Червоне і чорне - Сторінка 64

Він піднімався тихенько з пістолетом у руці, дивуючись, що ніхто досі не нападає на нього. Коли він уже наблизився до вікна, воно безшумно відчинилось.

— А ось і ви, пане, я стежу за вами вже цілу годину,— сказала Матильда, явно хвилюючись.

Жюльєн був збентежений, він зовсім не знав, як йому поводитись, і не почував ніякого кохання.

З ніяковості він вирішив, що треба бути сміливим, і спробував обняти Матильду.

— Облиште! — сказала вона, відштовхнувши його.

Дуже задоволений тим, що йому дали відсіч, він поспішив роздивитись навколо себе. Місяць світив так яскраво, що тіні в кімнаті мадемуазель де Ла-Моль були дуже виразні. "Можливо, тут десь ховаються люди, а я їх не бачу",— подумав він.

— Що це у вас в боковій кишені? — спитала Матильда, радіючи, що знайшла предмет для розмови. Вона нестерпно страждала. Скромність, соромливість, такі природні в порядної дівчини, тепер знову заговорили в ній, завдаючи їй страшної муки.

— В мене тут різна зброя, пістолети,— відповів Жюльєн, теж дуже задоволений, що є про що говорити.

— Треба прибрати драбину,— сказала Матильда.

— Вона дуже велика і можна побити шибки у вікнах вітальні внизу або в антресолях.

— Шибок розбивати не слід,— сказала Матильда, марно намагаючись говорити невимушено.— Мені здається, ви могли б опустити драбину на мотузці, прив'язавши її до першого щабля. — В мене тут завжди є запас мотузок.

"Оце так закохана дівчина! — подумав Жюльєн.— Як вона насмілюється казати, що кохає! Ця розміркованість, всі ці заходи обачності досить ясно доводять, що я не переможець пана де Круазнуа, як я по-дурному гадав, а просто його наступник. Та, по суті, хіба не все одно? Хіба я кохаю її? Моя перемога над маркізом у тому, що йому було б дуже неприємно мати наступника, тим більше — в моїй особі. Як зарозуміло дивився він на мене вчора в кафе Тортоні, удаючи, ніби не бачить мене, і з яким злим виразом кивнув мені нарешті, коли вже було незручно прикидатись!"

Жюльєн тим часом прив'язав мотузку до першого щабля драбини і став потихеньку спускати її, перехилившись назовні через балкон і стараючись, щоб вона не зачепила вікон. "Ось добра нагода вбити мене,— подумав він,— якщо хто-небудь сховався в кімнаті Матильди". Але навколо панувала глибока тиша.

Драбина торкнулась землі. Жюльєнові вдалося покласти її на клумбу екзотичних квітів, що росли вздовж стіни.

— Що скаже мама, коли побачить, як подушені її чудові квіти? — сказала Матильда.— Викиньте мотузку,— додала вона спокійно.— Бо важко буде щось заперечити, коли помітять, що вона висить з вікна.

— А як моя вийти? — жартівливим тоном спитав Жюльєна, наслідуючи ламану мову креолів (одна з покоївок у будинку була родом із Сан-Домінго).

— Ваша вийти через двері,— відповіла Матильда, в захопленні від цієї вигадки.

"Ах, цей юнак справді гідний мого кохання!" — подумала вона.

Тільки Жюльєн викинув у сад мотузку, як Матильда стиснула його за лікоть. Він подумав, що його схопив ворог, і вмить обернувся й вихопив кинджал. Їй почулося, що десь відчинили вікно. Якусь мить вони стояли нерухомо, затамувавши подих. Місяць яскраво світив. Шум не повторився, тривога минула.

І тоді знову настало збентеження — однаково сильне в обох. Жюльєн пересвідчився, що двері були зачинені на всі засуви; йому дуже хотілося зазирнути під ліжко, але він не наважувався; там могли сховатись один чи й два слуги. Нарешті, боячись, що пізніше буде докоряти собі за необачність, він все ж зазирнув.

Матильда знов пройнялась болісним почуттям соромливості. Становище здавалося їй жахливим.

— Що ви зробили з моїми листами? — спитала вона.

"Яка чудова нагода розчарувати цих панів, якщо вони десь підслуховують, і уникнути бою!" — подумав Жюльєн.

— Перший лист я сховав у величезній протестантській біблії і відіслав учора з вечірнім диліжансом далеко звідси.

Він навмисне з підкресленою чіткістю розказував усі подробиці, щоб його чули особи, які, можливо, ховалися у двох великих шафах червоного дерева, що їх він не зважився оглянути.

— Інші два на пошті, вони підуть туди ж, куди й перший.

— Боже праведний Навіщо ж така обережність? — спитала здивована Матильда.

"Навіщо мені брехати?" — подумав Жюльєн і признався їй в усіх своїх підозріннях.

— Так ось чим пояснюється холодність твоїх листів! — вигукнула Матильда, і в голосі її прозвучала скоріше якась несамовитість, ніж кохання.

Жюльєн не помітив цього відтінку. Почувши це "ти", він розгубився, і всі підозріння його вмить розвіялись. Він наважився обійняти цю красуню, яка викликала в ньому таку глибоку повагу. Його відштовхнули, але не дуже рішуче.

Тоді він, так само як колись у Безансоні з Амандою Біне, вдався до своєї пам'яті й процитував кілька пишномовних фраз із "Нової Елоїзи".

— У тебе мужнє серце,— відповіла Матильда, не дуже прислухаючись до його слів.— Я, коли щиро признатися, хотіла випробувати твою сміливість. Твої підозріння і твоя рішучість свідчать про те, що ти ще безстрашніший, ніж я гадала.

