Чорнильне серце - Сторінка 45

– Цей дощ мені вже вуха заливає! – Він відіпхнув Феноліо, мов набридливу муху, вбік і протиснувся повз нього до будинку.

Баста, підштовхуючи поперед себе Меґі, рушив услід. На кухні в миснику все ще схлипував Піппо. Паула стояла поряд і крізь причинені дверцята втішала малого. Коли на кухню ступив Феноліо з незнайомцями, вона хутко обернулась і насторожено втупилася в Пласконосове обличчя. Воно було, як завжди, похмуре – здавалося, всміхатися Пласконіс узагалі не вміє.

Феноліо сів за стіл і мовчки поманив до себе Паулу.

– Отже, де книжка? – запитав Баста, обводячи поглядом кімнату.

Але Феноліо був надто вражений появою тих, кого сам таки й створив, і не відповідав. Він не міг відвести погляду насамперед від Басти, так наче не вірив власним очам.

– Я ж бо сказала: ніякої книжки тут уже немає! – відповіла замість нього Меґі.

Баста вдав, ніби не почув, нетерпляче зробив знак Пласконосові й наказав:

– Шукай!

Пласконіс невдоволено щось буркнув, але послухався.

Меґі почула, як він з гуркотом поліз вузенькими дерев’яними сходами на горище.

– Ну, а тепер розказуй, маленька відьмочко, як ви знайшли цього дідугана! – Баста штовхнув її в спину. – Звідки ви дізналися, що він має ще одного примірника?

Меґі кинула застережливий погляд на Феноліо, але в того, як і в Піппо, язик був без кісток.

– Як вони мене знайшли? Та це ж я написав ту книжку! – гордо заявив старий.

Він, мабуть, очікував, що Баста відразу впаде перед ним навколішки. Але той лише скривив губи у співчутливій посмішці й мовив:

– Та вже ж! – І дістав ножа із за паска.

– Це він її написав, справді! – мимоволі вихопилося в Меґі.

Вона сподівалася побачити на Бастиному обличчі той самий страх, від якого був зблід Вогнерукий, почувши про Феноліо. Та Баста лише знову засміявсь і заходився колупати ножем кухонного стола.

– І хто ж це придумав таку баєчку? – запитав він. – Твій татусь? Я що, схожий на ідіота, га? Кожен собака знає, що всі надруковані в книжках історії старезні престарезні й позаписували їх люди, які вже давно повмирали й лежать у могилах.

Баста загнав ножа в стільницю, знову висмикнув і знову загнав. Над головами в них гуркав ногами Пласконіс.

– Повмирали й лежать у могилах… Цікаво! – Феноліо посадив Паулу собі на коліна. – Ти чула, Пауло? Цей молодик гадає, нібито всі книжки в сиву давнину понаписували якісь люди, нині вже покійні, і підслухали вони ті історії хтозна де і хтозна як. Може, вони взагалі повисмоктували їх із пальця?

Паула захихотіла. У миснику тепер запала тиша. Мабуть, Піппо затамував подих і прислухався до розмови на кухні.

– Що тут такого смішного? – Баста різко виструнчився, мов гадюка, якій наступили на хвіст.

Феноліо не звертав на нього уваги. Він нишком усміхався й розглядав свої руки, немовби пригадуючи той день, коли сів записувати історію про Басту. Згодом звів на того очі й сказав:

– Ти й досі носиш… довгі рукава, чи не так? А хочеш, я скажу тобі, чому?

Баста примружив очі, поглянув на стелю й промовив:

– Трясця його матері, доки той ідіот шукатиме одну однісіньку книжку?

Феноліо згорнув руки на грудях і мовчки дивився на Басту.

– Причина проста: Пласконіс не вміє читати! – стиха промовив він. – А втім, ти теж не вмієш. Чи, може, тим часом уже навчився? З людей Каприкорна не вміє читати ніхто, як, зрештою, й він сам.

Баста щосили загнав ножа в стільницю – так глибоко, що потім ледве його витяг.

– Що ти верзеш, старий?! Звичайно, Каприкорн уміє читати. – Він перехилився через стіл, погрожуючи ножем. – Твої теревені мені не до шмиги! А що, коли я виріжу тобі на обличчі ще кілька зморшок?

