Чорнильне серце - Сторінка 40

– На ній під аркою воріт стояв гурт розкішно вбраних жінок, які немовби зібралися на свято. Одна з них мала такі самі біляві коси, як у твоєї матері. Обличчя тієї жінки не видно, вона стоїть до глядача спиною, але я завжди уявляв собі, що то твоя мати. Божевільний, еге ж?

Меґі поклала свою руку на його й сказала:

– Мо, пообіцяй мені, що ти вже ніколи не поїдеш до того села! Прошу тебе! Пообіцяй, що вже не намагатимешся віднайти ту книжку!

Секундна стрілка на годиннику Феноліо краяла час на нестерпно маленькі відтинки, поки Мо нарешті відповів:

– Обіцяю.

– Поглянь мені в очі!

Він послухався.

– Обіцяю! – промовив ще раз. – Мені лишилося обговорити з Феноліо ще одну справу, і тоді ми поїдемо додому й забудемо про ту книжку. Ти задоволена?

Меґі кивнула головою, хоча й подумала: "Що ж тут іще обговорювати?"

Феноліо повернувся із заплаканим Піппо на спині. Решта двоє дітей з кислими мінами сунули за дідом.

– Спершу дірки в пирозі, а тепер ще одна й у лобі! Мені здається, пора вже всіх вас повідсилати додому! – сварився Феноліо, зсаджуючи Піппо на стілець. Потім покопався у великому мисникові, знайшов пластир і досить недбало наліпив його внукові на розбитий лоб.

Мо відсунув стільця й підвівся.

– Я тут подумав, – промовив він, – і вирішив усе ж таки відвести вас до Вогнерукого.

Феноліо вражено обернувся до нього.

– Може, хоч ви раз і назавжди переконаєте його не повертатися туди, – провадив Мо. – Хтозна, що він іще надумає утнути. Боюся, це скінчиться для нього бідою… Крім того, я маю одну ідею. Вона, звісно, божевільна, та я хотів би обговорити її з вами.

– Ще божевільніша, ніж те, що я тут уже чув? Це, мабуть, навряд чи можливо. Чи все ж таки?..

Онуки Феноліо знову сховалися в миснику і, хихочучи, причинили за собою дверцята.

– Я вислухаю вашу ідею, – сказав Феноліо. – Але спершу хочу побачити Вогнерукого!

Меґі звела погляд на батька. Мо не часто ламав свою обіцянку, та коли вже так ставалося, то на серці в нього тоді запевне шкребли коти. Меґі це добре знала.

– Він чекає на майдані, – сказав, повагавшись, Мо. – Але дозвольте побалакати з ним спершу мені.

– На майдані? – Феноліо здивовано звів брови вгору. – Та це ж просто чудово! – Він ступив до невеличкого дзеркала, що висіло на стіні біля кухонних дверей, і пригладив долонею свій темний чуб, так ніби боявся, що Вогнерукого розчарує вигляд його творця. – Я вдам, нібито зовсім його не помічаю, поки ви мене не покличете! Атож, так і зробимо!

У миснику щось загуркотіло, й звідти вибрався Піппо в куртці до п’ят. На голові в нього був капелюх, такий великий, що налазив йому аж на очі.

– Ну звісно! – Феноліо стяг з Піппо капелюха й надяг його на себе. – О, придумав! Я візьму з собою дітей! Дід із трьома онуками – таке видовище підозри не викличе ні в кого, чи не так?

Мо лише кивнув головою й підштовхнув Меґі до вузького коридору.

Коли вони вирушили вуличкою назад до майдану, де лишили машину, Феноліо простував за кілька метрів позаду. Довкола нього вистрибували, мов троє цуценят, його внуки.

Передчуття і острах

І тоді вона відклала книжку, звела на мене очі й сказала:

– Життя несправедливе, Білле. Ми запевняємо дітей, що воно справедливе. Але ж це – підлість. Це не просто брехня, а жорстока брехня. Життя несправедливе, справедливим воно ніколи не було й ніколи не буде.

