Чорний обеліск - Сторінка 14

Крім того, більярдер!

Ліза на мить замислюється. Потім киває головою, прощається і зникає в кімнаті. Я зачиняю вікно й чомусь раптом згадую Ерну. Насвистуючи, я спускаюся вниз і чвалаю садом до будівлі, в якій працює скульптор Курт Бах.

Він сидить з гітарою на східцях перед дверима. Позад нього біліє лев з пісковику, витесаний для пам'ятника полеглим. Лев, як завжди, скидається на кішку, в якої болять зуби.

— Курте, — питаю я його, — якби твоє бажання могло негайно здійснитися, чого б ти захотів?

— Тисячу доларів, — не задумуючись, відповідає він і бере на гітарі гучний акорд.

— Тьфу! Я думав, що ти ідеаліст.

— Я й є ідеаліст. Тому й хочу мати тисячу доларів. Ідеалізму мені не треба бажати. У мене його й так більше, ніж досить. А грошей мені бракує.

Нічого не заперечиш. Логіка в нього бездоганна.

— А що б ти зробив із тими грошима? — питаю я, ще не втративши надії.

— Купив би собі квартал будинків і жив би з квартирної плати.

— Ганьба! — кажу я. — І це все? А втім, ти не прожив би з квартирної плати, вона дуже низька, а підвищити її ти не мав би права. Її не вистачило б навіть на ремонт, і скоро б довелося знов продавати будинки.

— Тільки не будинки! Я б їх протримав, поки скінчиться інфляція. Тоді вони знов давали б справжній прибуток, мені залишалося б тільки збирати гроші.— Бах бере ще один акорд. — Будинки… — каже він мрійливо, наче мова йде про Мікеланджело. — За сто доларів сьогодні можна вже купити той, що раніше коштував сорок тисяч золотих марок. Скільки можна було б заробити! І чому в мене немає в Америці бездітного дядька?

— Це просто жах, — розчаровано кажу я. — Ти, видно, за одну ніч перетворився на мерзенного матеріаліста. Домовласник! А де ж твоя безсмертна душа?

— Домовласник і скульптор. — Бах легко ковзає пальцями по струнах. Над ним стукотить молотком трунар Вільке. Він майструє за підвищеним тарифом білу дитячу труну. — Тоді б мені не довелося робити для вас цих проклятих левів, що здихають, та орлів, що здіймаються летіти. Жодної тварини! Ніколи більше! Тварин треба або їсти, або милуватися ними. З мене їх досить. Особливо героїчних.

Він починає награвати "Мисливця з Курпфальца". Я бачу, що сьогодні з ним не можна провадити приіггойної розмови. А надто такої, за якою забувають зрадливих жінок.

— У чім сенс життя? — питаю я, вже йдучи.

— У тім, щоб спати, їсти й любити жінок.

Я відмахуюсь і рушаю додому. Мимохіть я крокую в лад стукотові Вільке, тоді помічаю це й міняю ритм.

Під брамою стоїть Ліза. В руках у неї троянди. Вона простягає їх мені.

— На! Тримай! Мені вони ні до чого.

— Чому? Хіба ти зовсім не відчуваєш краси природи?

— Дякувати богу, ні. Я не корова. Різенфельд! — Вона сміється, як жінка з нічного клубу. — Скажи тому типові, що я не з тих, кому дарують квітки.

— А що ж тобі дарувати?

— Оздоби. Що ж іще?

— Не одяг?

— Одяг дарують пізніше, коли перебувають уже в ближчих стосунках. — Вона блимає на мене очима. — Щось ти дуже сумний. Підбадьорити тебе?

— Дякую. Я й так бадьорий. Іди сама на коктейль до "Червоного млина".

— Я маю на думці не "Червоний млин". Ти й досі граєш на органі ідіотам?

— Граю, — здивовано кажу я. — А звідки тобі відомо?

— Та йдуть чутки. Знаєш, я б хотіла колись піти з тобою в божевільню.

— Ти й так туди скоро попадеш.