Феноліо всміхнувся, гадаючи, мабуть, що Баста йому нічого не зробить, адже його придумав він сам. А ось Меґі такої певності не мала.

– Ти носиш довгі рукава, – повів далі Феноліо так неквапно, ніби хотів дати Басті час глибоко усвідомити кожне вимовлене слово, – тому що твій володар любить грати з вогнем. Ти обпалив собі обидві руки аж до плечей, коли на догоду йому підпалив будинок чоловіка, який відмовився віддати свою доньку заміж за Каприкорна. Відтоді роль палія виконує інший, а ти лише граєш ножем.

Баста підхопився так несподівано, що Паула з'їхала з колін Феноліо й сховалася під стіл.

– Тобі, видко, до вподоби вдавати з себе великого хитруна! – прогарчав Баста, приставляючи ножа до горла Феноліо. – А насправді ти лише прочитав ту кляту книжку. То й що?

Феноліо подивився йому просто в очі. На відміну від Меґі, ніж біля власного горла, здавалося, зовсім його не лякав.

– Я про тебе знаю все, Басто, – промовив він. – Знаю, що ти будь якої хвилини ладен віддати життя за Каприкорна й щодня тільки й ждеш, щоб він тебе похвалив. Знаю, що ти був ще менший, ніж оце Меґі, коли його люди підібрали тебе, й відтоді ти вважаєш його ніби своїм батьком. Але хочеш, я викажу тобі один секрет? Каприкорн має тебе за дурня й тому зневажає. Він зневажає вас усіх, своїх відданих синів, хоча сам таки й подбав про те, щоб ви лишилися дурнями. І він, не довго думаючи, здасть усіх вас поліції, якщо це буде йому вигідно. Зрозумів?

– Заткни паскудну свою пащеку, старий!..

Бастин ніж був уже небезпечно близько від обличчя Феноліо. На мить Меґі здалося, що Баста ось ось різоне йому носа.

– Нічого ти про Каприкорна не знаєш! Лиш те, що вичитав з отої ідіотської книжки. А тепер, думаю, пора вже чикнути тобі горлянку!

– Стривай!

Баста рвучко обернувся до Меґі й процідив крізь зуби:

– Не тицяй носа не в свої справи! До тебе, жабко, ще дійде черга!

Феноліо, притиснувши руки до горла, розгублено дивився на Басту. Очевидно, нарешті він збагнув, що від Бастиного ножа аж ніяк не застрахований.

– Правда! Ти не можеш його вбити! – вигукнула Меґі. – А то…

Баста провів великим пальцем по лезу ножа.

– А то що?

Меґі в розпачі підбирала потрібні слова. Що ж йому сказати? Що?

– А то… а то Каприкорн теж помре! – випалила вона. – Атож! Правду кажу! Помрете всі: і ти, й Пласконіс, і Каприкорн… Якщо вб’єш цього старого чоловіка, тоді ви помрете всі, тому що це він вас придумав!

Баста скривив губи в глузливій посмішці, однак ножа опустив. І на мить Меґі здалося, ніби в його очах промайнуло щось схоже на переляк.

Феноліо з полегкістю глянув на дівчинку.

Баста ступив крок назад, пильно оглянув лезо ножа й, немовби виявивши на ньому якусь пляму, до блиску натер його полою своєї чорної куртки.

– Я не вірю жодному вашому слову, мені все й так зрозуміло! – сказав він. – Але ваша баєчка така захоплива, що її, мабуть, скортить послухати й Каприкорнові. Тому… – Баста востаннє кинув погляд на лискучий ніж, натис на кнопку, лезо, клацнувши, сховалося, і він заткнув ножа за пасок, – ми візьмемо з собою не лише книжку й оцю дівчинку, а й тебе, старий.

Меґі почула, як Феноліо вхопив ротом повітря. Від страху вона й сама не була певна, чи билося ще в неї серце взагалі. Баста забере їх із собою… "Ні! – вигукнула вона подумки. – Ні!"