Матильда робила зусилля, щоб казати йому "ти", і цей незвичний спосіб звертання захоплював її увагу значно більше, ніж зміст того, що вона казала. Але це "ти", сказане байдужим тоном, вже не викликало в Жюльєнові ніякої радості, і він сам дивувався, що не почував себе щасливим. Тоді, щоб збудити в собі це почуття, він вдався до свого розуму: адже ж він зумів добитись того, що його поважає ця горда дівчина, така скупа на похвали іншим. Від цих міркувань він сповнився задоволеним самолюбством.

Щоправда, це було зовсім не те душевне страждання, яке він колись зазнавав із пані де Реналь. Ніякої ніжності не було в його серці зараз, у ці хвилини. Це було гостре почуття задоволеного честолюбства, а Жюльєн був насамперед честолюбцем. Він знов заговорив про свої підозріння і про свої заходи обачності; розповідаючи, він подумки обмірковував, як скористатися зі своєї перемоги.

Матильда, все ще збентежена і немов пригнічена своїм вчинком, здавалось, надзвичайно зраділа цій темі. Вони заговорили про те, як їм бачитися в майбутньому. І Жюльєн виявив у цій розмові і розум, і відвагу. Хоч вони мали справу з дуже проникливим противником (пан Тамбо, безперечно, був шпигуном), але й вони з Матильдою були досить кмітливі.

— Чи не найлегше зустрічатися в бібліотеці, де й умовлятись про дальші побачення?

— Я можу з'являтись, не викликаючи підозріння, скрізь у вашому будинку, мало не в покоях пані де Ла-Моль,— додав Жюльєн.

Щоб потрапити в кімнату Матильди, треба було пройти через спальню її матері. Але якщо Матильда забажає, щоб він завжди з'являвся по драбині, він з невимовною насолодою піде на цю невелику небезпеку.

Слухаючи його, Матильда, була неприємно вражена його переможним тоном. "Отже, він уже мій володар?" — думала вона, і її мучило каяття. З жахом думала вона про тільки-но вчинене нечуване безумство. Якби вона могла, то убила б і себе, і Жюльєна. Коли їй вдавалось зусиллям волі на хвилину заглушити докори сумління, почуття соромливості і ображеної цнотливості завдавали їй нестерпної муки. Ніколи не уявляла вона собі, що це буде для неї так жахливо.

"І все-таки треба розмовляти з ним,— подумала вона нарешті.— Так заведено: з коханцем розмовляють". І, виконуючи цей обов'язок, вона з почуттям, яке, правда, виявлялось лише в словах, а не в голосі, стала розповідати йому про те, які суперечливі рішення щодо нього вона приймала й віддала в ці останні дні.

Кінець-кінцем вона вирішила, що коли в нього вистачить сміливості з'явитись до неї, як йому було сказано, за допомогою драбини садівника,— вона стане його коханкою. Але ніколи, мабуть, такі інтимні речі не вимовлялися таким холодним і чемним тоном. До цього часу їхнє побачення було таке холодне, що можна було зненавидіти саме кохання. Який урок моралі для молодої необережної дівчини! Невже варто ризикувати усім своїм майбутнім заради такої хвилини?

Після довгих вагань, які на стороннього спостерігача могли справити враження справжньої ненависті,— так важко корилась жіноча скромність навіть такій сильній волі,— Матильда нарешті змусила себе стати його ніжною коханкою.

Треба, однак, сказати, що ці любовні пориви були трохи силувані. Пристрасне кохання було для неї скоріше якимсь ідеалом, який треба наслідувати, ніж реальним почуттям.

Мадемуазель де Ла-Моль вважала, що виконує обов'язок щодо себе і свого коханця. "Бідолашний юнак,— казала вона собі,— виявив справді бездоганну відвагу, за що його треба ощасливити, бо інакше це буде малодушність з мого боку". Але вона готова була б приректи себе на вічні муки, аби тільки уникнути цієї жахливої необхідності, яку сама собі нав'язала.

Проте, незважаючи на болісні зусилля, які вона робила, вона зовні цілком володіла собою.

Ні докори, ні каяття не псували цієї ночі, що здавалась Жюльєнові скоріше незвичайною, ніж щасливою. Боже праведний! Яка різниця з останнім його перебуванням у Вер'єрі! "Ці прекрасні паризькі правила хорошого тону зіпсували все, навіть кохання",— казав він собі, хоч це й було зовсім несправедливо.

Так міркував він, стоячи в одній з великих шаф червоного дерева, де йому довелося сховатись, коли в кімнаті пані де Ла-Моль почулося тупотіння. Матильда пішла з матір'ю до церкви, покоївки теж вийшли, і Жюльєну пощастило непомітно прослизнути, поки вони вернулись, щоб прибрати в кімнатах.

Він сів на коня й поїхав шукати самотності в одному з лісів, що оточують Париж. Він почував себе скоріше враженим, ніж щасливим. Радість, яка час від часу сповнювала його душу, була подібна до радості юного підпоручика, що йому за якийсь незвичайний подвиг головнокомандуючий присвоїв чин полковника. Він почував себе на нечуваній висоті. Все, що вчора підносилося над ним, тепер було поруч з ним або навіть нижче. В міру того, як щастя Жюльєна віддалялося, воно виростало в його очах.

Якщо в душі Матильди не з'явилось ніякої ніжності, то це тому, що, як це не дивно, в усій своїй поведінці з ним вона корилася тільки обов'язкові. Для неї не було нічого несподіваного в подіях сьогоднішньої ночі, крім горя й сорому, що охопили її, хоч у романах в таких випадках описується безмежне раювання.

"Невже я помилилась, невже я не кохаю його?" — питала вона себе подумки.

XVII.