Чоловіки під охороною - Сторінка 59

Одразу ж після мого першого інтерв'ю канадському телебаченню Бедфорд зробила все, щоб виправдати себе. Засоби масової інформації, — а вони були під її каблуком, — зобразили мене безчесним типом, який, не кажучи вже про те, що він украв вакцину — власність фірми "Гельсінгфорс", зводив найбрудніші наклепи на Білий дім, очорнював добре ім'я самої Гельсінгфорс, ошукав її і, мабуть, доклав рук, щоб знищити. Водночас Бедфорд зажадала видати Сполученим Штатам мене, місіс Берроу, Джесперсена й Аліну Мердок. Не домігшись цього, вона відкликала з Оттави свого посла, пригрозила Лаграфей економічною блокадою і збройним тиском.

Правду кажучи, тепер їй нелегко було б здійснити проти Канади воєнну операцію класичного типу. Мій викривальний виступ передали по радіо, його почули з радіоприймачів, які "ми" переховували на всій території Сполучених Штатів, і невдовзі підпільники розмножили його в мільйонах листівок та брошур. І одразу ж по всій країні пішли в наступ партизани антибедфордівського руху, примусивши урядову жіночу міліцію, дезертирство з якої дедалі частішало, перейти до оборонних боїв.

Проте за тиждень до того, як Бедфорд мала постати перед сенатом, вона почала щодня робити вкрай войовничі, просто-таки істеричні заяви. Вони викликали в світової громадськості побоювання, що ця навіжена може вдатися до апокаліптичного демаршу. І ось тоді французький президент Деформон влаштував у Парижі прес-конференцію. З огляду на серйозну небезпеку, яка нависла над Канадою, він оголосив, що французькі атомні підводні човни плавають неподалік від канадських берегів і що Франція, за його словами, "не сидітиме склавши руки", якщо хтось нападе на її союзника.

Пробедфордівська преса спробувала ще раз розвінчати похваляння, манію величності й проканадські настрої Франції, а також її постійні втручання заради "загального добра" в чужі справи, Але в інших країнах світу все ж таки відчули певну полегкість. Хоч зовнішня політика Англії після другої світової війни була цілком співзвучна із зовнішньою політикою Сполучених Штатів, лондонська "Таймс", коротко описавши в передовій статті загальну ситуацію, зазначила, що, хоч яка нестерпна пиха у французького президента — "цього короля Франції, який має себе за бога-отця"— слід віддати йому належне: цього разу він "mit les pieds dans le plat" (y тексті ці слова стояли французькою мовою). За зручним вульгаризмом приховувався вимушений демарш британського прем'єр-міністра перед Бедфорд: він "поставив" свої ноги не в саму "тарілку", а лише на її край, попередивши в такий спосіб американського президента, що не підтримає її, коли вона пошле свої війська проти країни, яка належить до Британської співдружності націй.

Сенат Сполучених Штатів, що зібрався у Верховному суді й засідав під орудою самого голови Верховного суду, звинуватив Бедфорд у порушенні законності й цілком розвіяв усі побоювання. Хоч Бедфорд і далі мала виняткові права виконавчої влади, тепер стало ясно, що це звинувачення надто похитнуло її авторитет і паралізувало її політичну владу, отож у своїй зовнішній політиці вона вже не могла вжити до північного сусіда серйозних заходів.

Я подумав, що цей судовий процес затягнеться на багато місяців, і готувався залишитись в Оттаві надовго. Насправді цього не сталося. Тим часом я з радістю спостерігав, як у Канаді запускали у виробництво нашу вакцину й починали вакцинувати людей. Загалом давно вже склалася думка, що будь-яка пошесть ущухає, коли в країні проходять вакцинування тридцять відсотків населення. Такий незначний відсоток мене завжди дивував, одначе ця думка знову підтвердилася. В Канаді смертність від енцефаліту-16 не падала доти, доки вакцинування досягло тридцяти відсотків чоловічого населення. Та як тільки вдалося переступити цей поріг, число смертних випадків різко зменшилося.

Цю новину "ми" поширили в Сполучених Штатах через підпільні радіопередавачі, і вона викликала в американців бурю несамовитого гніву проти Бедфорд. У звичайні часи громадськість висловлювала свій гнів переважно через пресу, але Бедфорд ужила проти неї виняткових заходів, і тепер засоби масової інформації виявляли боязкість, таку невластиву їхнім традиціям. За цих обставин люди могли виявляти свій гнів, збираючись у величезні натовпи, що заповнювали міські вулиці та громадські місця, і вимагаючи ввезення канадської вакцини й відставки Бедфорд.

Ці події зайвий раз підтвердили таке: щоб демонстрація минула неодмінно з жертвами, їй досить тільки наштовхнутися на озброєну протидію властей. Коли ж у багатьох великих американських містах масові заворушення не завдавали матеріальних збитків і минали без пролиття крові, то лише тому, що жіноча міліція вдень і вночі воювала з партизанами в селах і не мала змоги розганяти демонстрантів на міських вулицях. Навпаки, у Вашингтоні, де Бедфорд зосередила чималі війська для своєї охорони, демонстрація перейшла в бунт, а бунт — у битву в зімкнутих бойових порядках. Спалахнула громадянська війна місцевого масштабу з виявом жорстокості з обох боків, як це завжди буває в таких випадках.

