Чорнильне серце - Сторінка 38

Будиночки й теплиці поступилися місцем диким лугам, а вздовж путівця потяглися покручені оливи. Кілька разів дорога розгалужувалась, і Мо доводилося щоразу зазирати до карти, яку він придбав перед поїздкою. І ось на дороговказі вони нарешті побачили потрібну назву.

Вони в’їхали у невеличке село: кілька десятків будинків, майдан і церква, дуже схожа на ту, що в Каприкорновому селі. Вийшовши з машини, Меґі далеко внизу побачила море. Навіть звідси було видно, як піняться хвилі, – таке неспокійне було море цього сірого дня. Мо припаркував машину на сільському майдані, поряд із пам’ятником жертвам двох минулих війн. Як на таке невеличке село, список імен загиблих виявився довгий. Меґі здалося, що їх було майже стільки ж, скільки будинків у селі.

– Машину не замикай, я за нею нагляну, – сказав Вогнерукий, коли Мо зібрався був замкнути дверцята.

Вогнерукий закинув за спину заплічника, взяв сонного Ґвіна на ланцюжок і всівся на східцях перед пам’ятником. Фарид мовчки влаштувався поруч, а Меґі рушила за батьком.

– Не забувай, що ти обіцяв нічого про мене не розповідати! – гукнув навздогін їм Вогнерукий.

– Добре, добре, не забуду! – відповів Мо.

Озирнувшись іще раз, Меґі побачила, що Фарид знову грає з сірниками. Він уже непогано навчився гасити запалені сірники в роті. Але Вогнерукий забрав у нього коробку, і Фарид сидів, сумно розглядаючи порожні руки.

Завдяки батьковій професії Меґі вже не раз випадало знайомитися з людьми, котрі любили книжки, продавали їх, колекціонували, друкували чи, як Мо, зберігали від того, щоб вони не порозпадалися. Та ніколи ще їй не траплялася людина, яка всі оті сторінки сама заповнювала словами. Меґі навіть не знала імен авторів декотрих своїх улюблених книжок, а те, як виглядали ті автори, й поготів. Вона завжди бачила лише персонажів, які виходили до неї зі слів та речень, і ніколи – того, хто їх придумав. Отож Мо таки правду казав: письменників ми уявляємо собі або мертвими, або дуже, дуже старими. Але чоловік, який їм відчинив після того, як Мо двічі подзвонив у двері, був ні такий, ні інший. Тобто він був, принаймні в очах Меґі, таки старий – років шістдесятьох, а може, й старший. Обличчя зморшкувате, як у черепахи, але чуб чорний, жодного сліду сивини (згодом дівчинка довідалася, що він фарбований). Проте на старого діда цей чоловік аж ніяк не скидався. Навпаки, він так поважно постав перед ними на порозі, що в Меґі й мову відібрало.

На щастя, з Мо нічого такого не сталося.

– Пан Феноліо? – запитав він.

– Так. – Обличчя господаря прибрало ще замкнутішого вигляду. Кожну зморщечку на ньому наповнила підозра.

Але на Мо це, схоже, не справило жодного враження.

– Мортимер Фольхарт, – відрекомендувався він. – А це – моя донька Меґі. Мене привела сюди одна з ваших книжок.

Поруч із Феноліо в дверях виросло по один бік хлопченя років п’ятьох, по другий – невеличка дівчинка. Вона допитливо втупилася спершу в Мо, потім у Меґі.

– А Піппо повиколупував з пирога шоколад! – почула Меґі її шепіт, і мала переполохано звела очі вгору, на Мо.

Той підморгнув їй, і вона, захихотівши, сховалася за спину Феноліо, який усе ще досить непривітно поглядав на непроханих гостей.

– Увесь шоколад? – пробурмотів він. – Зараз я прийду. А поки що скажи Піппо, що йому перепаде на горіхи.

Дівчинка кивнула головою й кудись подалася. Видко, їй подобалось переказувати такі погані новини. Хлопченя обхопило ногу Феноліо.

