Чи любите ви Брамса? - Сторінка 14

Вона могла б повертатись сама до своєї квартири, трохи

[зажурена лягати у постіль з книжкою, як траплялося часто до нього, але він був поруч, він сміявся, він був щасливий, і— вона сміялася разом з ним, він будь-що-будь хотів, щоб вона навчила його танцювати чарльстон, весело упрохував і — не розумів, що відкидав її цим проханням на двадцять років назад; вона, спотикаючись на килимі, танцювала, а потім падала знесилено в його обійми, і він пригортав її до грудей, а вона реготала, геть забувши про Роже, сніг і всі жалі. Вона почувала себе молодою, вродливою і, випхавши його з кімнати, підлїалювала обличчя під "вамп", наділа свою непристойну сукню, а він у цей час стукав у двері, згоряючи від нетерпіння. Коли Поль вийшла, Сімон, приголомшений її вродою, вкрив поцілунками її плечі. Він змусив її випити ще склянку коктейлю, хоча вона зовсім не вміла пити. Поль почувала себе щасливою. Неймовірно щасливою.

В кабаре за сусіднім столиком Поль пізнала двох знайомих жінок — трохи старших за неї,—які часом працювали з нею; вони привітали її здивованими посмішками. Коли Сімон підвівся, щоб запросити її па танець, вона почула коротку фразу: "А скільки їй уже років?"

Поль притулилася до Сімона. Все було безнадійно зіпсовано, її сукня вже не підходила для її віку, Сімон був занадто помітний, а її життя страшенно безглузде. Вона попросила Сімона відвезти її додому. Він не заперечив, і Поль зрозуміла, що він також почув ті слова.

Поль поквапливо роздяглася. Сімон хвалив оркестр, а вона хотіла б, щоб він залишив її саму. Поки Сімон роздягався, вона потемки лягла в постіль. Даремно вона випила аж два коктейлі, а потім іще й шампанського,— завтра Це буде видно по її обличчю. їй було сумно до відчаю. Сімон повернувся до спальні, сів на край ліжка, поклав руку їй на чоло.

Не сьогодні, Сімоне,— сказала вона.— Я стомлена. Він нічого не відповів і застиг нерухомо. Проти світла, Що падало з дверей ванної, вона бачила його силует: він сидів похиливши голову і, здавалося, напружено про щось думав.

— Поль,— нарешті промовив він.— Я маю з тобою поговорити.

— Уже пізно. Я хочу спати. Нехай завтра.

— Ні,— сказав він.— Я хочу негайно з тобою поговорити. І ти мене вислухаєш.

Поль здивовано розплющила очі.

Це вперше він розмовляв з нею таким владним тоном.

— Я так само, як ти, чув, що казали ті дві старі відьми за нашою спиною. Для мене нестерпно усвідомлювати, що ти страждаєш від цього. Це принижує твою гідність, це підло й образливо щодо мене самого.

— Сімоне, не перебільшуй, це дрібниці...

— Я нічого не перебільшую, навпаки, я хочу, щоб ти їх не перебільшувала. Звичайно, ти приховуватимеш від мене всі свої страждання. Але не треба цього робити. Я вже не хлопчик, Поль. Я цілком спроможний зрозуміти тебе і, можливо, навіть тобі допомогти. Я дуже щасливий з тобою, ти ж знаєш, але я хочу більшого: мені хочеться, щоб і ти була щаслива зі мною. Зараз, напевне, ти ще дорожиш Роже. Але треба, щоб ти усвідомила: те, що сталось між нами,— дуже гарне й важливе, і ти повинна не вважати наше знайомство щасливою випадковістю, а допомогти мені зміцнити нашу любов. Ось і все.

Він говорив твердо й чітко, але відчувалося, що це коштує йому неабияких зусиль. Поль слухала його з подивом і навіть з надією. Досі вона гадала, що він ні над чим не задумується, а насправді все не так, і до того ж він вірить, що вони можуть усе почати спочатку. А що, коли й справді?..

