Чоловіки під охороною - Сторінка 60

Господи, як я чекав цієї хвилини! І ось вона настала, а я почував себе надто спустошеним, щоб утішатися нею. Тільки-но ми лишилися самі, Берідж поглянула на мене один-однісінький раз, а тоді цілком холоднокровно, що викликало в мене захват, прийняла єдино правильне рішення: зняла телефонну трубку й попросила чергового адміністратора розбудити нас о шостій ранку.

— А доти, — сказала вона, кладучи трубку й ніжно дивлячись на мене, — я дам вам, бідоласі, повний спокій.

Минув тиждень. Тиждень, протягом якого дні здавалися мені довгими, а ночі короткими. Сьогодні я тільки всміхаюся, коли згадую про своє минуле: я зазнав невдач і горя, і ось зустрів Берідж, яка мала все, чого тільки може бажати чоловік. До того ж її любив Дейв, вона знайшла з хлопцем спільну мову, поводилася з ним по-материнському лагідно. Одне слово, Берідж, Дейв і я сіли в один човен і збиралися плисти з попутним вітром до небокраю. Щастя вам усім трьом, усій "дружній родині", спокійному острівцю у всесвітньому хаосі!

Третього вечора, коли голова Дії Берідж post amorem лягла на моє плече. Я кажу їй:

— Гадаю, Аніта не дуже опиратиметься розлученню зі мною.

— Ти хочеш домагатися цього від неї?

— І якнайшвидше. Це тебе дивує?

— Анітрохи.

Западає мовчанка. Потім Лія каже:

— Я не бачу в цьому потреби.

Я відсуваюся, зводжусь на лікті, дивлюсь на неї і безбарвним тоном кажу:

— Ти не кохаєш мене так, щоб вийти за мене заміж?

— Кохаю. Та годі про це.

— Але не так, щоб вийти за мене заміж?

— Це ні до чого.

Вона замовкає. А я веду далі:

— Мені здається, що коли когось кохаєш, то хочеш із ним жити.

— Я теж так гадаю, — відповідає Берідж, зиркаючи на мене з лукавинкою в очах.

— Але не одружуючись?

— Так.

— Чому?

— Бо традиційна моногамія, Ральфе, — це справжній пережиток.

Так воно насправді чи ні — не знаю. Але мені не до вподоби такі дискусії. Ґрунт для них не зовсім твердий. Болотянистий. Намулистий. У нього можна вгрузнути на цілі години. Я хутко вибираюся з цієї діалектичної калюжі й переходжу до конкретної розмови.

— Якщо в нас народиться дитина, що з нею буде?

— А що буде з дитиною Джекі?

Я спантеличено дивлюсь на Берідж. Як же я забув про це?! Вони розповідають одна одній про все! Тільки від мене криються! Наче від дитини... Дитини, яку від мене зачала Джекі, чи радше дитини, яку матиме від мене Лія Берідж. Але все ж таки не варто перебільшувати моєї ролі в ту грозову ніч.

— Не знаю, — відповідаю я зніяковіло. — Яв неї не питав.

— Я зроблю те саме, — каже Берідж. — Я дам їй своє прізвище й виховуватиму.

— Без моєї допомоги?

— З твоєю добровільною допомогою, якщо ти цього захочеш, і остільки, оскільки ми житимемо разом.

— А якщо ти мене покинеш?

Берідж реагує несподівано: розчулено цілує мене в шию.

— О, який ти милий, Ральфе! Навіть не припускаєш думки, що й ти можеш мене покинути!

Я стискаю її в обіймах. І розчулююсь — спершу через неї, потім через себе. Зрештою я навіть не знаю, чому розчулююсь. Гаразд. Не варто в це заглиблюватися. Пропустимо цього тихого ангела. Сподіватимемося, ми з Дією ще не раз побачимо його голубі крильця. Я з вдячністю дивлюсь на неї. Переді мною людина, яка принаймні вміє оцінити мої добрі риси. Не те, що Аніта. Відберіть у Аніти трохи чару — й одразу ж матимете черству людину. Вся справа в носі. Мені завжди здавалося, що маленький, з невеличким горбиком, трохи гоструватий і, як сама вона казала, "тонко відточений" Анітин ніс мав тісний зв'язок з її черствістю. Куди заспокійливіший вигляд має округлий ніс у Берідж або кирпатий у Колетти Лаграфей.

