Чорний обеліск - Сторінка 15

Але де ж тоді я, коли там саме тільки віддзеркалення?

— Ти стоїш перед дзеркалом. Інакше воно не могло б тебе віддзеркалити.

Ізабелла знову взуває черевичок і поглядає на мене.

— Ти певен, Рудольфе?

— Цілком певен.

— А я ні. Що ж роблять дзеркала, коли вони самі?

— Вони віддзеркалюють те, що є біля них.

— А якщо біля них нічого нема?

— Такого не буває. Що-небудь завжди є.

— А вночі? Коли немає місяця й зовсім темно, що вони тоді віддзеркалюють?

— Темряву, — кажу я, вже не вельми впевнено, бо як можна віддзеркалювати темряву? Для віддзеркалення завжди треба хоч трохи світла.

— Виходить, вони мертві, коли зовсім темно?

— Може, вони тоді сплять, а коли знов з'являється світло — прокидаються.

Ізабелла задумливо киває головою і щільніше закутує спідницею ноги.

— А коли вони сплять, — питає раптом вона, — то що їм сниться?

— Кому?

— Дзеркалам.

— Мабуть, їм завжди щось сниться, — кажу я. — Цілісінький день. їм снимося ми. Але снимося з іншого боку: наш правий бік у дзеркалі стає лівим, а лівий — правим.

Ізабелла повертається до мене.

— Виходить, вони — наша обернена сторона?

Я замислююся. Хто знає насправді, що таке дзеркало?

— От бачиш, — каже Ізабелла. — А ти щойно запевняв, Що в них нічого немає. У них наша обернена сторона.

— Тільки поки ми стоїмо перед ними. Коли ж ми відходимо, її там уже немає.

— Звідки ти знаєш?

— Це видно. Коли відійти від дзеркала й поглянути на нього збоку, то зображення там уже немає.

— А якщо дзеркала тільки ховають зображення?

— Як вони можуть їх ховати? Вони ж усе віддзеркалюють! На те вони й дзеркала. Дзеркало нічого не може сховати.

Ізабелла замислено морщить чоло.

— Де ж тоді воно дівається?

— Що?

— Зображення! Обернена сторона! Стрибає назад у нас?

— Цього я не знаю.

— Не може ж воно пропасти!

— Воно й не пропадає.

— А де дівається? — допитується Ізабелла. — Залишається в дзеркалі?

— Ні. В дзеркалі його більше немає.

— Ні, ще є! Звідки ти знаєш? Ти ж його не бачиш?

— Інші люди теж бачать, що мого зображення немає. Вони бачать лише своє власне зображення, коли стоять перед дзеркалом. І більше нічого.

— Вони заступають його. А де дівається моє зображення? Воно повинне там бути!

— Воно і є там, — кажу я, жалкуючи, що почав цю розмову. — Коли вертаєшся до дзеркала, зображення з'являється знов.

Раптом Ізабелла починає хвилюватися. Вона стає коліньми на лаву й нахиляється вперед. Її темна струнка постать вирізняється на тлі жовтих нарцисів, які цього паркового вечора здаються ніби зробленими з сірки.

— Отже, зображення залишається в дзеркалі? А ти щойно казав, що його там немає.

Вона хапає мене за руку і вся тремтить. Я не знаю, що сказати, щоб заспокоїти її. Посилання на фізичні закони не допоможуть: вона зневажливо відхилить їх. До того ж я й сам цієї хвилини не дуже вірю в них. Мені раптом починає здаватися, що в дзеркалах і справді є щось таємниче.

— Де воно, Рудольфе? — шепоче Ізабелла й тулиться до мене. — Скажи, де воно? Чи від мене скрізь залишаються якась часточка? В усіх дзеркалах, які я бачила? А я їх бачила багато, безліч! І я в усіх них розпорошена? Кожне взяло щось від мене? Тоненький відбиток, тоненьку скибочку? І дзеркала обстругали мене, як рубанок шматок деревини? Що ж тоді від мене залишилося?

Я беру її за плечі.

