Чи любите ви Брамса? - Сторінка 12

Навколо тебе занадто багато людей. Я хочу стерегти тебе, як вірний пес, і ходити в чистих костюмах.

— Ми ще про це поговоримо,— сказала Поль.

їй здавалося, що вона розмовляє по телефону вже цілу годину. А Роже там, нагорі, сидить сам. Він почне її розпитувати, і, опинившися з ним віч-на-віч, вона не зможе не почувати за собою провини.

— Я кохаю тебе,— сказав Сімон і поклав трубку. Виходячи, вона машинально пригладила гребінцем коси

перед дзеркалом гардеробної. На неї дивилось обличчя жінки, якій щойно сказали: "Я кохаю тебе".

Роже пив коктейль, і Поль здивувалася, знаючи, що до вечора він ніколи не випиває.

— У тебе щось негаразд?

— Чому? А-а, коктейль... Ні, я просто стомився сьогодні.

— Як давно я тебе не бачила,— промовила вона, а що Роже лиш кивнув неуважно головою, то відчула, що на очі їй набігають сльози. Певно, настане день, коли вони казатимуть: "Скільки ми з тобою не бачилися, місяців два чи три?" І спокійно підраховуватимуть, скільки минуло часу, відколи вони востаннє бачилися. Роже, з його незграбними рухами, зі стомленим і все ж дитячим виразом обличчя, незважаючи на його силу і навіть безжальність... Вона відвернулася. На ньому був старий сірий піджак, що не раз висів ще майже новин на спинці стільця у її спальні на початку їхньої близькості. Тоді Роже пишався пим. Роже дуже рідко дбав про свого зовнішність, до того ж був занадто дебелий, щоб. мати цілком елегантний вигляд.

— Два тижні,— спокійно сказала вона.— Ти добре себе почуваєш?

— Так. Загалом нічого.

Він замовк. Він напевне чекав, що вона спитає: "Як твої справи?" — але вона не спитала. Спочатку вона мала сказати йому про Сімона, а потім він може розповідати про себе, не почуваючи себе згодом смішним.

— Ти розважалася трохи? — запитав він.

Вона не зразу відповіла. Стукало в скронях; серце, здавалось, ось-ось зупиниться. І враз вона почула свої слова:

— Так, я бачилася з Сімоном. Часто бачилася...

— А-а,— промовив Роже.— 3 отим чарівним хлопцем? Він і досі без тями від тебе?

Не підводячи очей, вона повільно кілька разів кивнула головою.

— Це'й досі тебе розважає?

Вона підвела голову, але тепер уже він опустив очі і з перебільшеною увагою заходився чистити грейпфрут. їй здалося, що він усе зрозумів.

— Так,— відповіла вона.

— Це тебе розважає? Чи більше, ніж розважає? Тепер вони дивилися одне одному в очі. Роже поклав

ложечку на тарілку. З якоюсь відчайдушною ніжністю дивилась вона на дві довгі зморшки, що залягли в нього від крил носа до губів, на його застигле обличчя і голубі очі в темних півколах.

— Більше,— відповіла вона.

Роже навпомацки взяв ложечку. Поль подумала, що він ніколи не вмів їсти грейпфрут як належить. Час, здавалось, і не рухається, і аж свистить у вухах.

— Що ж, мені нічого більше сказати,— промовив Роже.

І з цих слів вона зрозуміла, що він нещасливий. Якби він був щасливий, то повернув би її собі. А так його ніби побили камінням, а вона кинула в нього останній камінь.

Вона прошепотіла:

— Ти мав змогу сказати все.

— Ти вже говориш у минулому часі.

— Щоб пощадити тебе, Роже. Якби я сказала, що все ще залежить від тебе, що б ти відповів?

Він нічого не відповів, лише втупився у скатертину. Вона вела далі:

— Ти сказав би, що занадто дорожиш своєю незалежністю, що ти дуже боїшся її втратити, для того, щоб... зрештою, щоб повернути мене собі.