— Що ж, якщо ми розлучимось, — озивається Берідж, — то в цьому не буде нічого страшного. Я візьму цілком на себе виховання дитини.

— Навіть без аліментів?

— Еге ж. Жінка принижується, згоджуючись бути фінансово залежною від чоловіка. Вона повинна давати собі раду завдяки власній праці.

— А як бути з правом на відвідини?

— Це право з аліментами не пов'язане, — жваво відповідає Берідж. — Про це ми самі повинні домовитися між собою.

Вона замовкає.

— Одначе мені здається, — кажу я, — що так я стану безвідповідальним, другорядним членом сім'ї. Матиму з тобою дитину й не матиму ніяких обов'язків перед нею.

— Не більше, ніж прав на неї.

— Отже, я буду для-неї чужий?

— Не зовсім. Ти піклуватимешся про неї настільки, наскільки захочеш цього сам. Ти лише втратиш подвійну опіку: над "своєю" дружиною і над "своєю" дитиною.

— Ти хочеш сказати, що вся "влада" перейде до рук матері?

— Так.

Це своє "так" вона вимовляє дуже рішуче.

— Отже, настане своєрідний матріархат?

— Так.

Зваживши ці два "так", я веду далі:

— Чи варто відновлювати нерівність між чоловіком і жінкою та ще й робити це навиворіт порівняно з тим, що було досі?

— Це правда, — з гідністю відповідає Берідж. — У цьому є певна несправедливість. І ми між собою часто про це сперечалися. Та що вдієш? Усі ми вважаємо, що саме такою ціною має дістатися нам розкріпачення жінки.

— Як зручно і як легко, — кажу я, — змиритися з несправедливістю, коли вона тобі на руку...

Берідж не відповідає. Я не можу сказати, чи вона залишила останнє слово за мною, чи просто воліє бути глухою до моїх слів. Якщо їй справді хочеться бути глухою, то в цій глухоті, на жаль, доведеться впізнати суто чоловічу тактику; ввічливу відмову прислухатися або, ще гірше, розважливу поблажливість до споконвічних претензій другої статі.

Та це не все. Ще до того, як Бедфорд постала перед сенатом і "ми" взяли владу в Сполучених Штатах у свої руки, у моєму приватному житті в Оттаві відбувається несподіванка за несподіванкою.

Восьмого дня я був такий заклопотаний, що, спізнюючись на цілу годину до вечері, зателефонував до готелю й попередив тих трьох, щоб не чекали мене. Коли я нарешті дістаюся до своєї кімнати, то бачу незамкнені двері й вимкнуте світло. Я не хочу будити Лію. Не вмикаючи світла, рушаю до ванної, роздягаюсь і приймаю душ. Потім, знову ж таки в темряві, підходжу до свого ліжка й починаю шукати піжаму. Та марно. В цьому готелі покоївки виявляють небачену винахідливість, ховаючи такі речі.

Я натискую на кнопку нічника в головах, і те, що бачу, примушує мене забути про пошуки. На сусідньому ліжку з-під простирадла визирає біляве волосся. Я одразу ж здогадуюся, чиє воно.

— Джекі! — вигукую я.

З-під простирадла виринає її голова, очі призвичаюються до світла, і перше, що вона робить, — це сміється! В дівчини золота вдача.

— Джекі! Що ви тут робите?

Вона знову сміється.

— Ой, Ральфе! — вигукує вона. — Який у вас вигляд! Наче в коміка! Голий чоловік не повинен мати такий здивований вигляд. Це просто нестерпно!

— Джекі, а де Берідж?

— У сусідній кімнаті. Де ж їй бути!

— З Дейвом?

— Ні. Тепер Дейв має окрему кімнату. Йому було дуже незручно жити в одній кімнаті з жінкою.

