Чи любите ви Брамса? - Сторінка 8

Але Поль належала до тих жінок, почуття яких потрібно заслужити, і він не міг заплющувати на це очі. Йому не вдасться полонити її лише своїми чарами. Навпаки, він відчував, що його зовнішність вадить йому в її очах. "У мене обличчя підмайстра з перукарні",— простогнав він, і пташка на секунду урвала свій надокучливий крик.

Він повільно поплентався додому, ліг на килим, підкинув у камін поліно. Незабаром прийде метр Флері зі скромно-тріумфальним виглядом, але ще самовпевненіший, ніж завжди. Він згадуватиме про знамениті процеси перед засліпленими його блиском провінціалками, а ті, трохи осоловілі, за десертом дедалі частіше поглядатимуть ледь затуманеними від бургундського очима на його молодого асистента, чемного і мовчазного, тобто на нього самого. "Ви можете мати успіх он у тієї, Сімоне",— шепне йому метр Флері й покаже на найстарішу з присутніх дам. Вони вже виїздили разом, але настирливі натяки знаменитого адвоката ніколи не заводили надто далеко ні одного, ні другого.

Його передчуття здійснилися. Правда, обід удався: такий веселий обід бував у його житті не часто. Сімон говорив не вгаваючи, перебивав знаменитого адвоката і зачарував усіх присутніх дам. Перед обідом метр Флері вручив йому листа, пересланого з проспекта Клебер на руанський суд. Лист був від Поль. Сімон тримав руку в кишені, торкаючись пальцями до листа, і всміхався від щастя. За жартами й розмовами він намагався якнайточніше пригадати зміст листа, повільно відновлював його в пам'яті.

"Сімончику,— вона завжди його так називала,— Ваш лист занадто сумний. Я не варта такого суму. До того ж я нудьгувала без Вас. Сама не збагну, що зі мною сталося". І вона ще раз написала його ім'я: "Сімон" і додала ще двоє чудових слів: "Повертайтеся скоріше".

І він повернеться негайно, як тільки скінчиться обід. Він мчатиме стрімголов до Парижа, проїде в неї попід вікнами, можливо, зустріне її.

О другій годині він уже був проти її будинку, але не мав сили зрушити з місця. За півгодини перед ним зупинилась машина, Поль вийшла сама. Сімон, нерухомий, дивився, як Поль перейшла вулицю, помахала рукою вслід машині, що поїхала далі. Він, як і перше, не міг ворухнутися. Це була Поль. Він кохав її, він прислухався до цього кохання, яке кликало Поль, доганяло її, розмовляло з нею; Сімон слухав його заклякнувши, налякано, почуваючи тільки біль і спустошення.

Розділ IX

Озеро в Булонському лісі простяглося перед ними, освітлене тьмяним сонцем, крижанисто холодне; лише один човняр, один із тих: дивних людей, котрі щоденно намагаються підтримувати свою форму, до якої зрештою всім байдуже,— їхня зовнішність така невиразна! — докладав неймовірних зусиль, ніби силкуючись повернути літо; його весло часом здіймало блискучий сніп води, сріблястий і майже недоречний тепер, коли крізь закляклі дерева проглядала зимова журба. Поль дивилася, як він уперто веслує, наморщивши лоба. Він обійде на байдарці острів і повернеться додому стомлений і самовдоволений; і вона бачила щось символічне у цьому його щоденному впертому кружлянні навколо острова. Сімон, сидячи поруч неї, мовчав. Він чекав. Вона обернулась до нього і всміхнулася. Він також глянув на неї, але на усмішку не відповів. Йому здавалося, ніби немає нічого спільного між тією Поль, задля якої він напередодні на шаленій швидкості перетнув департамент, Поль, готовою віддатись йому, голою, покірною, як учорашня дорога, і ось цією Поль — спокійною, не дуже и радою їхній зустрічі, майже сонною,— що сиділа поряд нього на валізному стільці серед сірого набридливого краєвиду. Він був розчарований і, зумисне витлумачивши криво своє розчарування, вирішив, що вже не любить її. Отой тиждень одержимості в сумному сільському домі був досить яскравим прикладом, до якого безглуздя може його довести уява. Та все ж він не міг побороти в собі запаморочливого болісного жадання, що хвилею накочувалось від самої думки, як він закине назад це стомлене обличчя, боляче притисне її голову до бильця стільця і наблизить свої губи до її спокійних повних уст, із яких уже дві години зривалися заспокійливі люб'язні слова непотрібного йому втішання. Вона написала йому: "Повертайтеся скоріше". І він тепер каявся, що спрагло чекав цих слів, а ще більше — що так зрадів їм, що був, як дурень, па сьомому небі від щастя й довіри. Тепер він волів бути нещасливим з якихось поважних причин, ніж безпричинно щасливим. Він сказав їй це: вона відвела очі від весляра і пильно подивилася на Сі-мона.

— Сімончику, тепер усі такі. Отже, ваше бажання цілком природне.

Вона засміялася. Сьогодні вранці він примчав, як божевільний, на проспект Матіньйон, і вона зразу ж дала йому зрозуміти, що лист нічого не означає.

— І ЕСЄ ж таки,— повернувся він до того, що весь час мучило,— ви не з тих жінок, які будь-кому пишуть: "Повертайтеся скоріше".

— Я була зовсім сама,— зізналась Поль.— І в якомусь дивному стані. Очевидно, я не повинна була писати: "Повертайтеся скоріше", це правда.