— Кажу тобі, що я нічого не знаю,— різко відповів Роже.— Звичайно, мені огидна сама думка, що... Він принаймні має хист?

— Ідеться не про той хист,— відповіла вона.— Він любить мене.

Поль побачила, що обличчя його просвітліло, й відчула до нього раптову ненависть. Він заспокоювався: просто миттєвий спалах. Мовляв, справжнім коханцем, її мужчиною, лишається все ж таки він, Роже.

— Хоча, звичайно, я не можу сказати, що в певні моменти він не хвилює мене.

"Вперше в житті,— розгублено подумала вопа,— я свідомо завдаю йому болю".

— Признаюсь,— сказав Роже,— запрошуючи тебе на обід, я не думав, що мені доведеться вислуховувати розповіді про твої втіхи з якимось хлопчиком.

— Ще б пак, ти думав розповісти мені про свої втіхи з якоюсь дівулькою,— відрізала Поль.

— Це було б усе ж таки природніше,— крізь зуби процідив він.

Поль тремтіла. Вона взяла сумочку, підвелася.

— Очевидно, ти зараз нагадаєш мені про мій вік?

— Поль...

Він також підвівся й дивився вслід Поль, поки за нею не зачинилися двері; на очах у нього стояли сльози. Він наздогнав її, коли вона, сівши в машину, марно силкувалася завести мотор. Він просунув руку в віконце і ввімкнув запалювання, про яке вона зовсім забула. Рука Роже... Поль повернула до нього враз змарніле обличчя.

— Поль... Ти сама добре знаєш... Я поводився, як негідник. Прости мені. Адже ти знаєш: я так зовсім не думаю.

— Знаю,— відповіла вона.— Я теж повелася негарно. Краще нам якийсь час не бачитись.

Він стояв непорушно, з розгубленим виглядом. Поль ледь усміхнулася:

— До побачення, любий. Він нахилився до дверцят.

— Ти мені дуже потрібна, Поль.

Вона рвучко рушила з місця, щоб Роже не бачив сліз, що затуманювали її зір. Поль машинально ввімкнула склоочисники і гірко засміялася через цей свій безглуздий жест. Було пів на другу. Вона мала вдосталь часу, щоб повернутись додому, заспокоїтись, підфарбуватися. Вона сподівалася, що Сімон уже пішов, і водночас боялася цього. Вони зіткнулись у під'їзді.

— Поль... що з вами?

Він так налякався, що знову перейшов з нею на "ви".

"Він бачить, що я плакала, він, мабуть, мене жаліє",— подумала вона, і сльози ще дужче линули з очей. Вона не відповіла. В ліфті він пригорнув її до себе, цілував її сльози, благав її не плакати більше, бурмочучи, присягався "вбити отого типа", і Поль усміхнулася.

— У мене, мабуть, жахливий вигляд,— сказала вона, і їй здалося, що цю фразу вона тисячу разів десь читала і сто разів чула в кіно.

Згодом вона сіла на дивані поруч із Сімоном і взяла його руку.

— Нічого не питай у мене, — попросила вона.

— Сьогодні не питатиму. Та настане день, і я тебе про все розпитаю. Дуже скоро. Я не можу, щоб ти через когось плакала. А головне, я не можу дозволити, щоб він приходив сюди,— розгнівано вигукнув він.— А через мене, через мене ти, певно, ніколи не плакатимеш?..

Поль здивовано подивилась на нього: таки справді всі чоловіки як ті хижі звірі.

— А тобі цього дуже хочеться?

. — Ні, краще я сам страждатиму,— сказав Сімон і тицьнувся обличчям у шию Поль.

Увечері, повернувшись додому, Поль побачила, що він випив три чверті віскі з пляшки і навіть не виходив з дому. Він з гідністю заявив, що в нього особисті неприємності, почав був виголошувати промову про те, яке важке життя, і заснув па ліжку, поки вона чи то розчулена, чи налякана скидала йому черевики.