— Усе залишилось. Навпаки, дзеркала ще й додають тобі щось. Вони роблять обличчя видимим і повертають його тобі назад — частку простору, блискучу частку тебе самої.

— Мене самої? — Вона й далі тримається за мою руку. — А коли обличчя вже не те? Коли воно поховане в тисячах і тисячах дзеркал? Як можна його дістати назад? О, його вже ніколи не повернути! Воно пропало! Пропало! Його обтісують, наче статую, у якої вже немає обличчя! Де моє обличчя? Те, яке було ще до всіх дзеркал? Ще до того, як вони почали мене обкрадати?

— Ніхто тебе не обікрав, — безпорадно кажу я. — Дзеркала не обкрадають. Вони лише віддзеркалюють.

Ізабелла важко дихає. Обличчя в неї бліде. В її прозорих очах мерехтить червоний відблиск місяця.

— Де воно залишилось? Де все залишилось? Де ми взагалі, Рудольфе? — шепоче вона. — Все мчить кудись, летить, усе тоне, тоне! Міцно тримай мене! Не впусти! Хіба ти не бачиш їх? — Ізабелла пильно вдивляється в нечіткий обрій. — Он вони літають! Усі мертві дзеркальні відображення! Вони наближаються й прагнуть крові! Ти не чуєш їх? Сірі крила. Вони тріпочуть, як у кажанів! Не пускай їх сюди!

Вона припадає головою до мого плеча, тулиться тремтячим тілом до мого тіла. Я міцно тримаю її. Сутінки дедалі густішають. Вітер ані війне, але темрява поволі насувається від дерев алеї, ніби мовчазна рота тіней. Здається, вона хоче оточити нас і крадеться з засідки, щоб відрізати нам шлях.

— Ходімо, — кажу я. — Чуєш, ходімо! Там, за алеєю, не так темно.

Вона опирається й хитає головою. Мого обличчя торкаються її коси. Вони м'які і пахнуть сіном. Обличчя її теж м'яке. Я відчуваю її вузьке підборіддя, опукле чоло, і раптом мене знов глибоко вражає те, що за цим вузьким чолом ховається світ із зовсім іншими законами, що ця голівка, яку я можу легко обхопити руками, бачить усе не так, як я: кожне дерево, кожну зірку, кожен зв'язок між явищами і навіть себе саму. На мить думки мої переплутуються, і я вже не знаю, чи дійсність — те, що бачу я, чи те, що бачить вона, чи те, що існує без нас і чого нам ніколи не судилося пізнати, бо воно — як дзеркала, які існують тільки тоді, коли існуємо ми, і завжди віддзеркалюють не що інше, як наш власний образ. Ніколи, ніколи ми не дізнаємося, чим вони є, коли залишаються самі, і що стоїть за ними; вони ніщо і все-таки здатні віддзеркалювати, отже, повинні чимось бути, проте ніколи не зраджують своєї таємниці.

— Ходімо, — кажу я. — Ходімо, Ізабелло. Ніхто не знає, хто він насправді, де його шлях і куди той шлях веде, але ми разом, і це все, що ми знаємо.

Я веду її за собою. Може, й справді, думаю я, коли все гине, то не залишається нічого, крім хвилин, пробутих разом, та й це лише приємний обман, бо там, де ти справді комусь потрібний, ти нічого не можеш зробити, не можеш піти за кимось і підтримати його. Я не раз переконувар. ся в цьому на війні, коли дивився на мертві обличчя своїх товаришів. У кожного своя смерть, і він мусить сам її зустріти, і ніхто йому не може допомогти.

— Ти не залишиш мене саму? — питає Ізабелла.

— Ні, не залишу.

— Присягнися, — наказує вона й зупиняється.

— Присягаюся, — не задумуючись, відповідаю я.

— Гаразд, Рудольфе. — Вона полегшено зітхає.— Тільки не забудь. Ти так часто забуваєш.

— Ні, не забуду.

— Поцілуй мене.