– Ідеться про цілком певну книжку, – повів далі Мо. – Про "Чорнильне серце". Ви написали її багато років тому, і тепер її, на жаль, ніде не можна придбати.

Меґі стояла й дивувалася з того, як легко злітали слова з батькових уст під усе ще похмурим поглядом господаря.

– A а, про цю… І що ж? – Феноліо згорнув руки на грудях.

Ліворуч від нього знову вигулькнула дівчинка.

– А Піппо сховався! – прошепотіла вона.

– Це йому не допоможе, – промовив Феноліо. – Я все одно його знайду.

Дівчинка вмить зникла. Меґі почула, як десь у будинку вона гукає того злодія, що вкрав шоколад.

А Феноліо знову звернувся до Мо:

– То що вам треба? Якщо ви надумали ставити мені які небудь хитромудрі запитання щодо змісту книжки, то забудьте про них одразу. Я на таке не маю часу. А крім того, відколи я написав ту книжку, минула вже, як ви й самі сказали, мало не ціла вічність.

– Ні, я не маю жодних запитань, крім одного. Я хотів би знати, чи не лишилось у вас іще кількох примірників і чи не можна було б один із них придбати.

Погляд старого зробився привітнішим.

– Ти диви! Видно, книжка вас і справді чимось зачепила. Мені, звісно, приємно. Хоча… – Його обличчя знову спохмурніло. – А ви, бува, не один із тих навіжених, які збирають рідкісні книжки лише через те, що вони рідкісні?

Мо мимоволі всміхнувся.

– Ні, – сказав він, – я хочу її почитати. Просто почитати.

Феноліо сперся однією рукою на одвірок і подивився на будинок напроти так, ніби побоювався, що той ось ось завалиться. Вуличка, в якій мешкав старий, була така вузенька, що якби Мо розкинув руки, то дістав би стін обабіч неї. Багато будинків були складені з необтесаного пісочно сірого каменю, як і ті, що в Каприкорновому селі, тільки тут підвіконня та сходи були заставлені вазонами, а багато віконниць мали такий вигляд, ніби їх щойно пофарбували. Перед одним з будинків стояв дитячий візок, перед іншим – мопед, а з відчинених вікон долинали голоси. "Колись, – подумала Меґі, – такий вигляд мало, мабуть, і Каприкорнове село".

Повз них пройшла стара жінка, підозріливо покосившись на двох чужинців. Феноліо кивнув їй головою, коротко буркнув, вітаючись, і зачекав, поки вона зникла за пофарбованими в зелене дверима одного з будинків.

– "Чорнильне серце", – промовив старий. – Це й справді було давненько. Дивно, що ви питаєте саме про цю книжку.

Знову прибігла дівчинка, потягла Феноліо за рукав і щось зашепотіла йому на вухо. Його черепашаче обличчя скривилося в усмішці. Таким він сподобався Меґі більше.

– Так, Пауло, він ховається там завжди, – тихенько сказав старий дівчинці. – Ти порадь йому знайти яку небудь кращу схованку.

Паула подалася геть утретє, встигнувши кинути на Меґі довгий допитливий погляд.

– Що ж, тоді входьте, – мовив Феноліо.

Не кажучи більше ні слова, він знаком запросив Мо й Меґі до будинку й повів їх вузьким темним коридором, накульгуючи, бо на нозі в нього все ще висіло, наче мавпочка, хлопченя. Нарешті старий розчинив двері на кухню, де на столі стояли рештки пирога. Бура шкуринка була вся подзьобана – як ото палітурка на книжці, яку роками точили книжкові черв’яки.

– Піппо! – Феноліо гаркнув так гучно, що Меґі аж здригнулася, хоч ніякої провини за собою й не відчувала. – Я знаю, що ти мене чуєш, і кажу тобі: за кожну дірку в пирозі я зав’яжу твій ніс на один вузлик. Зрозумів?