Роже стояв коло вікна і дививсь, як світає. Зупинилися вони в одному із заїздів, на які нерідко можна натрапити в Іль-де-Франс, де краєвид дивовижно відповідає уявленням про село, що їх виношують люди, стомлені від міського життя. Мирні пагорби, родючі ниви, а обабіч доріг — рекламні щити.

Але тут у цей незвичний досвітній час перед очима Рожо поставало справжнє село його далекого дитинства і війнуло на нього холодним важким запахом дощу. Він обернувся і буркнув: "Чудова погодка для вихідних", а сам подумав: "Справді чудово! Люблю туман. Побути б самому". Мейзі поверпулася в теплому ліжку.

— Зачини вікно,— попросила вона.— Холодно.

Вона натягла ковдру на плечі. Хоча її тіло ще було сповнене солодкої млості, до горла підступало бридке передчуття нудотного дня в цій незнайомій місцевості, наодинці з мовчазним неуважним Роже і безкраїми сумними полями.

Вона мало не застогнала.

— Я просила тебе зачинити вікно,— сухо повторила вона.

Ось і урвались ранкові мрії; Роже запалив сигарету, першу сигарету того дня і смакував її майже неприємну, але п'янку гіркоту, навіть спиною з прикрістю відчуваючи неприязнь Мейзі. "Нехай сердиться, хай вискакує з ліжка, сідає на перший-ліпший автобус і повертається до Парижа! А я поблукаю до вечора полями, знайдеться ж тут хоч один приблудний собака, щоб бути моїм супутником",— Роже не зносив самотності.

Проте після свого другого наказу Мейзі завагалася. Можна було або забути про відчинене вікно і заснути, або влаштувати сцену. В її голові, ще затуманеній сном, уже снувалися фрази на зразок: "Я жінка, і мені холодно. А він чоловік і повинен зачинити вікно", але інстинкт, що прокинувся того дня дуже рано, підказував їй, що не треба провокувати Роже.

Вона вибрала середнє.

— Зачини вікно, коханий, і замов сніданок. Розчарований таким поворотом, Роже обернувся і навмання кинув:

— Коханий"? А що це таке: "коханий"? Мейзі розсміялася. А він вів своєї:

*— Нема чого сміятися. Ти хоч маєш уявлення, що означає "коханий"? Ти кохаєш мене? Таж тобі це поняття відоме тільки з чужих розмов.

"Очевидно, я вже ситий по саму зав'язку,— подумав він, дивуючись власним словам.— Коли я починаю прискіпуватись до лексикону своєї дами, то незабаром усьому кінець".

— Що на тебе найшло? — запитала Мейзі. Вона підвелася на ліжку з переляканим обличчям, яке здалося йому просто смішним, і оголеними грудьми, які вже не викликали в нього жадання. Непристойна. Вона непристойна!

— Почуття важать дуже багато,— промовив він.— Я для тебе — пригода. Зручна пригода. І не називай мене "коханим", особливо вранці; вночі — хай уже так!

— Роже,— запротестувала не на жарт стривожена Мейзі.— Я ж люблю тебе.

— О ні! Не кажи хтозна-чого! — вигукнув він із змішаним почуттям ніяковості — він був загалом досить порядний — і полегшення, бо ця фраза все зводила до класичного, дуже звичного для нього становища чоловіка, стомленого бурхливою жагою партнерки.

Він швидко надів грубий светр і вийшов, жалкуючи, що залишив у номері свого твідового піджака. Але, щоб забрати його, Роже довелося б обійти ліжко, і тоді він не зміг би вийти так швидко, як йому хотілося. Надворі він вдихнув морозне повітря, і в нього трохи запаморочилася голова. Йому треба було повертатися до Парижа, де на нього вже не чекає Поль. Машину заноситиме на слизьких дорогах, він вип'є ранкової кави при в'їзді в Отей у ніби вимерлому недільному Парижі. Роже повернувся, оплатив рахунок і поїхав геть, наче злодій. Мейзі захопить піджак, а він пошле по нього свою секретарку з букетом квітів.

"Я й досі не набрався розуму",— невесело подумав він.

Якийсь час він їхав, насупивши брови, потім простяг руку до приймача і згадав.