Чорнильне серце - Сторінка 43

Воно виявилося таким самим рипучим, як і її.

– Скоро, – відповів він. – А тепер спи, гаразд?

– Ти за нею тужиш? – Меґі й сама не знала, звідки так несподівано виникло це запитання. Воно просто вихопилося в неї мимохіть, зненацька.

Мо відповів не одразу.

– Іноді, – нарешті промовив він. – Уранці, вдень, увечері, вночі. Майже завжди.

Меґі відчула, як у її серце запустилися кігтики ревнощів. Це відчуття було їй знайоме, воно прокидалося щоразу, коли Мо заводив собі нову подругу. Але ревнувати його до рідної матері?

– Розкажи про неї! – тихо попрохала вона. – Тільки не треба вигаданих історій, які ти розповідав мені досі.

Колись Меґі пробувала знайти собі матір у книжках, але в улюблених така, що відповідала б її уявленням, не траплялася. Том Сойєр? Ріс без матері. Гек Фінн? Також. Пітер Пен і втрачені хлопці? У тих матерів і близько не було. Джим Ґудзик – сирота… І в казках – нікого, крім злих мачух та бездушних, ревнивих матерів… Цей список можна було продовжувати без кінця краю. Колись це Меґі нерідко втішало. Здавалося, в тому, щоб не мати матері, нічого аж такого не було, принаймні в її улюблених історіях.

– Що ж тобі розповісти? – Мо задивився у вікно.

Надворі знову гризлися коти. Їхнє нявкання нагадувало плач немовлят.

– Ти схожа більше на неї, ніж на мене. На щастя. Вона сміється так само, як ти, і так само, як ти, пожовує пасмо кіс, коли читає. Вона короткозора, але надто горда, щоб носити окуляри…

– Це я можу зрозуміти.

Меґі сіла поруч із батьком. Рука в нього вже майже не боліла, рана від собачого укусу загоювалась. Щоправда, лишиться світлий рубець, схожий на той, що його дев’ять років тому зоставив по собі Бастин ніж…

– Як це – можеш зрозуміти? – перепитав Мо. – Мені ось окуляри до вподоби.

– А мені – ні. Ну, далі.

– Вона любить камінчики – пласкі, круглі відшліфовані, які приємно потримати в долоні. Один чи два таких камінчики завше носить із собою в сумочці. Крім того, має звичку класти їх на книжки, особливо на ті, що в м’якій обкладинці, бо їй не подобається, коли палітурка відстовбурчується. Але ти завжди забирала в неї ті камінчики й качала їх по паркету.

– І тоді вона гнівалась.

– Та де! Тоді вона лоскотала твою пухкеньку шийку, поки ти сама випускала камінчики з рук. – Мо обернувся до неї. – Меґі, ти й справді не тужиш за нею?

– Не знаю. Хіба коли буваю люта на тебе.

– Отже, разів десять на день.

– Дурниці! – Меґі штовхнула його ліктем під бік. Вони прислухалися до нічних звуків. Вікно було трохи прочинене, надворі стояла тиша. Коти вгамувалися: мабуть, зализували рани. Перед крамницею часто сидів смугастий котяра з розірваним вухом… На мить Меґі здалося, ніби вона чує, як удалині шумить море. Та, може, той шум долинав від сусіднього автобану.

– Як гадаєш, куди подався Вогнерукий?

Темрява м’якою хусткою огорнула Меґі. "Цього тепла мені бракуватиме, – подумала вона. – Справді бракуватиме".

– Хто його знає, – байдужно відповів Мо. – Сподіваюся, кудись далеко. Але я цього не певен.

Так, Меґі теж сумнівалась.

– Гадаєш, хлопчина ще з ним?

Фарид… Їй подобалося це ім’я.

– Думаю, що так. Адже він повсюди бігав за Вогнеруким, мов цуценя.

– Фарид його любить. Гадаєш, Вогнерукий теж його любить?

Мо здвигнув плечима:

– Я не знаю, кого чи що любить Вогнерукий.