Меґі почула хихотіння. Воно долинало, схоже, з мисника біля холодильника. Феноліо відломив собі шматочок подзьобаного пирога й сказав:

– Пауло, пригости пирогом і дівчинку, якщо її не бентежать оці дірки.

Паула вилізла з під столу й запитливо поглянула на Меґі.

– Не бентежать, – сказала та, на що Паула величезним ножем відтяла такий самий величезний шматок пирога й поклала перед нею просто на скатерку.

– Піппо, подай одну з наших тарілочок з трояндами! – наказав Феноліо.

З мисника виткнулася рука, тримаючи пальцями, темно бурими від шоколаду, тарілочку. Меґі хутко її підхопила, щоб вона не впала, й поклала на неї шматок пирога.

– Вам теж? – запитав Феноліо в Мо.

– Мені б краще книжку, – відповів Мо. Він був якийсь блідий.

Феноліо зняв з ноги хлопченя й сів.

– Ріко, пошукай собі інше дерево, – сказав він і замислено перевів погляд на Мо. – Дати вам книжку я не можу. В мене не лишилося жодного примірника. Всі, які я мав, хтось украв. Якось я подав їх на виставку давніх дитячих книжок у Генуї. Там було одне спеціальне видання з розкішними ілюстраціями, ще одне – з підписом самого ілюстратора, два примірники належали моїм дітям – з усіма помітками, що їх вони там понашкрябували (я завжди просив їх підкреслювати місця, які їм подобалися найдужче), – і нарешті мій особистий примірник. Усіх їх покрали через два дні після відкриття виставки.

Мо провів рукою по обличчю, немовби хотів стерти розчарування.

– Покрали! – проказав він. – І не дивно.

– Не дивно? – Феноліо, примружившись, пильно вдивлявся в обличчя Мо. – Ви маєте мені це пояснити. Я не випущу вас за поріг, поки не довідаюся, чому ви питаєте саме про цю книжку. Я нацькую на вас дітей, а в цьому приємного мало.

Мо спробував усміхнутися, але в нього це не дуже вийшло.

– У мене цю книжку теж украли, – нарешті промовив він. – І то був також цілком особливий примірник.

– Дивна річ! – Феноліо звів угору брови, й вони настовбурчилися над очима, ніби волохаті гусениці. – Що ж, розповідайте!

Непривітність із його обличчя мов рукою зняло. Гору взяла цікавість – звичайнісінька цікавість. В очах Феноліо Меґі прочитала ту саму невтоленну спрагу до всіляких історій, яка прокидалась і в неї самої, коли вона бачила перед собою нову книжку.

– Тут нема чого довго розповідати… – 3 батькового голосу Меґі здогадалася, що той не має наміру розказувати старому правду. – Я реставрую книжки. Це мій хліб. Вашу книжку кілька років тому я придбав у букіністичній крамниці. Хотів заново її оправити, а потім продати. Але вона так припала мені до вподоби, що я лишив її собі. Та книжку в мене вкрали, і я марно намагався купити нову. Зрештою одна моя знайома – вона велика майстерниця роздобувати давні книжки – порадила мені спитати книжку в автора. Вона ж таки знайшла й вашу адресу. І ось я приїхав сюди.

Феноліо змів зі столу кілька крихт від пирога й промовив:

– Чудово. Але це ще не вся історія.

– Що ви хочете цим сказати?

Старий прискіпливо втупився в очі Мо, аж поки той відвернувся й подивився у вузеньке кухонне вікно.

– Я хочу сказати, що за верству нюхом чую цікаві історії, тож не пробуйте приховати від мене свою. Розповідайте! А за це дістанете ще шматок оцього чудового подзьобаного пирога.

Паула видерлась на коліна Феноліо, підперлася голівкою під його підборіддя й так само очікувально, як і він, втупилася в Мо.

Але той похитав головою й промовив:

– Ні, гадаю, краще нічого не розказувати.