– Візьмете нас із собою? Куди? – не зрозумів Феноліо.

– А ти в малої спитай! – Баста глузливо кивнув головою в бік Меґі. – Вона з батьком уже мала честь побувати в нас у гостях. Ночівля, харчування – все нашим коштом.

– Але ж це безглуздя! – вигукнув Феноліо. – Я гадав, ідеться про книжку!

– Що ж, даремно ти так гадав. Але ми теж не знали, що десь є ще один примірник. Ми мали лише повернути Чарівновустого. Каприкорн дуже не любить, коли його гості від’їздять, не попрощавшись. А Чарівновустий – гість особливий, чи не так, золотко? – Баста підморгнув Меґі. – Та ми його тут не застали, а я маю приємніші справи, ніж просто чекати на нього. Тим то я прихоплю з собою його доцю, й тоді він сам приповзе до нас, цілком добровільно. – Він підійшов до Меґі й погладив її по голові. – Хіба ж не чарівна приманка? Повір мені, старий: коли ця мала буде в нас, її татусь поведеться, як цирковий ведмідь з кільцем у носі.

Меґі відштовхнула його руку. Дівчинка тремтіла від люті.

– Більше так не роби! – прошепотів Баста їй на вухо.

Цієї хвилини сходами, важко гупаючи, спустився Пласконіс, і Меґі аж зраділа. Важко хекаючи, він постав у дверях кухні з цілим стосом книжок під пахвою.

– Ось! – видихнув він, вивалюючи книжки на стіл. – Вони всі починаються з такої палички з ручкою і бублика. Точнісінько, як ти мені й малював.

Він поклав поряд із книжками заяложеного папірця. На ньому були незграбно нашкрябані "Ч" і "О". Літери мали такий вигляд, ніби рука, яка їх виводила, докладала неймовірних зусиль.

Баста розклав книжки на столі, ножем відсовуючи їх одна від одної.

– Це не те, – сказав він; ножем таки скинув дві книжки зі столу, і вони з розтріпаними сторінками впали на підлогу. – І це не те.

І ще дві полетіли на підлогу. Зрештою Баста поскидав зі столу всі книжки.

– Ти певен, що там уже не зосталося жодної? – запитав він у Пласконоса.

– Ну, звісно.

– Якщо помиляєшся, начувайся! Повір, тоді біда буде не мені, а тобі!

Пласконіс стривожено глипнув на книжки в себе під ногами.

– Що ж, доведеться наш план трохи змінити: оцього ми теж прихопимо з собою! – Баста показав ножем на Феноліо. – Щоб розказував босові свої баєчки. Ти знаєш, вони й справді досить потішні. Але якщо він усе ж таки десь приховав ту книжку, то вдома ми матимемо вдосталь часу, щоб у нього про це розпитати. Не спускай очей зі старого, а я нагляну за малою.

Пласконіс кивнув головою і рвучко підвів Феноліо зі стільця. Тим часом Баста схопив Меґі за руку.

Знов до Каприкорна?.. Коли Баста потяг Меґі до дверей, вона закусила губу, щоб не розплакатись. Ні! Жодної сльозинки Баста в неї не побачить, нехай і не сподівається. "Добре, що вони хоч не схопили Мо!" – подумала вона. І раптом у неї промайнула ще одна думка: "А що, коли він трапиться їм ще доти, як вони виїдуть із села? Що, як вони з Елінор трапляться їм назустріч?"

Не довго думаючи, вона спробувала втекти, але у відчинених дверях уже стояв Пласконіс.

– А що робити з другою крихіткою й отим плаксієм у миснику? – запитав він.

Піппо перестав плакати, і обличчя Феноліо стало білішим, ніж сорочка в Басти.

– Ну, старий, як гадаєш, що я з ними зроблю? – зловтішно запитав Баста. – Ти ж бо нібито все про мене знаєш.

Феноліо не зронив жодного слова. Цієї хвилини він, мабуть, перебирав у пам’яті всі звірства, які колись придумав був для Басти.

Кілька хвилин Баста втішався страхом на його обличчі, тоді повернувся до Пласконоса й розпорядився:

– Діти зостануться тут.