Чорнильне серце - Сторінка 41

– Тут узагалі немає на що дивитись!

Він відступив іще далі, але старий посувався просто на нього, так наче їх зв’язувала невидима нитка.

– А шкода, дуже шкода! – промовив він і звів руку, немов бажаючи помацати рубці на обличчі у Вогнерукого.

Той уперся спиною в припарковану машину. А старий уже стояв просто перед ним. Як він на нього витріщається!..

– Забирайтесь геть! – Вогнерукий грубо відштовхнув незнайомця. – Фариде, подай мої речі!

Хлопчина підскочив до Вогнерукого. Той вихопив у нього з рук заплічника й запхав туди куницю, не звертаючи уваги на те, що звірятко намагалося гризнути його гострими зубами. А старий не зводив очей з Ґвінових ріжок. Вогнерукий хутко закинув заплічника за спину й спробував боком прослизнути повз Феноліо.

– Просто я хочу з тобою побалакати. – Старий став йому на дорозі й схопив за руку.

– Зате я не хочу!

Вогнерукий спробував випручатись. Кістляві пальці старого виявились на диво міцними, але ж Вогнерукий мав ножа, Бастиного ножа. Він вихопив його з кишені, клацнув лезом і приставив старому до горла. Рука в нього тремтіла, – йому ніколи не подобалося погрожувати людям ножем, – але старий усе ж таки відпустив його.

І Вогнерукий кинувся навтіки.

Він не звертав уваги на те, що кричав йому навздогін Чарівновустий. Він мчав, куди очі бачать, як досить часто мусив робити це колись давно. Вогнерукий покладався на ноги, хоч іще й не знав, куди вони його зрештою принесуть. Село й шосівка лишилися позаду; він прокладав собі шлях поміж деревами, біг дикими травами, пірнув у гірчично жовтий дрік, сховався серед сріблястого листя олив… Аби лиш якомога далі від будинків, від асфальтованих доріг. У заростях та чагарях він завжди почувався в безпеці.

Аж коли кожен подих почав віддаватися болем у грудях, Вогнерукий упав у траву за покинутою цистерною, в якій квакали жаби й з якої на сонці випаровувалась дощова вода. Він лежав, важко хекаючи, прислухаючись до того, як гупає власне серце, й дивився в небо.

– Хто був той старий?

Вогнерукий здригнувся й підвів готову. Над ним стояв Фарид. Отже, він побіг услід за ним.

– Забирайся геть! – видихнув Вогнерукий.

Хлопчина сів поруч серед польових квітів. Вони росли повсюди – блакитні, жовті, червоні. Квітки яскріли в траві, мов розбризкана фарба.

– Ти мені не потрібен! – гримнув на хлопчину Вогнерукий.

Фарид мовчав. Він зірвав дику орхідею й розглядав її пелюстки. Квітка була схожа на джмеля, що всівся на вершечку стеблини.

– Яка дивна квітка! – пробурмотів хлопчина. – Я такої ще зроду не бачив.

Вогнерукий сів і сперся спиною на цистерну.

– Ти ще пошкодуєш, що пристав до мене! – сказав він. – Я повертаюся. Куди – сам знаєш.

Аж коли Вогнерукий промовив ці слова, він усвідомив, що таки зважився. Вже давно. Так, він повернеться. Цей боягуз Вогнерукий повернеться до лігвища лева. Байдуже, що там казав Чарівновустий, байдуже, що казала його донька… Вогнерукий хотів тільки одного. Він завжди прагнув тільки цього. І коли не мав змоги зробити відразу, то принаймні лишалася надія, що все ж таки здійснить свою мрію колись.

Фарид усе ще сидів поруч.

– Ну, йди вже. Повертайся до Чарівновустого! Він про тебе подбає.

Хлопчина сидів незворушно, обхопивши руками коліна.

– Ти повертаєшся до того села?

– Так! Туди, де живуть дияволи й нечисті духи. Повір мені, таких хлопчиків, як ти, вони з’їдають на сніданок. Опісля кава здається їм удвічі смачніша.