Я пригортаю її до себе. Мені трохи страшно, я не знаю, що мені робити, потім цілую її сухими, стуленими губами.

Вона тримає руками мене за голову. Раптом я відчуваю, як її зуби впиваються в мою губу, і відштовхую її. З прокушеної спідньої губи в мене тече кров. Я дивлюся на Ізабеллу. Вона сміється. Обличчя її міняється. Воно стає зле і хитре.

— Кров! — переможно шепоче вона. — Ти знов хотів мене обдурити, я тебе знаю. Але тепер уже не обдуриш. Ти затаврований і більше не зможеш утекти.

— Я більше не зможу втекти, — протверезівши, проказую за нею я. — Хай буде так. Але для цього тобі не треба було кидатись на мене, мов кішка. Глянь, як тече кров! Що я скажу старшій сестрі, коли вона побачить мене?

Ізабелла сміється.

— Нічого. Навіщо тобі завжди щось казати? Не будь таким боягузом!

Я відчуваю в роті теплий смак крові. Хусточка не допоможе— рана повинна сама підсохнути. Женев'єва стоїть переді мною. Вона раптом обернулася в Женні. Рот у неї тепер маленький і негарний, посмішка хитра і зла.

Починають дзвонити на травневий молебень. На стежці з'являється сестра. її халат невиразно біліє в сутінку.

Поки тривала відправа, губа моя присохла, я одержав свою тисячу марок і тепер сиджу за столом із вікарієм Бодєнді-ком. Шовкову ризу він залишив у маленькій ризниці. Чверть години тому Бодендік був іще міфічною постаттю — одягнений у парчу, овіяний ладаном, осяяний свічками, він стояв, піднявши золоту дароносицю з тілом Христовим над головами побожних сестер і тих хворих, яким дозволено відвідувати церкву, — а тепер, у чорній поношеній сутані, з мокрим від поту білим комірцем, застебнутим не спереду, а ззаду, він став просто агентом божим, спокійним, огрядним, з червоними щоками й червоним носом, на якому по-лопали жилки, що свідчить про його любов до вина.

Бодендік і сам не знає, що перед війною кілька років був моїм сповідником, коли нам, учням, згідно з шкільним розпорядком, доводилося щомісяця сповідатись і причащатися. Хто був хитріший, той ішов до Бодендіка. Він недочував і, оскільки сповідаються пошепки, не міг зрозуміти, в яких гріхах йому признавалися. Тому він накладав найлегші покути. Прокажеш, було, кілька отченашів, і всі гріхи тобі відпущено. Можна знов грати у футбол чи пробувати дістати в міській бібліотеці заборонені книжки. Зовсім не те було в соборного пастора, до якого я попав одного разу, бо дуже поспішав, а біля сповідальні Бодендіка стояла велика черга. Соборний пастор наклав на мене підступну покуту: звелів знов прийти до сповіді наступного тижня, а коли я з'явився, він спитав, чому я прийшов. Оскільки на сповіді брехати не можна, я сказав правду. Він наклав на мене покуту — кілька десятків разів помолитися вдома на чотках, а наступного тижня знов прийти до нього на сповідь. Так тривало далі, і я майже впав у відчай, бо подумав уже, що на все життя приречений на щотижневі сповіді в соборного пастора. На щастя, четвертого тижня святий отець захворів на кір, і йому довелося лягти в ліжко. Коли настав день чергової сповіді, я пішов до Бодендіка й голосно розповів йому, в якому становищі опинився: мовляв, соборний пастор звелів мені сьогодні прийти до сповіді, а сам захворів. Що мені робити? Додому до нього я не міг піти, щоб не заразитися. Бодендік вирішив, що я можу не гірше висповідатись і в нього: сповідь завжди є сповіддю, а священик священиком. Я висповідався й дістав волю. Відтоді я обминав соборного пастора десятою дорогою.

Ми сидимо в маленькій кімнаті поблизу просторої зали для хворих, яким дозволено вільно гуляти. Тут стоять полиці з книжками, горщик з білими калачиками, кілька стільців та крісел і круглий стіл.