— Загалом я послідовний, ти знаєш. Мені двадцять п'ять років; до зустрічі з тобою я, по суті, не жив і не житиму, якщо втрачу тебе. Ти саме та жінка, та людина, яка конче потрібна мені. Я це знаю. Якщо хочеш, ми завтра ж одружимось.

— Мені тридцять дев'ять років,— нагадала вона.

Щ _• }Киття не жіночий журнал і не низка життєвого досвіду. Ти на чотирнадцять років старша за мене, але я кохаю тебе і кохатиму ще дуже довго. Оце й усе. Ще одне: я не можу погодитись, щоб ти опускалась до рівня отих старих видр чи навіть до рівня громадської думки. Найважливіше питання для тебе, для нас обох — Роже. Інших проблем не існує.

-— Сімоне,— тихо сказала вона,— пробач, будь ласка, за те, що... що я думала...

— Ти не думала, що я думаю, от і все. А тепер посунься трошки.

Він прослизнув під ковдру, ліг поруч, поцілував її і оволодів нею.

Вона більше не посилалась на втому і зазнала такої гострої насолоди, якої ще ніколи не зазнавала в його обіймах. Потім він гладив рукою її зволожніле від поту чоло, поклав її голову собі на плече, хоча завжди робив навпаки, турботливо вкрив її.

— Спи,— тихо промовив він.— Я сам про все потурбуюся.

В темряві вона лагідно усміхнулась, притислася губами до його плеча, і цю ласку він сприйняв з олімпійським спокоєм володаря. Ще довго лежав він без сну, наляканий і гордий своєю власною рішучістю.

Розділ XVI

| Наближався великдепь, а Сімон цілі дні вивчав карти, прикривши їх теками справ метра Флері або розстеливши їх на килимі в квартирі Поль. Він намітив уже два маршрути в Італію, три в Іспанію і тепер уже задумувався, Що б подивитися в Греції. Поль мовчки слухала, коли він Ділився своїми планами. Вона матиме, в кращому разі, десять днів, до того ж вона почувалася надто втомленою навіть для мандрів у поїзді. їй хотілося побути десь па селі, щоб дні нічим не різнилися між собою, одне слово, їй хотілося спокою, як у дитинстві. Але вона не наважувалася розчарувати Сімона. Він уже ввійшов у роль досвідченого туриста, що вискакує з вагона, щоб допомогти їй зійти, уявляв, як підведе її до легкової машини, замовленої за десять днів наперед, і машина привезе їх у найкращий готель міста, де на них чекатиме номер, весь заставлений квітами на його телеграфне замовлення, і зовсім забував, що ніколи не вмів ні вчасно написати листа, ні зберегти потрібний квиток. Він мріяв, він безперервно мріяв, але всі його мрії неслись до Поль, наче бурхливі ріки до спокійного моря. Сімон ніколи ще не почував себе таким вільним, як ці кілька місяців, коли щодня сидів у тій самій конторі і щовечора був із тією самою жінкою, у тій самій квартирі, заполонений єдиним бажанням, єдиного турботою і єдиним стражданням. Адже Поль і тепер інколи уникала його, відводила очі і лише лагідно всміхалася, слухаючи його палкі освідчення. Поль і далі мовчала, коли він згадував про Роже, і Сімонові часто здавалося, що він веде безглузду і безнадійну борню, бо час, невблаганний час не був його спільником. Сімонові мало було стерти спогад про Роже, він повинен був убити в Поль щось таке, що було самим Роже, щось схоже на глибокий, живий і болючий корінь, який вона повсякчас носила в собі, і Сімон навіть іноді думав: а може, якраз через оту постійність, через оту добровільно взяту на себе муку, він закохався у неї і не може її розлюбити? Але частіше він казав робі: "На мене чекає Поль, за годину я триматиму її у своїх обіймах", і йому здавалося, що ніколи не існувало ніякого Роже і що Поль любить тільки його, Сімона, що все просто, чудово і життя його сповнене щастя. І Поль віддавала йому перевагу саме в такі хвилини, коли він примушував її сприймати їхню близькість як очевидність, з якою вона повинна була рахуватись. їй самій хотілось позбутися своєї стриманості. Лише коли Поль залишалась сама, вона думала: "Те, що Роже десь живе без мене — величезна помилка". І з жахом питала себе, як воно так сталося. Коли вона думала "ми", то завжди уявляла себе і Роже. "Він" — був Сімон. Тільки Роже про це нічого не знав. Коли життя вимотає його, віп прийде до неї поскаржитись на свою долю і, без сумніву, знову спробує відвоювати її. Можливо, йому й пощастить. Сімон буде остаточно принижений, вона знову лишиться самотня і знову чекатиме непевних телефонних дзвінків і цілком певних образ. Вона повставала проти власного фаталізму, проти відчуття, що такий кінець неминучий. В її житті було неминуче одне: Роже.