Вільям Ґолдман. Принцеса наречена

Вогнерукий сидів на прохолодних кам'яних сходах і чекав. У його душі зачаївся острах, а перед чим – він і сам добре не знав. Може, пам'ятник у нього за спиною надто відверто нагадував йому про смерть? Смерті Вогнерукий боявся завжди, вона уявлялася йому холодною, як ніч без вогню. Щоправда, було для нього й щось іще страшніше, ніж смерть, – туга. Відколи Чарівновустий вичитав його в цей світ, туга ніколи не полишала його, мов друга тінь. Туга, від якої руки й ноги робляться важкі, а небо над головою – сіре.

Поряд із ним невтомно скакав східнями хлопчина – угору вниз, угору вниз, легко, з радістю на обличчі, так ніби Чарівновустий вичитав його з книжки та просто в рай. Чому хлопчик такий щасливий? Вогнерукий роззирнувся, обвів поглядом вузенькі будинки, блідо жовті, рожеві, персикового кольору; темно зелені віконниці, червоно бурі черепичні дахи; подивився на олеандр під кам’яною огорожею, що розквітнув таким пишним цвітом, немовби його крона спалахнула яскравим полум’ям, на котів, що блукали попід теплими мурами… Фарид підкрався до одного з них, схопив його за хутро і посадив собі на коліна, хоч сірий і запустив кігті йому в ногу.

– А ти знаєш, що тут роблять, щоб коти не дуже розплоджувались? – Вогнерукий випростав ноги й, примружившись, задивився на сонце. – Як настає зима, люди зачиняють власних котів удома, а бродячим виставляють за поріг миски з отруєним кормом.

Фарид саме гладив свого сірого по гостровухій голівці. Обличчя в хлопчини враз скам’яніло, на ньому не лишилося й сліду від того щемкого щастя, яке ще хвилину тому робило хлопцевий вид таким лагідним. Вогнерукий хутко відвернувся. Навіщо він це сказав? Невже його муляло щастя на обличчі в цього хлопчини?

Фарид відпустив кота й піднявся сходами вгору.

Коли повернулися Мо з Меґі, Вогнерукий так само сидів біля пам’ятника, підібгавши під себе ноги. Книжки Чарівновустий не приніс, обличчя в нього було якесь напружене, а зморшки на чолі вказували на те, що його мучать докори сумління.

Що сталося? Чому Чарівновустого доймають гризоти совісті? Вогнерукий підозріливо роззирнувся, сам не знаючи, що шукає. У Чарівновустого всі думки завжди написано на чолі, він нагадує всяк час розгорнену книжку, яку може читати хто завгодно. А ось донька в нього зовсім не така. Здогадатися, що в неї на душі, не просто. Та коли тепер вона рушила до нього, Вогнерукому здалося, ніби в її очах зачаїлась якась стурбованість. А може, навіть співчуття. Чи не стосувалося воно його, Вогнерукого? Що сказав їм той писака, чому дівчинка так на нього дивиться?

Вогнерукий випростався й струсив порох зі штанів.

– У нього не лишилося жодної книжки, так? – запитав він, коли Мо й Меґі підійшли ближче.

– Так. Їх усі вкрали, – відповів Чарівновустий. – Ще кілька років тому.

Меґі не зводила з Вогнерукого очей.

– Чого ти так у мене втупилася, принцесо?! – не стримався він. – Може, знаєш щось таке, чого не знаю я?

Як у воду дивився! Він зовсім не мав наміру нічого вгадувати, а вже правду – й поготів. Дівчинка прикусила губу, й далі дивлячись на нього співчутливо й стурбовано воднораз.

Вогнерукий провів долонею по обличчю й відчув під пальцями рубці, що навіки лишилися там, наче листівка: "Палкі вітання від Басти!" Ні на день не міг він забути про отого скаженого Каприкорнового пса, навіть коли хотів. "Це щоб надалі ти ще дужче подобався дівчатам!" – процідив тоді йому на вухо Баста, витираючи з ножа кров.