Фарид провів орхідеєю собі по обличчю й, коли пелюстки залоскотали щоку, скривився.

– Ґвін хоче погуляти, – сказав він.

Куниця й справді гризла зсередини заплічника й намагалась вистромити голову. Вогнерукий розв'язав ремінці й випустив Ґвіна на волю.

Той примружився на сонце, сердито загарчав – видко, о цій порі він звик робити щось інше – і шаснув до Фарида.

Хлопчина взяв його на плече, серйозно поглянув на Вогнерукого й проказав ще раз:

– Я зроду ще не бачив таких квітів. І таких зелених пагорбів, і такої хитрої куниці. А ось таких людей, про яких ти кажеш, знаю дуже добре. Вони скрізь однакові.

Вогнерукий похитав головою:

– Гірших за цих немає.

– Є!

Фаридова впертість розсмішила Вогнерукого. Чому – він і сам не знав.

– Можемо піти кудись інде, – сказав хлопчина.

– Ні, не можемо.

– Чому? Що тобі в тому селі треба?

– Дещо вкрасти, – відповів Вогнерукий.

Фарид кивнув головою, так наче в тому, щоб украсти, не було нічого незвичайного, і обережно сховав орхідею до кишені штанів.

– А ти спершу навчиш мене ще яких небудь фокусів з вогнем?

– Спершу? – Вогнерукий мимоволі всміхнувся: мовляв, хитрий хлопчина, розуміє, що потім, може, нічого й не буде. – Ну, звісно, – відповів він. – Я навчу тебе всього, що вмію сам. Спершу.

Усього на всього ідея

– Може, все це й так, – сказав Опудало. – Але обіцянка – це обіцянка, і її треба виконувати.

Л. Франк Баум. Чарівник країни Оз

Коли Вогнерукий утік, до Елінор вони так і не поїхали.

– Я не забув, Меґі, я обіцяв тобі, що ми поїдемо до Елінор, – промовив Мо, коли вони, трохи розгублені, стояли перед пам’ятником на майдані. – Але я хотів би вирушити до неї завтра. Мені ще, як я й казав, треба дещо обговорити з Феноліо.

Старий і досі стояв там, де розмовляв із Вогнеруким, і дивився в бік шосівки. Онуки кудись тягли його, про щось просили, але він їх ніби й не помічав.

– Що ти хочеш із ним обговорювати?

Мо сів на сходи перед пам’ятником і посадив Меґі поруч.

– Ти бачиш оці імена? – запитав він, показуючи вгору на викарбувані літери, що нагадували про людей, яких уже не було на світі. – У кожного із загиблих лишилася сім’я: мати, батько, сестра, брат, можливо дружина. Якби хтось із них довідався, що ці імена можна оживити, обернути ці кілька літер на плоть і кров, невже ти гадаєш, що він чи вона не зробили б задля цього все можливе й неможливе?

Меґі провела поглядом по довгому переліку імен. Поряд із верхнім хтось намалював сердечко, а на камінні перед пам’ятником лежав букет засохлих квітів.

– Ніхто не годен повернути мертвих до життя, Меґі, – провадив Мо. – Може, після смерті для людини й справді просто починається нова історія. Але книжку, де цю історію записано, ще ніхто не читав, а той, хто її написав, запевне ж не мешкає в невеличкому селі на узбережжі й не грає з онуками у футбол. Ім’я твоєї матері не стоїть на такому камені, воно ховається десь у книжці, і я маю ідею, як усе ж таки змінити те, що сталося дев'ять років тому.

– То ти хочеш повернутися?

– Ні, не хочу. Адже я дав тобі слово. Хіба я коли небудь ламав своє слово?

Меґі похитала головою. "Але слова, яке дав Вогнерукому, ти не додержав", – подумала вона. Одначе вголос про це не сказала.

– Ось бачиш, – промовив Мо. – Я маю побалакати з Феноліо й хочу лишитися тільки задля цього.

Меґі перевела погляд на море. З за хмар виглянуло сонце, й вода раптом заблищала, замерехтіла, немовби на неї хтось плюснув фарбу.