— Ну, це ми побачимо, хто перший, — спокійно каже Ліза й кладе квітки на надгробок. — На, забирай цю пашу. Я не можу тримати її в кімнаті. Мій старий надто ревнивий.

— Що?

— Не чуєш? Ревнивий! Як бритва. А чом би й ні?

Я не знаю, чи бритва може бути ревнива, проте образ переконливий.

— Коли твій чоловік ревнивий, то як же ти примудряєшся вечорами надовго зникати з дому?

— Уночі він у різниці. І я вже якось улаштовуюсь.

— А коли він не в різниці?

— На такий випадок я маю місце гардеробниці в "Червоному млині".

— Справді?

— Хлопче, ти дурний, — каже Ліза, — як і мій старий.

— А одяг і оздоби?

— Усе дешеве й фальшиве. — Ліза посміхається. — Кожен чоловік вірить у таке. Ну от, забирай це бадилля. Подаруй його якійсь теличці. По тобі видно, що ти з тих, хто дарує квітки.

— Погано ти мене знаєш.

Ліза кидає на мене через плече погляд, у якому світиться незглибима зневага, і рушає додому. Її гарні ноги взуті в розтоптані червоні капці. Один капець прикрашений помпоном, у другого він одірваний.

Троянди аж світяться в присмерку. Букет чималий — Різенфельд не поскупився. П'ятдесят тисяч марок, прикидаю я. Потім обережно озираюся, забираю їх і несу до себе в кімнату.

За вікном у блакитному плащі стоїть вечір. Кімната повна відблисків і тіней. І раптом, ніби з засідки, на мене нападає самотність. Я знаю, що це безглуздя: я не самотніший, ніж віл у череді волів, та що з того? Самотність — це не брак товариства. Мені зненацька спадає на думку, що, мабуть, я вчора був надто нестриманий з Ерною. Може, все спокійно з'ясувалося б. До того ж у кожному її слові бриніли ревнощі. А ревнощі означають кохання, це кожному відомо.

Я втуплюю погляд у вікно. Насправді я знаю, що ревнощі— не кохання. Але що вдієш? Від вечірніх сутінків усе в голові плутається, а крім того, з жінками не слід сперечатися, каже Георг. А я саме це й робив! Охоплений каяттям, я вдихаю запах троянд, який перетворює мою кімнату на Венерин грот із "Тангейзера". І помічаю, що весь тану: я повний всепрощення, примирення з усім і надії. Я швидко нашкрябую кілька рядків, заліплюю конверта, навіть не перечитавши написаного, і йду до контори по шовковий папір, у якому ми отримали останню партію порцелянових ангелів. Я загортаю в нього троянди й вирушаю на пошуки Фріца Кроля, наймолодшого нащадка фірми. Йому дванадцять років.

— Фріце, — кажу йому, — хочеш заробити дві тисячі?

— Розумію, — відповідає він. — Давайте. Адреса та сама?

— Так.

Він зникає з трояндами — третя твереза голова за сьогоднішній вечір. Усі знають, чого вони хочуть, — Курт, Ліза, Фріц, — тільки я не знаю. І справа не в Ерні, я відчув це тієї миті, коли Фріца вже не можна було повернути назад. То в чому ж? Де вівтарі, де боги й де жертви?

Я все-таки вирішую піти на Моцарта — хоч я й сам і від музики відчую себе ще самітнішим.

Я повертаюся додому. Небо всіяне зірками. Кроки мої відлунюють у завулку. Я глибоко схвильований. Рвучко відчиняю двері контори, вмикаю світло й завмираю на місці. Біля ротатора лежать троянди, мій лист, навіть не розпечатаний, і записка від Фріца: "Дама каже, щоб ви поклали їх собі на могилу. Вітаю, Фріц".

Покласти собі на могилу. Гарний мені жарт! Яка ганьба! Мене заливає хвиля сорому й люті. Я кидаю записку в холодну грубу. Потім сідаю на стілець і обмірковую помсту. Лють переважає над соромом, як завжди, коли ти справді осоромлений і знаєш, що заслуговуєш на це. Я пишу ще одного листа, беру троянди й вирушаю до "Червоного млина".

