Чи любите ви Брамса? - Сторінка 10

Він не подумав, що ці стилістичні звороти: "Я не хочу завдавати вам болю, це' необачно" і таке інше,— найчастіше тільки дужки, які ставлять безпосередньо перед романом або після ньогр, і через них ні в якому разі но треба занепадати духом. Поль також цього не знала. Вона боялася і підсвідомо чекала, щоб він прийшов і змусив її відповісти на його кохання. їй несила було витримувати далі одноманітність зимових днів, щодня самій ходити тими самими вулицями, що вели від помешкання до місця роботи, чути зрадницький дзвінок телефонного апарата — голос Роже був незвично відчужений і присоромлений, і вона кожного разу шкодувала, що зняла трубку,— вона нудьгувала за довгим літом, минулим без вороття,— все вело до пасивної млявості і за всяку ціпу вимагало: "Хоч би що-пебудь сталося".

1 Сімон працював. Він став пунктуальним, старанним і мовчазним. Час від часу він підводив голову, дивився на Алісу відсутнім поглядом і нерішуче проводив по губах пальцем... Отой останній вечір, несподіваний і майже владний рух Поль, коли вона сама поцілувала його в губи, її відкинута назад голова, руки, що ніжно притискали його обличчя до її лиця, вітер... Аліса стпха покашлювала, стурбована цим його поглядом, і Сімон ледь усміхався. Просто Поль на хвшгину піддалася досаді. Bin не спробував того вечора піти на її квартиру разом з пою. Можливо, в цьому була його помилка? Десятки разів віп згадував найменші події минулих тижнів, їхню останню прогулянку в автомобілі, нудну виставку, звідки вони втекли, нестерпну вечерю, яку влаштувала мати... і кожна дрібничка, що поставала в нам'яті, кожен образ, кожен здогад завдавали йому ще більшого болю. А тим часом минали дні, і він сам уже не знав, чи виграв час, чи усе втрачає.

Якось увечері він удвох із приятелем спустився темними сходами в маленьке кабаре, де ще ніколи не бував. Вони багато пили, замовляли нові й нові порції, але обох знов і знов опановував смуток. Потім співала якась негритянка, у неї був великий рожевий рот, її спів навівав неосяжну тугу і запалював вогні сентиментального відчаю, що засмоктував їх усе глибше й глибше.

— Я віддав би два роки життя, аби тільки когось покохати,— сказав його приятель.

— А я кохаю,— відповів Сімон,— і вона ніколи про де не дізнається. Ніколи.

Він не став нічого пояснювати, але в ту хвилину йому здалося, що ще нічого не втрачено, немислимо, щоб усе було втрачено, щоб хвиля, яка збурила всю його душу, прокотилась даремно! Вони запросили співачку до свого столика; вона була з площі Пігаль, а співала для них, немов приїхала з Нового Орлеана, навіваючи захмелілому Сімонові пастельно-блакитні картини життя, де перепліталися тонкі лінії профілів і простягнених для обіймів рук. Слухаючи її, він просидів на самоті до пізньої ночі і повернувся додому аж на світанку зовсім тверезий.

Наступного дня о шостій Сімон чекав Поль перед крам-' ницею. Ішов дощ. Сімон позасовував руки в кишені й сам на себе гнівався, відчуваючи їхнє тремтіння. Він здавався сам собі неймовірно спустошеним, немов омертвілим.

"Боже мій,— думав він,— а що, коли поряд з нею я здатний тільки страждати?" І його обличчя пересмикнулося від огиди.

О пів на сьому Поль вийшла з крамниці. В темному костюмі, з голубувато-сірою, як її очі, хусточкою на шиї, дуже стомлена на вигляд. Він ступив їй назустріч, вона всміхнулася, і його заполонило почуття такої невимовної повноти життя й спокою, аж у нього заплющились очі. ВІЕ кохав її. І хоч би що з ним сталося, коли це йтиме від неї, він нічого не втратить. Поль побачила його невидюще обличчя, простягнені руки й зупинилася. Його їй справді бракувало останній десяток днів. Його постійна присутність, невдаване захоплення нею, його наполегливість уже перейшли для неї у приємну звичку, і нащо їй від цього тікати, подумала вона. Але звернене до неї обличчя нині навіювало почуття, що не мали нічого спільного ні зі звичкою, ні з душевним спокоєм тридцятидев'ятирічної жінки. Це було щось зовсім інше. Сірий тротуар, 'перехожі, автомобілі навколо раптом здалися їй лише стилізованою застиглою декорацією поза всяким часом. На відстані двох метрів вони дивились одне на одного, і, поки її не приспала знову гомінка й похмура вулична дійсність, поки вона була насторожі, напоготові, на краю власної свідомості, Сімон ступив до неї крок і обняв її. Легко пригортаючи її до грудей, Сімон стояв затамувавши подих, і його огорнув безмежний спокій. Він притулився щокою до волосся Поль і пильно дивився на вивіску книгарні "Скарби епохи", невиразно думаючи, чого більше у тій книгарні: скарбів чи мотлоху? І водночас дивувався, що саме в таку хвилину здатен думати про подібне безглуздя. Йому раптом здалося, ніби він знайшов відповідь на дуже складне запитання.

— Сімоне,— обізвалась Поль,— відколи ви тут стоїте? Ви, мабуть, змокли до нитки.

оВона вдихала запах його твідового піджака, його шиї, і їй не хотілося ворушитись. Він повернувся, і вона відчула несподівану полегкість, ніби позбулася біди.

— Знаєте, я просто не міг жити без вас,— промовив Сімон.— Я перебував наче у порожнечі. Я навіть не нудьгував, я перестав бути самим собою. А ви?