– Воно звідси недалеко, – прошепотіла дівчинка.

– Що?

– Каприкорнове село.

Мо повернув голову на схід.

– Так, дивно, що його зрештою потягло саме до цих країв, правда ж? Немовби він зумисне шукав місцину, яка нагадувала б ту, що в його історії.

– А що, коли він нас знайде?

– Пусте! Знаєш, скільки сіл на цьому узбережжі?

Меґі знизала плечима:

– Один раз він тебе вже знайшов, а ти ж був від нього далеко, дуже далеко.

– Знайти мене йому допоміг Вогнерукий. Але вдруге він йому вже не допомагатиме, годі й сумніватися. – Мо підвівся і допоміг устати й Меґі. – Ходімо, спитаємо у Феноліо, де тут можна переночувати. До того ж старому, схоже, потрібне товариство.

Феноліо не зізнався, чи таким уявляв собі Вогнерукого. Коли вони проводили його додому, з нього взагалі важко було витягти слово. Та коли Мо сказав, що вони з Меґі залюбки зосталися б тут іще на день, обличчя в старого проясніло. Він навіть запропонував їм переночувати в помешканні, яке час від часу здавав туристам.

Мо з вдячністю прийняв його пропозицію.

Він розмовляв зі старим до самого вечора. Тим часом онуки Феноліо ганялися за Меґі по всіх закутках будинку. Чоловіки усамітнилися в кабінеті Феноліо. Він був одразу біля кухні, і Меґі раз у раз намагалася підслухати під зачиненими дверима, про що вони там розмовляють. Та не встигала вона почути й десятка слів, як Піппо й Ріко застукували її на гарячому, хапали своїми брудними рученятами й тягли до сусідніх сходів.

Зрештою вона махнула рукою. Паулі не терпілося показати їй котенят, які жили разом з мамою кицькою в невеличкому палісаднику за дідовим будинком. Потім Меґі вирушила з онуками Феноліо туди, де вони мешкали зі своїми батьками. Усі четверо пробули там не довго – рівно стільки, щоб діти встигли вмовити матір дозволити їм лишитися на вечерю в діда.

На вечерю були макарони з шавлією. Піппо й Ріко, відразливо кривлячись, згрібали з макаронів гіркувату зелень, а ось Меґі й Паулі хрумке листя припало до вподоби. Після вечері Мо з Феноліо ще випили цілу пляшку червоного вина, й коли старий нарешті провів гостей до дверей, то на прощання сказав:

– Отже, Мортимере, ми домовилися. Ти подбаєш про мої книжки, а я вже завтра вранці беруся до роботи.

– Мо, яку роботу він мав на увазі? – запитала Меґі, коли вони простували ледве освітленими вуличками.

З настанням ночі прохолодніше не стало, селом гуляв якийсь дивний, чужий вітер – гарячий, з піском, так ніби він приніс сюди з за моря пустелю.

– Як на мене, то краще тобі про це більше не думати, – відповів Мо. – Давай кілька днів проживемо так, ніби в нас канікули. Мені здається, тутешня обстановка їх нагадує. Ти так не вважаєш?

У відповідь Меґі лише кивнула головою. Так, Мо справді знав її дуже добре: частенько він угадував її думки ще доти, як вона їх висловлювала. Проте іноді батько забував, що їй не п’ять років і кількох лагідних слів уже замало, аби відвернути її увагу від тривожних роздумів.

"Ну, гаразд, – міркувала вона, мовчки ступаючи за Мо сонним селом. – Якщо він не хоче сказати мені, що має зробити для нього Феноліо, то я сама спитаю про це в того дідка з черепашачим обличчям. А якщо нічого не скаже й він, то це вивідає в нього хтось із його внуків!" Сама Меґі вже давно не могла ховатися під столом так, щоб її не помітили, а ось Паула була якраз така на зріст, щоб шпигувати.

Удома

А я, бідак? Моєї книгозбірні

Для мене досить…

Вільям Шекспір.