Проте думала вона навпаки. Вона була щаслива, що Сімон поруч. До його приїзду вона почувала себе такою самотньою, такою самотньою! У Роже новий флірт (її не залишили у невіданні) з молоденькою жіночкою, схибну-тою на кіно; він, здається, скоріш соромиться нового зв'язку, хоча між ними ні разу не було про це мови; в інших випадках, коли він пишався собою, він не виставляв перед нею стільки різноманітних алібі. На тому тижні вони двічі вечеряли разом. Тільки двічі. Насправді, якби поруч по було цього хлопчика, що страждає через неї, вона ночувала б себе вкрай нещасливою.

— Ходімо звідси,— промовив він,— ви нудьгуєте.

Не заперечивши, вона підвелася. їй хотілося довести його до крайнощів, і вона сама на себе сердилася за це, мов за якусь жорстокість. Така жорстокість була ніби зворотним боком суму, безглуздою потребою помститись на тому, хто ні в чому не винен. Вони сіли в маленький автомобіль-чик Сімона, і він гірко посміхнувся, пригадавши, якою уявляв собі цю першу після розлуки поїздку разом: правою рукою він тримає руку Поль, а машину веде самою лівою, творячи чудеса спритності, і до нього схиляється прекрасне обличчя Поль. Він навмання простяг руку в її бік, і вона взяла її у свої долоні. Вона подумала: "Невже я не можу хоч раз, один-однісінький раз подуріти?" Сімон зупинив машину, Поль нічого йому не сказала, і він подивився на свою руку, що нерухомо лежала між її ледь розтуленими долонями, готовими першої-ліпшої миті відпустити цю руку, бо якраз цього їй і хотілося, і він відкинув назад голову, несподівано відчувши смертельну втому, змирившися з тим, що йому доведеться залишити її назавжди. В цю мить віп постарів на тридцять років, скорився життю, і Поль уперше ніби побачила його справжнім, без усього напускного.

Уперше він здався їй схожим на неї, на них із Роже, і зовсім не тому, що вона переконалася, який він вразливий,— вона завжди це знала і не уявляла людей, зовсім позбавлених вразливості. Ні, він здався їй звільненим, очищеним від усього, що дарувала йому молодість, врода, недосвідченість і що було нестерпним у її очах; у її очах він завжди був бранцем, бранцем своєї влаштованості, свого не ускладненого ніякими труднощами життя. Та ось він закинув голову, повернув не до неї а до дерев свій профіль ледве живої людини, неспроможної вже відповісти ударом на Удар. І водночас вона пригадала Сімона таким, яким побачила його вперше,— в халаті, веселого, онімілого перед нею,— і їй захотілося повернути його самому собі, остаточно відштовхнути його, віддати у владу скороминущому сумові й тисячі майбутніх дівчаток, що їх зовсім неважко собі уявити. Час навчить його краще за неї, хоча й не так швидко. Його рука нерухомо лежала в її долонях, вона відчувала пальцями биття пульсу, і раптом із сльозами на очах, не знаючи, чи вона оплакує цього надто лагідного юнака, чи своє невеселе життя, вона піднесла його руку до губів і поцілувала.

Не сказавши жодного слова, він рушив. Між ними вперше щось відбулося. Сімон відчув це і був навіть щасливіший, ніж напередодні. Нарешті вона "розгледіла" його, і якщо він був такий дурний, що уявляв, ніби їхня близькість має початися неодмінно з ночі любовних утіх, то нехай нарікає сам на себе. Йому потрібно буде ще багато терпіння, багато ніжності і, безперечно, багато часу. І Сімон почував, що він терпеливий, ніжний і що в нього попереду ціле життя. Він подумав навіть, що коли й настане ота ніч кохання, то це буде лише етапом, а не завершенням усього, як він загалом собі уявляв; що у них іще будуть і дні, і ночі і що тим дням і ночам ніколи не буде краіо. І водночас він нестерпно її жадав.

Розділ X

Мадам Ван ден Беш старіла. Досі, з огляду на свою зовнішність і на те, що можна назвати словом "покликання", вона — принаймні до несподіваного одруження з Жеромом Ван ден Бешем — керувалася принципом "краще дружити з чоловіками, аніж з жінками", а тепер, із приходом старості, відчувала себе жахливо самотньою і стала чіплятися за першого стрічного, байдуже, чоловік то чи жінка. В особі Поль вона знайшла ідеальну співрозмовницю тільки тому, що між ними існували ділові стосунки. Квартира на проспекті Клебер була перевернута догори дном; Поль мусила приходити туди майже щодня, і мадам Ван ден Беш знаходила тисячу зачіпок, аби щоразу її затримати коло себе. До того ж Поль, незважаючи на свою зовнішню неуважливість, здавалось, приятелювала з Сімоном; хоча мадам Ван ден Беш марно шукала найменшого натяку на якісь ближчі взаємини між ними, вона не могла утриматись від підморгувань і трохи сумнівних натяків, які відскакували від Поль, зате до нестями дратували Сімона. Якось увечері він, блідий, розкуйовджений, накинувся на неї і став погрожувати — їй, матері! — якщо вона "все зіпсує".

— Що зіпсую? Дай мені спокій! Спиш ти з нею чи ні?

— Я тобі вже казав, що ні.

— Тоді в чому річ? Якщо вона сама про це не думає, то я примушу її подумати. Це тобі піде тільки на користь. Вона не дівчинка. Ти водиш її на концерти, на виставки і ще бозна-куди... Думаєш, їй це цікаво? Дурнику, ти не розумієш...

Але Сімон уже вийшов з кімнати. Він повернувся в Париж три тижні тому і думав тільки про Поль, жив для Поль, жив день у день тими кількома годинами, що вона йому дарувала, намагався якнайдовше затримати її на побаченні, а розлучаючись, на кілька секунд затримував її руку в своїй, мов ті романтичні герої, з яких завжди глузував.