Черево Парижа - Сторінка 61

Посуньтеся трошки, щоб я могла вільніше орудувати руками.

Нарешті одна шафа, що стояла проти вікна, між каміном і ліжком, була відчинена. У чотирьох жіної вирвалося зітхання. На середній поличці лежало близько десяти тисяч франків золотом, які були методично розставлені маленькими стовпчиками. Гавар, обачно помістивши усі свої гроші до одного нотаріуса, цю суму зберігав про всяк випадок, на той час, коли "почнеться заваруха". Він урочисто говорив, що тримає напоготові свою пожертву для справ революції. Гавар спродав деякі цінні папери і щовечора втішався, поглядаючи на свої десять тисяч франків. Він милувався ними, йому здавалося, що вони виглядають якось задерикувато, мов справжні бунтівники. Вночі йому снилося, що в шафі точиться бій; він чув там рушничні постріли, гуркіт каміння, виритого з бруку, гомін, вигуки тріумфу, – це його гроші вступали в опозицію.

Сар'єтта простягла до них руки з радісним криком.

– Геть руки, мала! – хрипким голосом промовила мадам Лекер.

Вона здавалася ще жовтішою у відблиску золота; лице її було в плямах від розлитої жовчі, очі запалені від хвороби печінки, що непомітно підточувала її. За її спиною мадмуазель Саже піднімалася навшпиньки, не тямлячись від захвату, зазираючи у глиб шафи. Мадам Леонс, у свою чергу, підвелася, бурмочучи щось під ніс.

– Дядечко звелів мені усе взяти, – просто заявила Сар'єтта.

– А я, що стільки догоджала цьому чоловікові, значить, нічого не одержу! – скрикнула воротарка.

Мадам Лекер перехопило подих; вона відіпхнула їх обох і руками вчепилася за шафу, приказуючи:

– Це моє добро, я найближча рідня його, а ви обидві злодійки, чуєте?.. Краще я все за вікно викидаю.

Настала мовчанка, під час якої всі чотири жінки підозріливо поглядали одна на одну. Фулярова хустинка Сар'єтти остаточно розв'язалась; видно було її груди, чарівні, повні життя; уста її стали вогкі, ніздрі порожевіли. Мадам Лекер ще більше насупилася, глянувши на небогу, таку гарну, збуджену бажанням.

– Слухай, – сказала вона зовсім глухим голосом, – не битися ж нам... Ти його небога, я згодна поділитися з тобою... будемо брати по черзі стовпчик за стовпчиком.

Вони відсторонили двох інших жінок. Тітка почала перша. Стовпчик червінців зник у брижах її спідниці; тоді, Сар'єтта, в свою чергу, взяла стовпчик. Вони пильнували одна одну, готові вдарити по руці. Їхні пальці витягалися по черзі: одні жахливі, вузлуваті, а другі біленькі, м'ягкі, як шовк. Жінки набивали собі кишені. Коли залишився тільки один стовпчик, Сар'єтта не схотіла, щоб тітка взяла його, бо та перша почала брати. Молодиця раптом поділила червінці між мадмуазель Саже й мадам Леонс, які гарячково тупцювали на місці, поглядаючи, як родички Гавара загрібають золото.

– Оце так, дякую вам, – буркнула воротарка. – П'ятдесят франків за те, що я догоджала йому лікарським чайком та бульйончиком. А він запевняв, що не має родичів, підлиза старий.

Перш ніж замкнути шафу, мадам Лекер надумала оглянути її всю з верху до низу. Там лежали різні політичні книжки які заборонено було привозити з-за кордону – памфлети з Брюсселя, скандальні історії про Наполеона III, іноземні карикатури, що глузували з імператора. Найбільшою для Гавара втіхою було час від часу зачинятися тут з кимось із своїх друзів і показувати їм ці компрометуючі речі.

– Він мені наказав неодмінно спалити папери, – заявила Сар'єтта.

