Червоне і чорне - Сторінка 68

Якщо ви можете читати в моєму серці, ви зрозумієте, яке насильство я роблю над собою. Чи будете ви завжди для мене такою як у цю мить? Але тепер ідеться про вашу честь, цього досить. Ви знаєте, що після нашого першого побачення підозрівали не тільки злодіїв. Пан де Ла-Моль наказав поставити сторожів у саду. За паном де Круазнуа стежать шпигуни; все, що він робить кожної ночі, відомо.

При цих словах Матильда голосно засміялась. Її мати й одна з покоївок прокинулись. З нею заговорили крізь двері, Жюльєн глянув на неї. Вона зблідла, вичитуючи покоївці, і навіть не зволила нічого відповісти матері.

— Але якщо їм спаде на думку відчинити вікно, вони побачать драбину! — сказав Жюльєн.

Він ще раз стиснув її в обіймах, кинувся до драбини і не те що збіг, а скотився вниз; мить — і він стояв на землі.

Через дві три секунди драбина вже лежала під липами, і честь Матильди була врятована. Жюльєн, отямившись, побачив, що він весь у крові і майже голий; необережно спускаючись, він подряпав собі шкіру.

Безмежне щастя, яке сповнювало його, повернуло йому всю його рішучість і енергію; якби в цю хвилину на нього напало двадцять чоловік, він би з радістю кинувся б у бій один проти всіх. На щастя, йому не довелося на цей раз випробувати свою воїнську доблесть: він поклав драбину на звичайне місце, прикріпив її ланцюгом і не забув знищити сліди драбини на клумбі екзотичних квітів під вікном Матильди.

Коли він у темряві мацав рукою м'яку землю, щоб упевнитись, що ніяких ямок від драбини не залишилось, він відчув, що йому на руки раптом щось упало: це було велике пасмо волосся Матильди; вона все-таки відрізала його й кинула йому.

Вона стояла біля вікна.

— Ось що тобі посилає твоя служниця,— сказала вона йому досить голосно,— це знак вічної покори. Я відмовляюсь коритись своєму розумові, будь моїм володарем.

Жюльєн, не тямлячи себе, мало не кинувся знов по драбину, щоб повернутись до неї. Але кінець кінцем розсудливість перемогла.

Проникнути з саду в будинок було не так просто. Жюльєнові вдалося зламати двері, що вели в льох. Діставшись до своєї кімнати, він, стараючись не робити шуму, зламав замок і в своїх дверях, бо, поспішаючи, він залишив у кімнаті, яку недавно покинув, навіть ключ, що був у кишені його костюма. "Хоч би вона догадалась сховати ці тлінні останки",— подумав він.

Нарешті втома перемогла його буйне щастя, і на світанку він поринув у глибокий сон.

Дзвінок на сніданок ледве збудив його; він спустився в їдальню. Незабаром увійшла Матильда. Гордість Жюльєна зазнала хвилину великого щастя, коли він побачив, як сяяли коханням очі цієї красуні, оточеної таким поклонінням; але незабаром її необережність злякала його.

Під тим приводом, ніби вона не встигла зробити як слід зачіску, Матильда зашпилила своє волосся так, що Жюльєн міг з першого погляду переконатись, яку велику жертву вона принесла йому, відрізавши вночі велике пасмо. Якби що-небудь взагалі могло спотворити таку красуню, Матильда домоглася б цього: на правій половині голови чудове попелясто-біляве волосся було відрізане на пів дюйма від шкіри.

За сніданком уся поведінка Матильди відповідала цій її необережній витівці. Можна було подумати, що вона вирішила перед усім світом виявити своє шалене кохання до Жюльєна. На щастя, в цей день пан де Ла-Моль з маркізою були дуже заклопотані майбутнім нагородженням блакитною стрічкою, при якому був обійдений пан де Шон. В кінці сніданку Матильда, говорячи з Жюльєном, назвала його "мій володар". Він спалахнув по саме волосся.

Було це випадково, чи про це подбала пані де Ла-Моль, але Матильда цілий день ні на хвилину не залишалась сама.

Увечері, проходячи з їдальні у вітальню, вона все-таки вибрала хвилину, щоб сказати Жюльєнові:

— Всі мої плани порушуються. Не думайте, що це відмова з мого боку: мама щойно вирішила, що в моїй кімнаті буде спати одна з її покоївок.

День минув з блискавичною швидкістю. Жюльєн не тямив себе від щастя. На другий день о сьомій годині ранку він був уже в бібліотеці, сподіваючись, що мадемуазель де Ла-Моль зайде туди; він написав їй довжелезного листа.

Побачив він її тільки через кілька годин, за сніданком. Цього разу вона зачесалася дуже старанно; з надзвичайною майстерністю сховане було підстрижене місце. Раз чи два глянула вона на Жюльєна, але погляд її був ввічливий і спокійний, і на думку не могло спасти, що вона здатна назвати його "мій володарю".

Жюльєнові дух перехопило від подиву... Матильда вже починала каятись у тому, що зробила для нього.

Добре поміркувавши, вона вирішила, що цей юнак, якщо й не зовсім звичайний, то в усякому разі й не досить видатний для того, щоб заради нього чинити всі ці безумства. Загалом, вона вже не думала про кохання. Їй сьогодні набридло кохати.

Щодо Жюльєна, то серце його трепетало, як у шістнадцятирічного хлопчика. Жахливі сумніви, подив, розпач охоплювали його протягом сніданку, що здався йому нескінченним.

