Червоне і чорне - Сторінка 65

СТАРОВИННА ШПАГА

І now mean to be serious;— it is time,

Since laughter now-a-days is deem’d too serious;

A jest at Vice by Virtue’s call’d a crime.

Don Juan, c. XIII, st. 11 121

Вона не вийшла до обіду. Увечері з'явилась на хвилинку в вітальні, але на Жюльєна навіть не глянула. Ця поведінка здалася йому дуже дивною. "А втім, я ж не знаю їхніх звичаїв,— подумав він.— Мабуть, вона потім пояснить мені все це". Але цікавість його була збуджена, і він уважно придивлявся до виразу обличчя Матильди; він не міг не помітити, що воно було сухе і зле. Це, безперечно, була вже не та жінка, яка минулої ночі почувала або удавала, що почуває любовне раювання, надто надмірне, щоб бути щирим.

Другого й третього дня — така ж незмінна холодність з її боку. Вона не дивилась на нього, немов не помічала його. Жюльєн, охоплений болісною тривогою, був тепер за тридев’ять земель від торжества, яке він відчував першого дня. "Невже вона повернулась на шлях чесноти?" — думав він. Але це слово було занадто міщанське для гордої Матильди.

"В умовах звичайного життя вона зовсім не визнає релігії,— думав Жюльєн,— просто вона вважає її за річ дуже корисну для її касти.

А може, просто з жіночої соромливості вона зараз гірко розкаюється, що зробила такий непоправний вчинок". Жюльєн вірив, що був першим її коханцем.

"Однак,— казав він собі через кілька хвилин,— треба визнати, що в її поведінці немає ні простоти, ні щирості, ні ніжності. Ніколи я не бачив її більш погордливою. Невже вона зневажає мене? На неї це схоже: вона здатна, згадавши про моє низьке походження, докоряти собі за те, що зробила".

В той час, як Жюльєн, засліплений всілякими химерними уявленнями, запозиченими з книжок і з своїх вер’єрських спогадів, мріяв про ніжну коханку, що забуває саму себе, ощаслививши свого коханого, обурена пиха Матильди повставала проти нього.

Вона вже два місяці не знала нудьги, а тому й не боялась її, і таким чином Жюльєн, зовсім не підозріваючи про це, втратив найбільшу свою перевагу.

"Отже, у мене з'явився тепер цей володар,— казала сама собі мадемуазель де Ла-Моль, охоплена найпохмурішим сумом. Хай навіть він і сповнений благородства, але якщо я чимось ображу його гонор, він помститься мені, він розкаже всім про наші стосунки".

Таке вже лихо нашого віку: навіть найвідчайдушніші безумства не виліковують від нудьги. Жюльєн був першою любов'ю Матильди, але тоді, як подібна життєва подія надає ніжних ілюзій навіть найсухішим серцям, вона поринула в найгіркіші міркування.

"Він має наді мною безмежну владу, бо тримає мене в руках страхом і може мене жорстоко покарати, якщо я виведу його з терпіння". Саме ця думка могла штовхнути Матильду на те, щоб образити Жюльєна, бо сміливість була головною рисою її вдачі. Ніщо не могло так оживити її і вилікувати від постійних приступів нудьги, як думка про те, що вона ставить на карту усе своє життя.

На третій день, бачачи, що мадемуазель де Ла-Моль не хоче дивитись на нього, Жюльєн наважився, явно всупереч її бажанню, піти за нею після обіду в більярдну.

— Ви, очевидно, гадаєте, пане, що набули безмежних прав на мене,— вимовила вона, ледве стримуючись від люті,— бо хочете говорити зі мною всупереч моїй дуже ясно виявленій волі. Чи знаєте ви, що ніхто в світі не зважувався ще на таке зухвальство?

Не можна собі уявити нічого смішнішого, ніж діалог цих двох коханців; самі не усвідомлюючи цього, вони пройнялися найпалкішою зненавистю одне до одного. Обоє не відзначались терплячістю, в той же час обоє звикли поводитись ввічливо; а тому через кілька хвилин вони заявили одне одному, що все між ними скінчено.