– Та де там, у нас немає вогню, це було б надто довго... Я вже чую, що поліція недалеко. Треба забиратися звідси.

І вони всі четверо пішли. Не встигли жінки зійти вниз, як надійшла подіція. Мадам Леонс мусила знову піднятися нагору, щоб провести цих панів. Інші три жінки, втягши голови в плечі, мерщій вискочили на вулицю. Вони поспішали одна за одною; тітці з небогою заважали ступати важкі від грошей кишені. Сар'єтта, яка йшла попереду, проходячи на тротуар вулиці Рамбюто, повернулась і промовила з ніжним сміхом:

– Воно б'є мене по стегнах.

Тут мадам Лекер утяла такий безсоромно масний жарт, що всі три захихикали. Вони з насолодою відчували вагу, що відтягала їхні спідниці; це золото торкалося їх, наче гарячі пестливі руки. Мадмуазель Саже затиснула в кулаці свої п'ятдесят франків. Стара була поважна й складала плани, як би їй ще щось витягти з тих товстих кишень, слідом за якими вона тепер ішла. Коли вони дійшли до рогу рибного ряду, Саже скрикнула:

– Стривайте, ми повернулися саме вчасно. Флоран зараз потрапить у пастку.

Флоран, справді, повертався після довгої прогулянки. Він переодягнувся у себе в конторі в інше пальто і взявся до своїх щоденних обов'язків, – поволі походжаючи уздовж проходів, стежив за тим, як миють прилавки. Йому здалося, що на нього якось дивно поглядають; рибні торговки перешіптувалися між собою, коли він проходив мимо, і лицемірно втупляли очі в землю. Він подумав, що йому знову готується якась неприємність. Від якогось часу ці жахливі товсті жінки ніколи вранці не давали йому спокою. Та коли він проходив біля рундука Мегюденів, то дуже здивувався, почувши, як стара солоденьким голоском промовляла до нього:

– Пане Флоран, вас тут допіру питав якийсь пан похилого віку. Він чекає на вас у вашій кімнаті.

Стара торговка, що розсілася на стільці, говорячи це, втішалася витонченою помстою, так що вся її величезна туша тремтіла. Проте Флоран їй не повірив і озирнувся на красуню Нормандку. Та, цілком помирившись зі своєю матір'ю, відкривала кран, плескала рукою по рибі і робила вигляд, наче нічого не чує.

– Ви певні, що це так? – перепитав він іще раз.

– О, цілком певна! Хіба ж ні, Луїзо? – казала стара вже різкішим тоном.

Флоран подумав, що, мабуть, до нього прийшли в якійсь важливій політичній справі, і вирішив піднятися до себе. Він уже хотів вийти з павільйону, коли раптом, мимохіть озирнувшись, побачив, що красуня Нормандка стежить за ним очима і обличчя в неї дуже серйозне. Він пройшов повз трьох плетух.

– Ви помітили? – прошепотіла мадмуазель Саже. – В ковбасній нікогісінько. Не така дурна красуня Ліза, щоб скомпрометувати себе.

Це була правда. Ковбасна стояла порожня. Фасад будинку, як і раніше, був залитий сонячним світлом і мав вигляд порядного житла, що чесно вигріває своє черево на ранковому сонечку. Вгорі на балконі гранатове дерево усе розквітло. Переходячи вулицю, Флоран по-приятельському кивнув головою Логрові з Лебігром, які, здавалось, вийшли на поріг винарні подихати свіжим повітрям. Ці пани посміхнулися до нього. Він хотів зайти у хвіртку, коли раптом у кінці темного вузького проходу перед ним майнуло бліде Огюстове обличчя, – воно з'явилось і зараз же зникло. Тоді він повернувся й зазирнув у ковбасну, щоб переконатися чи не чекає його тут пан похилого віку. Та він не побачив нікого, крім Мутона, що сидів на дерев'яній колоді; кіт поглядав на Флорана великими жовтими очима, подвійне підборіддя його обвисло, а вуса недовірливо настовбурчилися. Коли ж Флоран вирішив зайти у хвіртку, обличчя красуні Лізи з'явилось у глибині крамниці, з-за завісочки на скляних дверях.

