Чорна Індія - Сторінка 7

Вони рішилися жертвувати своє життя на те, щоб повернути копальням Аберфайлю давнє їхнє багатство. Якщо помер би батько, не дійшовши до наміреної мети, так полишиться син, що буде далі продовжувати його роботу.

При отих своїх розшуках звертали вони увагу й на стан копальні та її забезпеку. Вони пильно розглядали усі ходи, чи не грозить якому небезпека, що завалиться, чи не треба закрити яку-небудь частину шахти. Коли в якому місці протікала вода з горішніх верств землі, вони відпроваджували її, заводячи своєрідну каналізацію. Одним словом, вони добровільно взялися зберігати цей клаптик землі, вбогий тепер, та який колись дав стільки багатства, яке, щоправда, перемінилося в дим.

Під час отих розшуків Гаррі запримічував не раз явища, які даремно силкувався пояснити собі. Так, йдучи не раз вузькою поперечною галереєю, чув він стукіт, подібний до сильних ударів джаґана в стіну шахти.

Гаррі, що не лякався нічого, прискорював свій хід, щоби розвідати причину того стукоту. Та підземний коридор був порожній, а на його стінах, хоч як він освітлював їх лампою, не було ніяких свіжих слідів джаґана чи лопати. І думав він тоді, що це його слух обманув, або що був це якийсь дивний відгомін. Часом, освітлюючи нагло яку-небудь розколину своєю лампою, він бачив, що перед ним майнула тінь. Він кидався вперед, та не находив нічого, хоч ніде не було місця де могла б схоронитися людина.

Двічі в останньому місяці Гаррі чув виразно, оглядаючи західну частину копальні, далекий гомін, неначе спричинений вибухом динаміту. Останнього разу під час точних оглядин копальні запримітив він, що один із стовпів що піддержував поперечну галерею, розколений вибухом.

При світлі лампи Гаррі точно розглянув те місце. І, вдивляючись в сліди вибуху, питав себе в душі, яка була його ціль: чи відкрити нові поклади вугілля, чи таки прямо так завалити цю частину копальні? Гаррі роздумував над тим і сказав про своє відкриття батькови, та ні один, ні другий не вміли собі цього пояснити,

– Дивно, – часто говорив собі Гаррі, – важко припустити, щоби якась людина знаходилася в копальні, а прецінь не можна сумніватися в тому! Чи ще хто другий, крім нас, шукає нових верств вугілля, або, може, хоче знищити останки копальні? Та пощо? Я вистежу це, хоч би прийшлось мені віддати своє життя!

Два тижні до того дня, коли то Гаррі провадив інженера по галереях шахти Дошар, йому майже вдалося це досягнути.

Йшов він в південно-західній частині копальні з сильною ліхтарнею в руці. Нараз видалось йому, що на кількасот кроків перед ним майнув промінчик світла й зник в коридорі, який йшов упоперек. Він кинувся за отим підозрілим світлом.

Та даремний був його труд. Не знайшов нічого. Відкидаючи всяку думку в надприродність цього явища, яке він бачив, прийшов до висновку, що це якесь загадкове єство блукає по копальні. Та що він не робив, як не шукав – все було даремне.

Гаррі рішився ждати, може, випадок відкриє йому цю тайну. Ще не раз бачив він блукаюче світло, що подібне було до блудних огнів. Та зникало воно скоро, і не можна було віднайти його причину.

Коли б Джек Ріян та инші гірняки були бачили це світло, вони, без сумніву, були б добачували в ньому щось надприродне. Та ні Гаррі, ні старому Симонови не приходило це на думку. І коли вони говорили про оті явища, то Симон все казав:

– Пожди, мій сину, колись воно роз’ясниться!

Та ні Гаррі, ні його батька не стрінуло ніколи в підземеллі нічого лихого. І якщо камінь, що впав сьогодні під ноги інженера, був кинений рукою злочинця, так вчинив він це доперва вперше.

Джемс Стар, коли його спитали, висказав здогад, що камінь відірвався від стелі галереї. Та Гаррі не годився на таке пояснення. Після його думки камінь не впав, а хтось його кинув. Він не міг би так упасти, як упав, коли б сам відірвався від стелі.

Гаррі добачував в цьому явний замах на себе, свого батька, а навіть на інженера. На основі всього вищесказаного, може, й був він вправі так думати.

VII.

Проба Симона Форда.

Старинний дерев’яний годинник видзвонив дванадцяту годину, коли Джемс Стар разом з Симоном і Гаррі вийшли з помешкання старого наставника. Сонячне світло, що доходило з підземелля крізь головну шахту, слабо освітлювало підземну галерею. Тут, недалеко головного входу в копальню, не треба ще було світити лампи, та пускатися без них в дорогу було годі, тому що Симон хотів повести інженера на самий кінець шахти Дошар.

Пройшовши зо дві милі[22], прийшли вони у доволі вузький тунель, що підпертий був дерев’яними балками, оброслими із-за старости білим мохом. Цей тунель простягався майже в тому самому напрямі, куди плила річка Фарс, що находилася 1500 стіп понад ним.

Симон Форд, думаючи, що інженер призабув уже положення шахти Дошар, пояснював його інженерови, нагадуючи, що саме находиться на поверхні землі в тім місці, куди вони йшли. Так, отже, говорили вони цілий час дороги.

Гаррі йшов вперед, освітлюючи своєю ліхтарнею дорогу. Часом наглим рухом повертав світло ліхтарні в яку-небудь закутину чи розколину в стіні тунелю, придивляючись пильно усюди, чи не догляне чого підозрілого.