— Я? — перепитала Поль.— О-о! Знаєте, у цю пору в Парижі не дуже весело.— Вона намагалася надати розмові звичайного тону.— Я подивилась нову колекцію, поводилась, як і належить діловій жінці, зустрічалася з двома американками. Тепер ось збираюся поїхати до Нью-Йорка...

І водночас вона думала, що не можна вести розмову в такому тоні, коли вони стоять, обнявшись, під дощем, як двоє безтямно закоханих, і не могла зворухнутися. Губи Сімона ніжно торкалися її скроні, волосся, щік, ніби розставляючи паузи між її фразами. Вона замовкла і ще дужче притиснулась чолом до його плеча.

— Вам хочеться поїхати до Нью-Йорка? — почула вона над собою голос Сімона.

Коли він говорив, вона відчувала скронею, як рухається його щелепа. їй хотілось засміятися вголос, як школярці.

— США — це таки цікаво. Як вам здається? Я там ніколи не була.

— Я теж не був,— сказав Сімон.— Матір це просто жахає, але сама вона завжди не терпіла подорожей.

Він міг би розмовляти з нею цілі години про матір, про любов до подорожей, про Америку та Росію. Йому хотілося повторювати їй сотні загальновідомих істин, вести спокійні невимушені розмови на сотні тем. Він уже й не думав ні дивувати, ні спокушати її. Йому було добре, він почував себе впевненим у собі і водночас якимсь незахищеним. Треба було б відвести Поль додому, щоб мати змогу цілувати її по-справжньому, але він не наважувався випустити її зі своїх обіймів.

— Мені треба добре подумати,— сказала Поль.

Вона й сама вже не знала, чи має на увазі Сімона, чи подорож до Америки. Вона боялася підвести голову, побачити впритул його юне обличчя, боялась, що знов заговорить у ній та, друга Поль, розважлива і рішуча. Боялася, що знову дорікатиме собі.

— Сімоне,— стиха сказала вона.

Він нахилився, лагідно поцілував її в губи. Обоє не

приплющували очей, і кожен бачив замість обличчя іншого лише величезну мерехтливу пляму, всю у відблисках і тінях, та неймовірно великі зіниці, вологі й ніби налякані.

Через два дні вони разом вечеряли. Поль досить було сказати лише кілька фраз, щоб Сімон зрозумів, чим для неї були минулі десять днів,— байдужість Роже, його глузування з Сімона, самотність. Поль, певна річ, сподівалася використати ту перерву, щоб повернути Роже, принаймні частіше з ним бачитись, відновити колишню згоду. Але вона ніби наштовхнулася на вередливу вперту дитину. Всі її зусилля, такі зворушливі саме своєю безневинністю — вечеря, приготовлена на смак Роже, а до вечері його улюблена сукня, розмова на цікаві для нього теми, всі ті засоби, що їх радять жіночі журнали, всі оті сміховинні, коли не низькопробні рецепти, яким, однак, розумна жінка вміє надати хвилюючої чарівності,— були марні. Вдаючись до таких хитрощів, вона не відчувала приниження, не соромилась навіть того, що намагається замінити вмілим освітленням чи ніжною бужениною ті слова, що пекли їй губи: "Роже, через тебе я нещаслива; Роже, так далі бути не може". Якщо вдуматись, то її спонукали до цього не споконвічні жіночі інстинкти і навіть не гірка покора. Ні, це скоріш було ніби садизмом щодо "них обох", щодо того, що вони являли собою разом. Ніби одне з них, він чи вона, мусило спалахнути і рішуче сказати: "Годі!" І Поль тривожно чекала такого вибуху і зі свого боку, і з боку Роже. Але намарне. Мабуть, щось у них уже вмерло.

Провівши минулі півтора тижні у розрахунках і марних надіях, вона вже неспроможна була не скоритись Сімонові, Сімонові, який казав: "Я щасливий: я вас кохаю",— і це не звучало банально; Сімонові, який, затинаючись, щось говорив по телефону, який приніс їй щось ціле чи принаймні цілу частину чогось. Вона добре знала, що для таких стосунків потрібні двоє, але вона стомилася, давно стомилася робити всі перші кроки. "Кохати — це нічого не означає,— казав їй Сімон, маючи на увазі себе,— треба ще, щоб

З 3—380

65

тебе кохали". Ці слова, здавалося Поль, стосуються насамперед її самої. Але вона, з власної волі наважившись на цей крок, дивувалася, що замість радісного хвилювання, замість поривів, які передували її зближенню, скажімо, з Роже, вона відчуває лише безмежну солодку втому, помітну навіть у її ході. Всі їй радили кудись поїхати, змінити оточення, а вона сумно думала, що просто поміняє коханця: так менше клопотів, більш по-паризькому, це стало цілком узвичаєним... І вона одверталась від власного відображення в дзеркалі або покривала обличчя кольдкремом. Але того вечора, коли подзвонив Сімоп і вона побачила його темну краватку, напружений погляд, його бурхливу радість, що проривалася в кожному русі, а також зніяковіння — наче в людини, що раптом дістала велику спадщину, хоча й доти жила, як у бога за пазухою, їй захотілось розділити його щастя,— щастя, яке вона йому дарувала: "Ось моє тіло, моє тепло, моя ніжність; вони мені ні до чого, але у твоїх руках, вони, можливо, й для мене обернуться якоюсь утіхою". Всю ту ніч він проспав на її плечі.

Вона уявляла, яким тоном її знайомі й приятелі казатимуть: "Ви чули, Поль, виявляється..." І її охоплював не так страх перед плітками чи перед різницею в літах між нею й Сімоном — це, вона знала, всіляко підкреслюватимуть,— як гострий сором.