Рибний павільйон завмер. Велетенські черева й груди стримували подих, чекаючи, поки інспектор зникне з очей. Тоді все почало рухатися: груди випиналися, черева мало не тріскалися від недоброго сміху. Фарс дуже вдався. Це ж було так смішно! Стара Мегюден трусилась від беззвучного реготу, наче повний міх, який спорожнювали. Її вигадка про пана похилого віку облетіла весь ринок і здалася всім торговкам надзвичайно дотепною. Аж тепер, нарешті, сухого довгаля візьмуть, і він не буде стирчати у всіх перед очима із своєю паскудною фізіономією і арештантськими очима. Торговки бажали йому щасливої дороги, сподіваючись, що їм тепер призначать на інспектора якогось вродливого хлопця. Вони бігали від прилавка до прилавка і ладні були танцювати навколо кам'яних столів, мов дівчатка, що вирвалися на волю. Красуня Нормандка поглядала на ці веселощі, суворо випроставши стан, боячись поворухнутися, щоб не заплакати; вона поклала руку на великого ската, щоб заспокоїти своє гарячкове хвилювання.

– Гляньте, гляньте на цих паскудних Мегюденів, – сказала мадам Лекер, – як вони хочуть позбутися свого приятеля після того, як виманили в нього останнє су.

– Ну, то що з того? Вони мають рацію, – заперечила мадмуазель Саже. – І знаєте, моя мила, час би вже припинити ці сварки... Адже ви дістали своє, дайте ж і іншим залагодити свої справи.

– Стара сміється, – зауважила Сар'єтта. – Нормандка не дуже весела.

Тимчасом у своїй кімнатці Флоран з покорою вівці дався в руки поліції. Поліцаї грубо кинулись на нього, чекаючи, мабуть, відчайдушного опору. Він лагідно попросив їх не тримати його. Потім сів, а люди почали пакувати його папери, червоні шарфи, пов'язки та значки. Ця розв'язка, мабуть, не здивувала Флорана; вона була для нього полегкістю, хоч він сам не хотів собі в тому признатись. Але Флоран страждав, згадуючи ту ненависть, що затягла його в цю кімнату. Він згадав бліде обличчя Огюста, опущені носи рибних торговок, слова старої Мегюден, мовчання Нормандки, порожню ковбасну. Він казав собі, що ринок був у змові, весь квартал зрадив його. Навколо Флорана мов здіймалися хвилі болота з цих брудних вулиць.

І коли серед ситих облич, що майнули в його уяві, він уявив собі Кеню, серце йому стиснулося від смертельної туги.

– Ну, спускайтеся вниз, – грубо сказав поліцай.

Флоран устав і почав спускатися сходами. Дійшовши до третього поверху, він попросив, щоб йому дозволили на хвилинку повернутися до кімнати, бо він, мовляв, забув там одну річ. Поліцаї не згоджувалися, почали штовхати його. Тоді Флоран став їх благати. Він запропонував їм навіть ті гроші, що були при ньому. Нарешті двоє вирішили відпровадити його знову нагору, загрожуючи розбити йому голову, якщо він захоче втяти з ними якусь штуку. Вони повитягали з кишень револьвери. У своїй кімнаті Флоран підійшов до клітки зяблика, взяв пташку, поцілував її між крильцями й пустив з вікна на волю. Він дивився, як вона пурхнула, сіла проти сонечка на дах рибного павільйону, мов розгублена, а потім знову знялася вгору й полетіла над ринком у напрямку до скверу Дезінносан. Арештований постояв ще хвилину, дивлячись на небо з його безмежним простором; він думав про туркочучих голубів у Тюїльрі та про тих, яких бачив у льоху, з горлечком, розпореним ножем Маржолена.