Меґі схилила голову батькові на груди, як щоразу робила це вдома, коли він розповідав їй яку небудь історію.

– Вогнерукий і досі хоче роздобути ту книжку, еге? – прошепотіла вона. – Якщо він попадеться Басті до рук, той пошаткує його ножем на дрібні шматочки. Баста запевне вже давно має нового ножа.

У вузенькій вуличці пролунали чиїсь кроки. Відчинилися й зачинились двері, загавкав собака.

– Якби не ти, – сказав Мо, – я б теж повернувся туди.

Язикатий Піппо

– Вам просто збрехали, – сказала йому Кульбаба. – Тут на багато миль довкола – жодного села.

– Тоді ніхто й не почує, як ти закричиш, – промовив сицилієць і на диво спритно накинувся на неї.

Вільям Ґолдман. Принцеса наречена

Другого ранку – була година десь так десята – Елінор зателефонувала Феноліо. Меґі саме сиділа на горищі й спостерігала, як Мо скидав з якоїсь книжки вкриту пліснявою палітурку – так обережно, ніби виймав з пастки покалічену тварину.

– Мортимере! – гукнув знизу Феноліо. – Тут у мене на телефоні якась істеричка, несе в слухавку щось несосвітенне. Каже, буцімто вона – твоя подруга.

Мо відклав роздягнену книжку й спустився вниз. Феноліо похмуро подав йому слухавку. Голос Елінор вергав у мирну кабінетну тишу слова відчаю й гніву. Мо ледве спромігся второпати щось із того, що вона кричала йому у вухо.

– Звідки він знав?.. Ах так, звісно… – чула Меґі його короткі фрази. – Спалили? Усі?! – Мо провів долонею по обличчю й поглянув на Меґі, хоч їй здалося, що він дивиться кудись крізь неї. – Гаразд, – мовив він. – Так, звичайно, хоча, боюся, вони й тут не повірять жодному твоєму слову. А те, що сталося з твоїми книжками, до компетенції тутешньої поліції не входить… Так, гаразд. Звичайно… Я тебе зустріну. Так. – І поклав слухавку.

Феноліо не міг приховати своєї цікавості. Він уже нюхом відчував нову історію.

– То що там іще скоїлось? – нетерпляче допитувався він у Мо, що стояв біля столу, невидющим поглядом втупившись у телефон.

Була субота. Ріко, наче мавпочка, висів на спині у Феноліо, а решта двоє дітей ще не прийшли.

– Що там сталося, Мортимере? Чи ти з нами вже не розмовляєш? Ти лишень поглянь на батька, Меґі! Стоїть, як опудало горохове!

– Телефонувала Елінор, – сказав Мо. – Тітка матері Меґі. Я тобі про неї розповідав. До неї вдерлися Каприкорнові люди. У всьому будинку поскидали книжки з полиць на підлогу й потопталися на них, наче на килимках перед порогом, а книжки, котрі стояли в бібліотеці… – Він на хвилю затнувся, потім повів далі: – Найцінніші її книжки вони повиносили в парк і спалили. Усе, що вона знайшла в бібліотеці, – це дохлий півень.

Феноліо різко випростався, й онук сповз із його спини на підлогу.

– Ріко, піди поглянь, що там поробляють котенята! – сказав він. – Тобі тут нема чого слухати!

Ріко запротестував, але дід невблаганно виштовхнув його з кімнати й причинив за ним двері.

– А чому ти такий упевнений, що за всім цим стоїть Каприкорн? – запитав він, обернувшись до Мо.

– А хто ж іще? Крім того, дохлий півень, наскільки я пригадую, – його візитка. Чи ти вже забув історію, яку сам таки й вигадав?!

Феноліо пригнічено помовчав, нарешті пробурмотів:

– Чого ж, не забув.

– А що з Елінор? – Серце в Меґі, поки вона чекала на батькову відповідь, шалено калатало.

– На щастя, її тоді ще не було вдома. На зворотному шляху вона не дуже поспішала. Хвалити Бога! Але уявляєш, як їй тепер? Найкращі її книжки… Господи!

