це зробити для загального спокою. Далі все піде як слід, ось побачите... Дивіться, он бідний пан Кеню сміється...

Справді, Кеню знову стояв на тротуарі, ледве не вилазячи з свого білого фартуха, і жартував з молоденькою служницею мадам Табуро. Цього ранку він був дуже веселий і так стиснув руки оверньянці, аж та скрикнула, а він засяяв від задоволення. Ліза старалася будь-шо затягти його до кухні. З нетерплячки вона походжала по ковбасній, боячись, що Флоран ось-ось може прийти, і хотіла відкликати чоловіка, щоб брати не зустрілись.

– Як вона хвилюється! – казала мадмуазель Саже. – Цей бідний пан Кеню нічого не знає. Сміється собі, як дитина!.. Знаєте, мадам Табуро сказала, що посвариться з Кеню, якщо вони й далі принижуватимуть свою гідність, тримаючи в себе того Флорана.

– А тимчасом їм залишається спадщина, – зауважила мадам Лекер.

– Е, ні, голубонько, він узяв свою частку...

– Хіба?.. Звідки ви знаєте?

– Та що ви кажете, це ж видно, – відповіла стара, трохи вагаючись і не знаходячи іншого доказу. – Він узяв навіть поверх своєї частки. Кеню втратили кілька тисяч франків... У людей розпусних гроші не тримаються... Ах, так ви, може, й не знаєте: він мав ще одну коханку...

– Це мене не дивує, – перебила Сар'єтта, – худі чоловіки дуже палкі.

– Так, так! І уявіть собі, жінка немолода. Якщо чоловік унадиться, то вже нічим не гребує... Пам'ятаєте мадам Верлак, дружину колишнього інспектора? Та ви ж її добре знаєте, така жовтолиця жінка...

Але тітка з небогою не дали їй договорити. Це неможливо. Мадам Верлак огидна! Тут мадмуазель Саже образилася.

– Та я ж вам кажу. Невже я буду брехати? Всі докази є: у Флорана знайшли листи від цієї жінки, цілу купу листів, в яких вона просила в нього грошей, щоразу по десять, по двадцять франків. Здається, це вже кожному ясно... Вони вдвох і чоловіка її занапастили.

Сар'єтта й мадам Лекер були переконані в цьому. Але терпець їм урвався. Вже понад годину чекали вони на тротуарі, кажучи, що тимчасом їхні рундуки, мабуть, обкрадуть. А мадмуазель Саже їх затримувала, вигадуючи нові історії. Флоран не міг утекти, він зараз повернеться. А цікаво ж буде бачити, як його арештують. І вона описувала найменші подробиці засідки, тоді як торговка маслом і торговка фруктами продовжували розглядати будинок з верху до низу, стежачи за кожним отвором, сподіваючися, що з кожної шпарки може виглянути кашкет поліцая. Та будинок, спокійний і тихий, солодко ніжився на ранковому сонечку.

– Ну хто б сказав, що там повно поліції! – прошепотіла мадам Лекер.

– Вони нагорі, в мансарді, – пояснила стара. – Залишили вікно, як було... Ах, гляньте, здається, один сховався на балконі, за гранатовим деревом.

Жінки витягли шиї, але нічого не побачили.

– Ні, це тінь, – промовила Сар'єтта. – Навіть завіски не колишуться. Мабуть, поліцаї засіли в кімнатці й не ворушаться.

У цю хвилину Гавар виходив з павільйону морської риби з дуже заклопотаним виглядом. Кумасі мовчки перезирнулися; очі у них блищали. Вони наблизились одна до одної і стояли наввитяжку у своїх обвислих спідницях. Торговець живністю підійшов до них.

– Чи не проходив тут Флоран? – запитав він.

Жінки нічого не відповіли.

– Мені негайно треба поговорити з ним, – казав далі Гавар. – У рибному павільйоні його немає, він, мабуть, пішов до себе... Але тоді ви бачили б його.

Жінки трохи зблідли. Вони так само значущо переглянулись, і губи їх ледь помітно тремтіли. Побачивши, що зять вагається, мадам Лекер нарешті виразно промовила:

– Та немає й п'яти хвилин, відколи ми тут стоїмо. Мабуть, він пройшов раніше.

– Тоді я піду нагору, наважуся зійти на п'ятий поверх, – сміючись, промовив Гавар.

Сар'єтта зробила була рух, мовби хотіла його втримати, але тітка вхопила її за руку й потягла назад, шепочучи на вухо:

– Облиш, дурна! Так йому й треба. Хай знає, як нами нехтувати.