— Клянуся вам зберегти вічну тайну,— сказав Жюльєн,— я б ще додав, що ніколи не сказав би вам ані слова, якби ця раптова зміна не пошкодила вашій репутації.— Він шанобливо вклонився і вийшов.

Досі Жюльєн без особливих зусиль робив те, що вважав за свій обов'язок. Йому й на думку не спадало, що він серйозно закохався в мадемуазель де Ла-Моль. Безперечно, він не кохав її три дні тому, коли його сховали в шафі червоного дерева. Але все раптом змінилося в його душі, відколи він побачив, що вони навіки посварились.

Безжалісна пам'ять почала малювати йому найдрібніші подробиці тієї ночі, яка насправді залишила його зовсім холодним.

Через день після їхньої розмови і розриву Жюльєн вночі мало не збожеволів, змушений признатися собі, що кохає мадемуазель де Ла-Моль.

Жахлива внутрішня боротьба піднялася в його душі після цього відкриття; всі почуття його були збурені.

Через два дні, замість того щоб гордо не помічати пана де Круазнуа, він готовий був кинутись йому на груди й розридатись.

Звикнувши до свого нещастя, він знайшов у собі силі виявити трохи здорового глузду й вирішив поїхати у Лангедок, запакував свою дорожню валізу й пішов на пошту.

Він мало не знепритомнів, коли почув у поштовій конторі, що в кареті, яка завтра вирушає в Тулузу, випадково є вільне місце. Залишивши його за собою, він повернувся в палац де Ла-Моль, щоб повідомити маркіза про свій від'їзд.

Пана де Ла-Моля не було вдома. Ні живий ні мертвий Жюльєн пішов у бібліотеку, щоб почекати його. Що з ним зробилось, коли він побачив там мадемуазель де Ла-Моль!

Коли він увійшов, на її обличчі відбилась така злість, що в нього вже не лишилось ніяких сумнівів.

Розгубившись від несподіванки, Жюльєн в пориві розпачу не стримався і сказав їй найніжнішим голосом, який ішов з глибини душі:

— Так, значить, ви не любите мене більше?

— Я не можу схаменутись, що віддалася першому зустрічному,— сказала Матильда і залилася слізьми від злості на саму себе.

— Першому зустрічному? — вигукнув Жюльєн і кинувся до старовинної середньовічної шпаги, що зберігалася в бібліотеці як рідкість.

Коли він заговорив з мадемуазель де Ла-Моль, йому здавалось, що мука його дійшла до краю, але його страждання посилились у сто разів, коли він побачив, що вона плаче з сорому. Він був би найщасливішим з людей, якби зміг її зараз убити.

В ту хвилину, коли він з деяким зусиллям витяг шпагу з старовинних піхов, Матильда, зрадівши цілком новому відчуттю, гордо наблизилась до нього; сльози її вмить висохли.

В цю мить Жюльєн подумав про маркіза де Ла-Моля, свого благодійника. "Я мало не вбив його дочки! — сказав він собі.— Який жах!" І він уже хотів жбурнути шпагу. "Звичайно, вона захлинатиметься зі сміху, побачивши цей мелодраматичний жест". Ця думка повернула йому спокій. Він уважно подивився на лезо старовинної шпаги, немов шукаючи на ньому іржавої плями, потім вклав її знов у піхви й спокійнісінько почепив на золочений бронзовий цвяшок, на якому вона висіла.

Всі його рухи, під кінець дуже сповільнені, тривали не менше хвилини; мадемуазель де Ла-Моль дивилася на нього з подивом. "Отже, мій коханець мало не вбив мене",— не могла вона отямитись.

Ця думка перенесла її в далекі часи Карла IX і Генріха III.

Вона стояла нерухомо перед Жюльєном, який тільки що повісив на місце шпагу, і в очах її вже не було зненависті. Треба визнати, що в цю хвилину вона була чарівна. Напевне, жодна жінка не була менше схожа на паризьку ляльку (цей вираз в устах Жюльєна означав те, що найбільше відштовхувало його від парижанок).