— Віддайте, будь ласка, цей букет панні Герді Шнайдер, — кажу я швейцарові.— Акробатці.

Весь обшитий галунами чоловік дивиться на мене так, ніби я запропонував йому щось непристойне. Потім велично показує пальцем через плече.

— Пошукайте собі для цього посильного!

Я знаходжу посильного й кажу йому:

— Передайте букет під час виступу.

Він обіцяє виконати моє доручення. Може, Ерна там і побачить букет, думаю я. Потім блукаю містом, аж поки на мене налягає втома. Тоді повертаюся додому.

Мене зустрічає мелодійне дзюрчання. Кнопф саме стоїть перед обеліском і поливає його. Я мовчу: мені не хочеться більше сперечатись. Я беру відро, набираю води й виливаю її перед Кнопфом. Фельдфебель витріщає очі.

— Повідь… — мурмоче він. — А я й не знав, що йшов дощ.

І, похитуючись, рушає до своїх дверей.

VI

Над лісом висить в імлі багряний місяць. У парку душно й незвичайно тихо. Повз нас нечутно проходить скляний чоловік. Тепер йому можна вийти, сонце вже не обертає його голову в запалювальне скло. Проте для перестороги він усе-таки взув калоші. Може знятися гроза, а вона для нього ще небезпечніша, ніж сонце. Ізабелла сидить зі мною на лавці перед корпусом для невиліковних хворих. На ній вузька лляна сукня чорного кольору й золоті черевички на високих підборах, узуті на босу ногу.

— Рудольфе, — каже вона, — ти знов покидав мене. Останнього разу ти обіцяв залишитись тут. Де ти був?

Рудольфі Слава богу, думаю я. Сьогодні ввечері я не витримав би, якби вона назвала мене Рольфом. Я мав важкий день і тепер почуваю себе так, ніби хтось вистрілив у мене з дробовика сіллю.

— Я не покидав тебе, — відповідаю я. — Мене тут не було, але це не означає, що я тебе покидав.

— Де ж ти був?

— Там, за муром…

"Там, серед божевільних", — мало не сказав я, проте вчасно схаменувся.

— Чому?

— Ох, Ізабелло, я й сам не знаю, чому. Людина багато чого робить, не знаючи чому й навіщо…

— Цієї ночі я тебе шукала. Місяць був не такий, як он тепер — багряний, тривожний, облудний. Ні, тоді він був інакший — холодний, ясний, хоч випий його.

— Мабуть, краще було б, якби я був тут, — кажу я, відхиляючись на спинку лави, й відчуваю, що її спокій переливається в мене. — Але як же можна випити місяць, Ізабелло?

— З водою. Дуже просто. На смак він як опал. У роті не дуже й чути — аж згодом ти його відчуєш, коли він почне мерехтіти в тобі і знов засяє з твоїх очей. Але тоді не можна вмикати світла. При світлі він гасне.

Я беру її руку і притуляю собі до скроні. Рука суха й холодна.

— Як можна випити його з водою? — питаю.

Ізабелла забирає руку.

— Виставляєш уночі за вікно склянку з водою — отак. — Вона простягає руку. — І він там. Його відразу видно, склянка починає світитися.

— Ти хочеш сказати, що там видно його віддзеркалення?

— Не віддзеркалення, а сам місяць. — Ізабелла дивиться на мене. — Віддзеркалення… а що це таке?

— Відбиток у дзеркалі. Віддзеркалюватись можна у всьому, що має гладеньку поверхню. У воді також. Проте не бути в ній.

— У всьому, що має гладеньку поверхню! — Ізабелла ввічливо й недовірливо усміхається. — Справді? Ти глянь!

— Авжеж. Коли ти стоїш перед дзеркалом, то бачиш там себе.

Ізабелла скидає черевичка й оглядає ногу — вузеньку, довгу, не спотворену тісним взуттям.

— Що ж, можливо, — каже вона так само ввічливо й байдуже.

— Не можливо, а напевне. Але те, що ти бачиш, — не ти, а тільки твоє віддзеркалення. Не ти сама.

— Ну так, не я.