Та все ж вона і да"лі жила з Сімоном, стогнала вночі у його обіймах і часом не хотіла відпускати його від себе, притискаючи до себе тим рухом, яким пригортають хіба що дітей або дуже вмілих коханців, рухом власниці, так наляканої нетривкістю своєї влади, що навіть Сімон не міг осягнути глибини цього її почуття. У такі хвилини Поль опинялась на межі старості, на межі тієї чудової незрівнянної пристрасті, яка спалахує лише в літньому віці, і згодом сама сердилася на себе, сердилась на Роже за те, що не він був поруч, адже він ніколи не змушував її роздвоюватись. У хвилини близькості з Роже він був її господарем, а вона його власністю; він був не набагато старший за неї, усе в їхньому зв'язку відповідало моральним і естетичним нормам, яких, виявляється, вона дотримувалася, сама не підозрюючи цього. А Сімон не почував себе її господарем. Сам того не усвідомлюючи і не знаючи, що він губить усе, він постійно ставив себе у становище підопічного; засинав на її плечі, ніби просячи захистити його, вдосвіта прокидався, Щоб приготувати сніданок, в усьому питав поради Поль, що зворушувало її і воднораз викликало ніяковість, бо здавалося чимось протиприродним. Поль поважала його: тепер він уже працював; якось він навіть возив її на один судовий процес у Версаль, де задля неї блискуче зіграв роль молодого адвоката: тиснув чиїсь руки, дарував поблажливі посмішки журналістам і раз у раз підходив до неї, немов вона була віссю його діяльності. Час від часу він уривав свої дотепні і глибокодумні розмови з незнайомцями, щоб повернутися в її бік і крадькома пересвідчитись, чи вона дивиться па нього. Ні, він не грав перед нею комедію чоловічої незалежності. І тому вона теж не спускала з нього очей, вкладаючи у свій погляд якнайбільше захоплення і цікавості. Однак як тільки він повертався спиною, в її очах проглядала ніжність і гордість. Жінки задивлялись на нього, і Поль почувала, яклбагато важить те, що хтось задля пеї живе. Зрештою, її більше не бентежила різниця у їхньому віці, вона більше не задумувалась: "А чи любитиме він мене через десять років?" Через десять років вона житиме самотньо або з Роже. Це їй без упину повторював якийсь внутрішній голос. І на думку про свою роздвоєність, проти якої вона нічого не могла вдіяти, її ніжність до Сімона ставала ще більшою: "Моя жертво, моя люба жертво, мій Сімончику!" Вперше в житті вона втішалася жахливою втіхою від того, що любить людину, якій неминуче завдасть страждань.

Оце "неминуче" з усіма наслідками лякало її: її лякали запитання, які колись поставить Сімон, і поставить їх на правах людини, яка страждає: "Чому ви віддали перевагу Роже, чим цей неуважний хам здолав мою шалену любов, яку я вам дарую щодня?" І вже тепер Поль жахалася на саму думку: "Що вона пояснюватиме Роже?" Про нього вона не могла казати "він", вона казала і казатиме "ми", бо неспроможна була роз'єднати їхні життя.