Мені відлягає від серця. Може, я надто старомодний, але не хотілося б, щоб Дейв ставив собі багато зайвих запитань.

— Але це не відповідь на запитання, чому ви тут, — кажу я.

Вона весело сміється.

— Навіщо питати, докторе! Вам доведеться знову познайомитися зі мною ближче! Зрештою, ми не першу ніч проводимо разом.

— А як же Берідж? — дивуюсь я. — Невже це з її згоди?

— Звичайно ж! Ральфе! В якому столітті ви живете? Б'юсь об заклад, ви уявляєте все це, виходячи з приписів подружньої вірності! А чом би нам не согрішити, поки є нагода? Ральфе, може, вам соромно? У вашій голові повно старомодної моногамної мішури...

Нарешті я, відчитаний, присоромлений і (чом би не сказати й про це!) розчарований, відмовляюсь від піжами — навіщо вона мені? — і пірнаю у свою постіль, куди невдовзі хутенько перебирається й Джекі. Еге ж, я розчарований. О, я знаю, що таке різноманітні спокуси — сам про них часто мріяв. Та все ж таки не тепер! Не тепер, коли я просто сп'янів, відкривши для себе Берідж. Звісно, Джекі здорова й гарна дівчина, але вона зовсім позбавлена таємничості. Джекі йде до втіхи, як добрий солдат до гармати. До того ж вона перериває мій медовий місяць із Берідж і всі оті солодкі, витончені радощі, на які я так сподівався.

Другого дня рано-вранці Джекі, свіжа й бадьора, люб'язно згоджується прогулятися з Дейвом по місту, і, поки я голюсь у нашій спільній ванній, входить Берідж у золотаво-чорному халаті, на тлі якого її волосся кольору червоного дерева має особливо чудовий вигляд. Невже в Оттаві є такі гарні речі? Яка елегантність! І це — одна з активісток Руху за визволення жінок! Та, зрештою, чом би й ні? Я міряю очима Берідж, вона стає поряд зі мною, і з її широких рукавів виринають молочно-білі руки; енергійно, поважно й старанно вона розчісує своє пишне волосся. Я дивлюсь на неї в дзеркало, що висить на стіні перед подвійним умивальником. Гарна картина, я б навіть назвав її старожитною, коли б не побоювався, що мене звинуватять у ностальгії за статевою зверхністю. Як же відрізняється від Берідж Джекі, що розчісує своє коротке волосся нашвидкуруч, насвистуючи!

— Добрий день, Ральфе, — спокійно каже Берідж. — Ти добре виспався?

Тон у неї діловий, ніякого зухвальства в ньому не чути.

— Я виспався б краще, якби мені не підмінили сусідку. Та ще й, звісно ж, не попередивши мене.

Вона ледь усміхається, але розмовляє й далі спокійно.

— Даруй, Ральфе. Я сама збиралася розповісти тобі про нашу ухвалу. Але ти повернувся дуже пізно, а я просто вмирала, так хотіла спати. Я випила заспокійливе.

— Он воно що! — кажу я з прикрістю, — Мене тільки повідомляють про ухвалу. А приймають її без мене.

Що їй робити, як не перейти, й далі всміхаючись, у наступ?

— Ральфе, хіба ти не кривиш душею? Адже Джекі тобі подобається. Ти вже спав із нею. Ще до мене. В отій славетній хатині.

— Тоді призвідницею була Джекі.

— Ральфе, ти міркуєш по-дитячому! Хіба має значення, хто був призвідник? Головне — наслідок. — Вона замовкає.

— Зрештою, Ліє, цього разу Джекі прийшла до мене з твоєї згоди! А я гадав, що ти ревнива!

— Я? Ревнива?! — перепитує Берідж.

Очі її сміються. Ці дві жінки просто збиткуються з мене, сумніву нема. Я для них, мабуть, якась смішна дитина, розумово відстала істота, просто стара іграшка. Одне слово, чоловік, зневагу до якого трохи притлумлює любов. Адже обидві вони кохають мене. Ну звісно! Цього наївного, сентиментального Ральфика вони кохають! І віддають належне його латинській мужності.