– О, будь ти проклятий, тричі проклятий! – Вогнерукий так люто вдарив ногою в кам’яний східець, що потім у нього ще кілька днів боліла ступня. – Ти сказав тому писаці про мене! – накинувся він на Чарівновустого. – І тепер навіть твоя донька знає більше, ніж я сам! Гаразд, розповідай. У такому разі я теж хочу знати. Розказуй! Ти ж бо й сам уже не раз хотів зробити це. Баста мене повісить, еге ж? Витягне мені шию, як у гусака, й затягуватиме на ній зашморг, поки я задихнуся й задубію, так? Але я цього не боюсь! Адже тепер Баста тут. Історія зазнала змін, вона мала зазнати змін! Як тільки ти повернеш мене туди, де я й маю бути, Баста вже не зможе мені нічого зробити!

Вогнерукий ступив крок до Чарівновустого: він хотів схопити його за горло, потрясти, вдарити – за все, що той йому зробив. Але між ними виросла дівчинка.

– Припини! – вигукнула вона, відштовхуючи Вогнерукого. – То не Баста! То хтось інший із Каприкорнових людей, він тебе вже підстерігає! Вони надумали вбити Ґвіна, а ти хочеш його врятувати, і за це вони вбивають тебе. І тут нічого не змінилось, анічогісінько! Колись це просто станеться й квит, і запобігти цьому ти не зможеш. Розумієш? Через це ти мусиш лишатися тут, тобі не можна повертатися туди. Ніколи!

Вогнерукий пильно втупився в дівчинку, немовби намагаючись змусити її замовкнути. Але Меґі витримала його погляд. Навіть спробувала схопити Вогнерукого за руку.

– Радій, що ти тут! – прошепотіла вона, коли той відсахнувся від неї. – Тут ти зможеш утекти від них, поїхати кудись далеко далеко і… – Меґі затнулася.

Мабуть, вона помітила в його очах сльози. Вогнерукий роздратовано втер їх рукавом. Він роззирався, мов звір, що попав у пастку й шукає виходу. Але виходу не було. Не було шляху ні вперед, ні, що ще гірше, назад.

Через вулицю, на автобусній зупинці, стояли троє жінок і зацікавлено дивилися в їхній бік. Вогнерукий часто ловив на собі такі погляди: всі бачили, що він не тутешній. Чужий, навік чужий…

На другому боці майдану троє дітлахів і літній чоловік грали консервною бляшанкою у футбол. Фарид задивився на них. Заплічник Вогнерукого висів на його худеньких плечах, а до штанів поналипало сіре котяче хутро. Хлопчина глибоко про щось задумався, колупаючись босими пальцями між камінцями бруківки. Він раз у раз скидав кросівки, які йому купив Вогнерукий, і навіть по розпеченому асфальту ходив босоніж, прив’язавши їх до заплічника, як ото мисливці прив’язують здобич.

Чарівновустий і собі перевів погляд на дітей з бляшанкою. Може, він зробив старому знак? Бо той облишив онуків і попростував у бік пам’ятника. Вогнерукий ступив крок назад. По спині в нього побігли мурашки.

– Мої онуки вже давно милуються прирученою куницею, яку тримає на ланцюжку оцей хлопчина, – сказав, підійшовши, Феноліо.

Вогнерукий відступив іще на крок назад. Чому цей старий чоловік якось дивно на нього дивиться? Зовсім не так, як жінки на автобусній зупинці.

– Діти кажуть, що куниця вміє робити фокуси, – провадив Феноліо. – А хлопчина нібито ковтає вогонь. Можна, я приведу їх сюди, й вони зблизька побачать, як це робиться?

Вогнерукого обдало морозом, хоча сонце припікало немилосердно. Ох, як цей старий на нього дивиться! Мов на собаку, який колись давно втік із дому, а тепер ось повернувся – нехай навіть підібгавши хвоста і з блохами в шерсті, та все ж це його власний собака.

– Дурниці, немає ніяких фокусів! – видихнув нарешті Вогнерукий.