Феноліо неслухняними пальцями підібрав з підлоги кілька олов’яних солдатиків.

– Так, Каприкорн любить вогонь, – глухо промовив він. – Якщо це був справді він, то нехай твоя подруга радіє, що він не спалив заразом і її.

– Я їй так і перекажу. – Мо схопив коробку сірників, що лежала на письмову столі Феноліо, відкрив її, потім неквапно закрив.

– А що з моїми книжками? – Меґі ледве зважилася вимовити це запитання. – Моя скринька… Я сховала її під ліжком.

Мо поклав коробку із сірниками на місце.

– Це єдина добра новина, – промовив він. – З твоєю скринькою нічого не сталося. Вона й досі стоїть під ліжком. Елінор зазирала туди.

Меґі глибоко зітхнула. Хто ж палив книжки? Невже Баста? Ні, Баста вогню боїться, вона добре пригадує, як Вогнерукий його цим дражнив. Та, зрештою, яка різниця, хто з Каприкорнових людей зробив ту чорну справу. Скарби Елінор загинули, й оживити їх не в змозі навіть Мо.

– Елінор прилетить сюди літаком, я маю її зустріти, – сказав Мо. – Забрала собі в голову, що треба нацькувати на Каприкорна поліцію. Я сказав їй, що це, на мою думку, марна річ. Навіть якби їй пощастило довести, що то його люди вдерлися до її будинку, то чим вона підтвердить, що вони діяли з його наказу? Але ж ти знаєш Елінор…

Меґі похмуро кивнула головою. Так, вона знала Елінор і добре її розуміла. А ось Феноліо розсміявся.

– Поліція?! – вигукнув він. – До Каприкорна немає сенсу з’являтися з поліцією. У нього свої закони й свої правила.

– Припини! Це тобі не книжка, яку ти пишеш! – різко урвав його Мо. – Може, придумати такого типа, як Каприкорн, і приємно, але повір мені: зіткнутися з ним у житті – приємність не велика. Я їду в аеропорт. Меґі лишаю тут. Пильнуй за нею добре!

Не встигла Меґі заперечити, як батько був уже за дверима. Вона кинулася за ним навздогін, але у вуличці назустріч їй трапилися Паула й Піппо. Вони схопили її за руки й потягли за собою. Меґі мала грати роль людоїда, відьми, шестирукого чудовиська – одне слово, персонажів дідових історій, якими діти населяли свої ігри й довколишній світ. Коли Меґі врешті пощастило відчепитися від них, батька вже й слід прохолов. Місце, де Мо поставив машину, взяту напрокат, було порожнє, і Меґі безпорадно стояла на майдані сам на сам із пам’ятником жертвам двох воєн та кількома літніми чоловіками, які, глибоко поховавши руки до кишень, милувалися морем.

Вона нерішуче поплентала до сходів перед пам’ятником. Ганятися з кімнати в кімнату за онуками Феноліо чи гратися з ними в хованки настрою не було. Ні, краще вона просто посидить тут і зачекає на батька. Палючий вітер, який минулої ночі гуляв у селі, лишаючи на підвіконнях дрібнесенький пісок, повіяв далі. Повітря стало прохолодніше, ніж у попередні дні. Над морем небо було ще ясне, але з боку пагорбів уже насувалися сірі хмари, й щоразу, коли сонце ховалося за ними, на сільські дахи напливала тінь, від якої Меґі проймало морозом.

До неї – хвіст трубою, ноги кістляві – підкрадалася кішка. Це було невеличке худюще створіння, крізь ріденьке сіре хутро якого світилися ребра й видніли кліщі на тілі. Меґі тихенько підкликала кішку, та ткнулася головою їй під пахву й замуркотіла, просячи погладити її. Судячи з усього, вона була нічия: ні нашийника, ні бодай трішки жирку, який свідчив би, що про неї хтось дбає. Меґі полоскотала їй за вухами, під шиєю, погладила по спині, не відводячи погляду від шосівки, яка відразу за селом робила крутий поворот і зникала за будинками.

Чи далеко до сусіднього аеропорту? Меґі підперла руками голову.