– Мабуть, тепер не буде більш казати, що я їм вонюче м'ясо, – прошепотіла ще тихіше мадмуазель Саже.

Кумасі замовкли. Сар'єтта стояла дуже червона, а ті обидві зовсім пожовкли. Вони відверталися тепер одна від одної, не знали, де подіти очі, де сховати руки; нарешті, руки вони засунули під фартухи. Потім їхні очі інстинктивно піднялися вгору. Жінки стежили крізь стіни за Гаваром, немов бачили, як він сходить на п'ятий поверх. Розрахувавши, що він уже, мабуть, у кімнаті, вони знову скоса зиркнули одна на одну. Сар'єтта нервово засміялася. Раптом їм здалося, наче завіски на вікні заворушились, і жінки подумали, що у Флорановій кімнаті точиться боротьба. Але фасад будинку, розігрітий сонячним промінням, стояв такий самий спокійний. Минуло чверть години непорушної тиші; за цей час хвилювання трьох жінок набрало такої сили, що їм аж дух забивало. Вони мало не знепритомніли, коли, нарешті, якийсь чоловік, вийшовши з хвіртки, побіг по фіакр. Минуло хвилин п'ять ще, доки з'явився Гавар у супроводі двох поліцаїв. Ліза було визирнула на вулицю, але швидко сховалася у ковбасну, побачивши фіакр.

Гавар був блідий. Нагорі його обшукали й знайшли при ньому револьвер та коробочку з патронами. З того, як грубо говорив з ним комісар, з руху, який він зробив, почувши Гаварове прізвище, торговець живністю зрозумів, що загинув. То була жахлива розв'язка, про яку він ніколи серйозно не думав. Тюїльрі йому не подарує цього. Ноги його підгинались, мов на нього уже чекала сотня солдатів, щоб розстріляти. Проте, вийшовши на вулицю, Гавар знайшов у своїй пристрасті до хвастощів сили йти твердим кроком. Він навіть посміхнувся востаннє, подумавши, що ринок бачить це і що він умре мужньо.

Тимчасом надбігли Сар'єтта і мадам Лекер. Коли вони запитали, що це значить, – торговка маслом заридала, а її небога, дуже зворушена, кинулася цілувати дядька. Він міцно стиснув її і встиг у цей час передати ключ, прошепотівши на вухо:

– Візьми все, а папери спали.

Потому сів у фіакр з таким виглядом, наче сходив на ешафот. Коли карета зникла за рогом вулиці П'єр-Леско, мадам Лекер помітила, що Сар'єтта намагається непомітно сховати ключ у кишеню.

– Даремно, моя крихітко, – прошипіла вона крізь зуби, – адже я добре бачила, як він сунув ключ тобі в руку... Присягаюся богом святим, що піду до нього у в'язницю і все викажу, якщо ти не поставишся до мене, як до родички.

– Та я ж, тіточко, здається, завжди до вас ставилась, як до родички, – ніяково посміхаючись, відповіла Сар'єтта.

– Ну, то ходім до нього зараз же. Нічого гаятись, бо поліція може накласти лапу на його шафи.

Мадмуазель Саже, яка з блискучими очима слухала їхню розмову, побігла за ними слідом на своїх коротеньких ніжках. Тепер їй уже не цікаво було чекати Флорана. Від вулиці Рамбюто аж до вулиці Косонрі вона була дуже тихенька, запобігала ласки, пропонуючи свої послуги переговорити насамперед з воротаркою, мадам Леонс.

– Побачимо, побачимо, – уривчасто відповідала їй торговка маслом.

Але й справді їм довелося вести переговори. Мадам Леонс не згоджувалася пускати цих дам у квартиру свого жильця. Вона була дуже сувора, її шокірувала недбало пов'язана косинка Сар'єтти. Проте, коли мадмуазель Саже прошепотіла їй кілька слів і показала ключ, вона згодилася. Нагорі мадам Леонс відступала кімнату за кімнатою не відразу; вона впадала у відчай, серце її закипало кров'ю, наче сама мусила показувати грабіжникам те місце, де були сховані її гроші.

– Йдіть забирайте все, – нарешті скрикнула вона, впавши в крісло.

Сар'єтта вже пробувала відмикати шафи ключем. Мадам Лекер підозріливо поглядала на небогу, не відходила од неї ні на крок і так насідала на неї, аж та нарешті сказала:

– Та ви ж, тіточко, заважаєте мені.