Негритянське населення, таке численне у Вашингтоні й у перші дні байдуже, на п'ятий день раптом постало й вихлюпнуло на вулиці міста. Справа в тому, що у Вашингтоні ширилися чутки, нібито Бедфорд, капітулювавши перед вимогами сенату, згодилася невдовзі ввезти до США вакцину Мартінеллі, але вирішила робити це таємно й вакцинувати тільки білих. Що ж до негрів, то Бедфорд, мовляв, підписала окремий наказ: усі підприємці мають давати їм на робочих місцях без їхнього відома каладіум сегінум у вигляді речовини без кольору й смаку, яку нещодавно розробив один учений.

Ці "новини", як я дізнався згодом, зовсім не мали під собою ґрунту, і "ми" були до них непричетні. "Новини" з'явилися серед негрів внаслідок морального надриву, викликаного напруженими подіями, а також їхнього споконвічного почуття непевності. Факт досить симптоматичний, бо поки лютувала пошесть, у більшості штатів між неграми й білими панувало щось на зразок перемир'я. Але цьому перемир'ю настав край одразу ж, як тільки з'явилася можливість запобігти недузі. Ще не з'явилася вакцина в Сполучених Штатах, а американські негри вже дійшли висновку, що їх ніхто не збирається вакцинувати.

Під впливом інстинкту, який слід назвати расистським, начальниця вашингтонської жіночої міліції Евелін Б. Кроппер припустилася великої помилки. Щоб поставити перешкоду на шляху величезного неозброєного негритянського натовпу, вона зібрала в місті більшість своїх військ, оголивши фронт, який тримала перед білими партизанами, озброєними автоматами, гранатами й базуками. Партизани, певна річ, скористалися з цього, атакували по всьому фронту ті нечисленні загони, що лишилися перед ними, і через кілька годин запеклих боїв заволоділи парком біля Білого дому.

Лють партизанів уляглася одразу ж, як тільки вони стали в парку господарями. Вони не наважувалися вдертись до будинку, з яким було пов'язано стільки прекрасних спогадів, і дивилися на нього мовчки, з очевидною розгубленістю й майже побожною шанобливістю. Зрештою, не знаючи, що робити після своєї перемоги й зовсім не маючи наміру силою повалити уряд Сполучених Штатів, а тим більше знищити президента, вони зажадали від неї прийняти їхню делегацію.

Незворушна Бедфорд сиділа в Овальному кабінеті із зачиненими вікнами й дверима. Вона попросила передати їй попередньо список делегатів. Повстанці, дивна річ, поставилися до цих формальностей шанобливо й послухались. Коли список, пройшовши через десяток рук, потрапив до Бедфорд, вона уважно переглянула його. В ньому стояло п'ять прізвищ. Чотири перших були жіночі. П'яте належало чоловікові. Бедфорд спитала, чи то С, а діставши негативну відповідь, від гніву зблідла й навідруб відмовилася прийняти делегацію.

Те, що сталося потім, дуже легко можна було передбачити. Партизани вдерлися до Білого дому, вбили кількох охоронниць, що відкрили по них вогонь, і, висадивши двері, почали ганятися з кімнати в кімнату за Бедфорд. У тому безладі Бедфорд викинулася з вікна, і ніхто достоту так і не дізнався, що то було — вбивство, самогубство чи нещасливий випадок.

Бедфорд, обрана рік тому віце-президентом за "списком" Шермана, стала президентом після його смерті. Коли ж Бедфорд загинула, її місце в Білому домі посіла, згідно з американською конституцією, голова сенату.

Жінка, яка після Бедфорд узяла на себе керівництво однією з наймогутніших держав у світі, широкій громадськості була майже невідома. Її звали Елізабет Хоуп. Розлучена, знову одружена й овдовіла в перші місяці пошесті, вона мала сорок вісім років і виховувала чотирьох дітей від двох шлюбів; перше ніж стати сенатором, Хоуп успішно керувала підприємством готового одягу.

Того дня, коли новий президент Сполучених Штатів прийняла присягу, невеличка група оттавських вигнанців вилетіла літаком до Вашингтона. Берідж, Берроу й Джекі страшенно раділи. Їхня небезпечна й мужня боротьба скінчилася перемогою. Для них і для Сполучених Штатів починалося нове життя: Елізабет Хоуп, відвертий, хоч і обережний, лідер антибедфордівської опозиції в сенаті, була в підпіллі одним із національних керівників "нас".

Хоча, з погляду цих великих подій, моє приватне життя здається й не дуже важливим, однак я хочу коротко розповісти про нього, бо воно, як і в мільйонів чоловіків, що вижили в Сполучених Штатах, у мене все ж таки було: захоплення влади "нами" цілком змінило мої будні, й вони стали зовсім інакшими, ніж при Бедфорд.

Я передчував, що на мене чекає в Оттаві першої ж ночі після втечі. О другій годині ночі нам дали дві двомісні кімнати (їх розділяла ванна) в готелі за містом. Парк навколо готелю кишів охоронцями. Я як порядний сором'язливий американець запропонував, щоб в одній з кімнат поселився я з Дейвом, а в другій — Джекі й Берідж. Обидві жінки всміхнулись і по-змовницькому й водночас спогорда перезирнулися між собою, так ніби навіть не бажали бодай з чемності помічати, яка лицемірна моя пропозиція. А тоді Джекі рішуче сказала:

— О ні! Я ще не скінчила своєї розповіді Дейвові. Я поселюся з ним в одній кімнаті, а ви з Берідж — у другій.

Що ми й зробили.