"Коли б мені не піддатися йому знову,— подумала Матильда.— На цей раз він уже обов'язково вважатиме себе за мого володаря і пана, досить тільки поступитися йому, та ще відразу після того, як я так різко з ним повелася". І вона втекла.

"Боже, яка ж вона гарна! — думав Жюльєн, дивлячись їй вслід.— І це та самісінька жінка, що в такому захваті кидалася мені в обійми ще тиждень тому!.. І ці хвилини ніколи більше не повторяться! І я сам винний у цьому! А в самий момент такої незвичайної, такої значної для мене події — я лишався холодним!.. Треба визнати, що я народився з дуже вбогою і дуже нещасливою вдачею".

Увійшов маркіз; Жюльєн поспішив повідомити його про свій від'їзд.

— Куди? — спитав пан де Ла-Моль.

— В Лангедок.

— Е, ні, пробачте, будь ласка, ви призначаєтесь для більш високих справ, і якщо й поїдете куди, то на північ... Висловлюючись по-військовому, я триматиму вас під домашнім арештом. Будьте ласкаві не виходити з дому більш як на дві три години в день, ви можете бути потрібні мені щохвилини.

Жюльєн уклонився і, нічого не відповівши, вийшов з кімнати, дуже здивувавши цим маркіза. Жюльєн не міг ні з ким розмовляти; він замкнувся в своїй кімнаті і поринув у розпачливі міркування про свою жорстоку долю.

"Виходить, думав він,— я навіть виїхати не можу. Невідомо, скільки днів маркіз триматиме мене в Парижі. Боже мій! Що зі мною буде? І не має в світі друга, з яким я міг би порадитись. Абат Пірар обірве мене на першій фразі, граф Альтаміра запропонує взяти участь у якій-небудь змові. А я ж божеволію, я почуваю це, я божеволію! Хто зможе порадити мені, що робити? Що зі мною буде?"

XVIII. ЖОРСТОКІ ХВИЛИНИ

І вона признається мені в цьому! Розповідає найдрібніші деталі! В її прекрасних очах, що дивляться на мене, відбивається кохання, яке вона відчула до іншого!

Шіллер

Мадемуазель де Ла-Моль в захопленні думала тільки про ту чудову хвилину, коли її мало не вбили. Вона доходила до того, що казала собі: "Він гідний бути моїм володарем, бо готовий був мене вбити. Скільки в вродливих світських юнаків довелося б сплавити докупи, щоб добитися такого вибуху пристрасті!

Треба визнати, він був дуже гарний тієї миті, коли став на стілець, щоб повісити на місце шпагу, в такому ж мальовничому положенні, якого їй надав декоратор. Зрештою, я зовсім не така вже божевільна, що закохалась у нього".

Якби в цю мить знайшовся якийсь пристойний привід, щоб поновити їх стосунки, вона радо б його використала. Жюльєн, замкнувшись у своїй кімнаті, поринув у якнайбільший розпач. У своєму безумстві він уже думав піти й кинутись їй до ніг. Якби, замість того щоб ховатись у себе, він пішов поблукати в саду чи по кімнатах палацу, можливо, трапилась би така нагода і за одну мить його найглибший розпач змінило б найвище щастя.

Але та сама завбачливість, за відсутність якої ми докоряємо йому, унеможливила б той чудовий жест, коли він схопив шпагу, а це ж і зробило його таким принадним в очах мадемуазель де Ла-Моль. Ця сприятлива для Жюльєна примха Матильди тривала цілий день,— вона в найчарівніших фарбах уявляла собі короткі хвилини їхнього кохання й шкодувала за ними.

"Справді,— думала вона,— моя пристрасть до цього бідолашного юнака тривала, як могло йому здатися, тільки від першої години ночі, коли він з'явився по драбині з повною кишенею пістолетів, і до восьмої години ранку.