– Довго будемо ще так йти, Симоне? – спитав інженер.

– Ще півмилі, пане Стар. Давно колись могли б ми проїхати цю дорогу візочком! Які то давні часи!

– Значиться, ми йдемо аж на кінець останньої шахти? – спитав Джемс Стар.

– Так, я бачу, що ви ще добре визнаєтеся в копальні.

– Так, Симоне, та мені здається, що дальше йти вже годі!

– Так, пане Стар, саме тут добули ми останній кусник вугілля. Тямлю це, як нині. Я сам завдав джаґаном останній удар отим скелям, і він відізвався голосніше в моїх грудях, ніж по камінню. Та даремні були зусилля. Не було вже нічого, крім пісковика! І коли останній вагончик під’їхав до виходу з шахти, то видався він мені похоронним возом! Здавалося мені, немовби він вивіз зі собою душу копальні.

Зворушення, яке пробивалося зі слів старого наставника, відбилося й в душі інженера. Того роду почування мусять огортати душу моряка, якого корабель топиться, та мужика, якого проганяють з його батьківщини і відбирають землю.

Джемс Стар простягнув свою руку до Симона, який стиснув її сильно й кликнув:

– Так, так! Того пам’ятного дня всі ми помилилися. Стара копальня не завмерла! Ні! Гірняки покинули не мертве тіло, і я позволю собі вам сказати, пане Стар, що серце нашої копальні ще б’ється.

– Говоріть, Симоне! Ви відкрили нові верстви вугілля? – кликнув інженер, не пануючи над собою. – Я так і думав! Це виходило ясно з вашого листа. Вістка з копальні Дошар! Яка ж вістка може мене цікавити, як не про нові верстви вугілля?..

– Пане Стар, я не хотів говорити кому другому...

– І гарно вчинили, Симоне! Та скажіть, будь ласка, як ви відкрили ті нові верстви...

– Вислухайте мене, пане Джемс, – перебив йому старий Симон. – Я відкрив не вугілля...

– А що ж?..

– Тільки безумовний доказ, що вугілля таки тут ще є.

– Який саме доказ?

– Чи можете й подумати, щоби з землі добувався вугляний газ, коли б не було вугілля, що витворює його? Немає наслідків без причини...

– Як немає диму без вогню! І ви зовсім певні того, що це дійсно вуглеводень?

– Стрий гірняк не помиляється, – сказав Симон. – Я пізнав нашого старого ворога – копальняний газ!

– А якщо це який инший газ? – спитав збентежено Джемс Стар. – Вуглеводень – це ж газ без запаху та краски. Його присутність пізнати можна тільки тоді, коли він вибухає...

– Пане Джемс, позвольте мені розказати вам, що і як зробив я. Вибачте, якщо це забере дещо часу.

Джемс Стар знав старого і знав, що краще йому не перебивати.

– Пане Стар, – почав знов Симон Форд, – за отих десять літ не було й одного дня, щоб я й Гаррі не думали, як би привернути копальні давню велич – ні одного дня! Якщо були ще які верстви вугілля, так ми рішили знайти їх. Та в який спосіб? Вибухом? Цього не могли ми вчинити! Та зате в нас було чуття гірняків, а оте чуття буває часами бистріше від розуму... Бодай так воно мені здається...

– Не перечу вам, – запримітив інженер.

– А між тим Гаррі, що блукав по західній части копальні, запримітив раз два огники, які гасли й з’являлися зненацька десь отам, в крайніх галереях. Звідкіля бралися оті огні, не розумів я, й досі не розумію. В кожнім випадку оті огні доказували присутність вугляного газу, а для мене присутність того газу є доказом, що в підземеллі находиться вугілля.

– А не спричиняли оті огні ніякого вибуху? – спитав зацікавлено інженер.

– Часом бували легкі локальні вибухи, такі, як оті, що я їх сам викликував, бажаючи пересвідчитися про існування газу. Ви пригадуєте собі, в який спосіб не допускали до вибухів в копальні в тих часах, коли ще не знали охоронної лампи нашого доброго генія – Гумфрі Деві?

– Так, – відповів Джемс Стар, – ви хочете говорити про "покутника?" Та я ніколи ще не бачив його при роботі.

– Розуміється, пане Стар, ви надто ще молоді, не дивлячися на ваших п’ятдесят літ, тому й не могли того бачити. Та я з десять років старший від вас і бачив ще посліднього "покутника" в копальні. Його звали так тому, що він носив довгу монашу рясу, а дійсне ім’я його було: чоловік огню – "fireman". Та в тих часах не знали ще иншого способу, як боротися із небезпечним газом, лиш тільки той, що розріджували його легкими вибухами, поки його не назбиралось ще багато в горішніх галереях копальні. Тому-то "покутник", прибраний в маску з каптуром на голові, завинений в грубу міцну нагортку, повзав по землі. Дихаючи чистим повітрям удолині, держав він у правій руці, високо над собою, запалений смолоскип. Змішаний з повітрям вугляний газ вибухав легко, не спричиняючи більшої шкоди. Так поступали доти, доки не найшла лампа Деві примінення в шахтах. Я знав про цей спосіб і, випробовуючи його, пересвідчився про існування газу в копальні, а що за тим слідує й про те, що верстви вугілля мусять ще знаходитися в шахті Дошар.

Все те, що старий гірняк розказував про "покутника", було правдою. Саме в той спосіб в давніх часах прочищували повітря від газу в підземеллях копалень.

Копальняний газ, або, як його часом називають – болотний газ, без краски та майже без запаху; дуже мало в нім складників, які можна б використати до освітлювання, дуже шкідливий для легень.