Як тільки з'явилась можливість, не порушуючи пристойності, вийти з-за столу, він кинувся в стайню, сам осідлав коня й поскакав галопом; він боявся зганьбити себе, виявивши слабкодухість. "Треба вбити серце фізичною втомою,— казав він собі, скачучи Медонським лісом.— Що я зробив, що сказав, щоб заслужити таку неласку?

Сьогодні — нічого не робити, нічого не говорити,— думав він, повертаючись додому,— бути точно таким мерцем фізично, яким я почуваю себе в душі. Жюльєн неживий, це тільки труп його ще здригається".

XX. ЯПОНСЬКА ВАЗА

Серце його спочатку ще не розуміє всієї глибини нещастя. Він скоріше збентежений, ніж схвильований. Але в міру того, як до нього повертається розум, він осягає всю глибину свого горя. Всі втіхи життя для нього зникають, він не почуває нічого, крім гострих уколів розпачу, що пронизують його. Та навіщо говорити про фізичні муки? Хіба тілесний біль можна порівнювати з цим стражданням?

Жан-Поль 126

Задзвонили на обід; Жюльєн ледве встиг одягнутись; у вітальні він побачив Матильду; вона умовляла брата і маркіза де Круазнуа не їхати увечері в Сюрени до дружини маршала де Фервак.

Матильда була з ними надзвичайно люб'язна і чарівна. Після обіду з'явились пани де Люз, де Кейлюс і ще кілька їхніх друзів. Можна було подумати, що у Матильди, разом з приязню до брата, повернулась прихильність до світських звичаїв. Хоч погода була цього вечора прекрасна, вона настояла на тому, щоб не йти в сад. Їй хотілось, щоб усі залишались біля крісла пані де Ла-Моль. Блакитний диван знову став центром їхнього маленького гуртка, як це бувало взимку.

Сад викликав у Матильди неприємне почуття, він здавався їй нестерпно нудним: з ним були пов’язані спогади про Жюльєна.

Горе відбирає в людини розум. Наш герой мав необережність зупинитись біля солом'яного стільця, що колись був свідком його блискучого тріумфу. Сьогодні до нього ніхто не звернувся, не сказав йому жодного слова; присутності його ніби й не помічали. Приятелі мадемуазель де Ла-Моль, які сиділи коло нього в кінці дивана, підкреслено повертались до нього спиною — принаймні так йому здавалось.

"Я потрапив у неласку",— подумав він. І йому захотілося ближче придивитися до людей, які так явно зневажали його.

Дядько пана де Люза був призначений на якусь значну посаду при особі короля, а тому цей блискучий офіцер починав розмову з кожним новоприбулим гостем з такого цікавого повідомлення: його дядечко, мовляв, вирушив у сьомій годині до Сен-Клу і розраховує залишитись там на ніч. Ця обставина згадувалась наче мимохідь з найпростодушнішим виглядом, але неодмінно повторювалась усім і кожному.

Спостерігаючи пана де Круазнуа суворим поглядом людини, що зазнала горя, Жюльєн помітив, що цей люб’язний і добрий юнак надає великого значення всіляким таємничим обставинам. Він засмучувався і дратувався, коли при ньому хто-небудь пояснював якусь більш-менш важливу подію простою й природною причиною. "Це якесь божевілля,— думав Жюльєн.— Цією рисою своєї вдачі він дуже нагадує імператора Олександра, як мені його змальовував князь Коразов". В перший рік свого перебування в Парижі бідолашний Жюльєн, тільки що вирвавшись із семінарії, був настільки засліплений незвичайною для нього люб'язністю цих молодих людей, що міг тільки захоплюватись ними. Їхні справжні риси починали більш-менш чітко вимальовуватись перед ним лише тепер.

"Я тут граю невдячну роль",— раптом подумав він. Треба було підвестись з солом'яного стільця й піти, не порушивши пристойності. Він намагався щось придумати, шукав порятунку в своїй уяві, але вона була зайнята зовсім іншим. Треба було вдатись до пам'яті, але, слід визнати, вона мало чим могла допомогти йому в цьому відношенні. У бідолахи Жюльєна було ще дуже мало досвіду світського життя, а тому, коли він підвівся й покинув вітальню, це вийшло в нього надзвичайно незграбно, привернуло до нього загальну увагу. Страждання надто було помітне в усій його поведінці. Адже протягом майже години він грав роль набридливого нахлібника, від якого не приховують того, що про нього думають.

Проте критичні спостереження, які він щойно робив над своїми суперниками, не дали йому занадто трагічно поставитись до свого лиха. Спогади про те, що було позавчора, підтримували його гордість. "Хоч би які були їхні переваги відносно мене,— думав він, виходячи в сад,— Матильда ні для кого з них не була тим, чим вона була для мене двічі в житті".

Але його розсудливість далі не йшла. Він зовсім не розумів вдачі цієї дивної жінки, яка волею випадку тільки що зробилась володаркою всього його щастя.

Наступного дня. Він знов старався заморити втомою себе й свого коня. Ввечері він уже не намагався наблизитись до блакитного дивана, якого Матильда не залишала й тепер. Він помітив, що, зустрічаючись з ним у будинку, граф Норбер навіть не удостоював його погляду. "Йому, мабуть, доводиться робити немалі зусилля над собою,— подумав Жюльєн,— адже це надзвичайно ввічлива людина".

Сон був би великим щастям для Жюльєна, але, незважаючи на фізичну втому, уявою його владно володіли звабливі спогади. Йому не спадало на думку, що його довгі прогулянки верхи в лісах паризьких околиць впливали тільки на нього самого, але зовсім не на серце й розум Матильди, і що таким чином він залишав свою долю на волю випадку.

Йому здавалося, що в нього полегшало б на серці тільки тоді, коли б він поговорив з Матильдою.