Чорнильне серце - Сторінка 47

Крім цього речення, Каприкорнові люди не вміють писати більш нічого. А іноді вони просто чіпляють на дверях дохлого півня. Таке зрозуміє будь хто.

– Червоного півня? – Хлопчина покрутив головою. – Це що – таке прокляття?

– Та ні! Чорт, ти вже знов як Баста. – Вогнерукий тихенько засміявся.

З ваговоза вийшли Каприкорнові люди. Той, що нижчий, ніс два напхом напхані пластикові мішечки, другий стягував з кузова кіз.

– Червоний півень – це вогонь. Вогонь, який чорні куртки пускають у селянські хліви й на оливкові дерева. Іноді червоний півень заспіває й на горищі або, коли хтось виявився аж надто непіддатливий, і в кімнаті з дітьми. Майже в кожної людини є щось таке, що їй особливо дороге.

Ті двоє потягли кіз у село. Один із них був Кокерель – Вогнерукий здогадався про це з того, що той припадав на одну ногу. Вогнерукий уже не раз запитував себе, чи знає Каприкорн про всі оці дрібні оборудки своїх людей. Може, вони час від часу просто працюють на власну кишеню?

Фарид упіймав у пригорщу коника й розглядав його в щілину поміж пальцями.

– І все ж таки я піду з тобою, – сказав він.

– Ні.

– Я не боюся!

– Тим гірше.

Після того, як вони втекли від Каприкорна, той звелів поставити прожектори – перед церквою, на даху свого будинку й на автостоянці. Тож тепер лишитися непоміченим було ще тяжче. Вогнерукий першої ж таки ночі прокрався в село, замастивши сажею своє порубцьоване обличчя, щоб його не впізнали.

Охорону Каприкорн також посилив – мабуть, через скарби, які йому добув Чарівновустий. Звичайно, він уже давно сховав їх до підвалу в будинку, надійно замкнувши у важких, зумисне поставлених там сейфах. Каприкорн був чоловік скупий. Він збирав свої багатства, мов той дракон із казки. Часом він надівав перстень собі на палець чи ланцюжок на шию служниці, яку саме вподобав. Або посилав Басту придбати йому нову мисливську рушницю.

– З ким ти хочеш побачитись?

– Це тебе не стосується.

Фарид випустив з долоні коника. Той притьма поскакав геть на незграбних оливково зелених лапках.

– З однією жінкою, – сказав Вогнерукий. – Однією з Каприкорнових служниць. Вона вже якось була мені допомогла.

– З тією, чий знімок ти носиш у заплічнику?

Вогнерукий опустив бінокля.

– А ти звідки знаєш, що я ношу в заплічнику?

Фарид увібгав голову в плечі. Він, схоже, звик діставати на горіхи за кожне необачне слово.

– Я шукав сірники.

– Ще раз дізнаюся, що ти порпався в моєму заплічнику, скажу Ґвінові повідкушувати тобі пальці.

– Ні, Ґвін мене не кусатиме! – усміхнувся хлопчина.

Він мав рацію. Куниця любила його до нестями.

– А де це, власне, та шкодлива бестія шастає? – Вогнерукий обвів поглядом дерева. – Я Ґвіна від учора не бачив.

– Мені здається, він знайшов собі подругу.

Фарид ворушив паличкою сухе листя, що встеляло землю під деревами. Уночі його шарудіння викаже будь кого, хто спробує нечутно підкрастися до їхньої схованки.

– Якщо ти не візьмеш мене з собою, – проказав хлопчина, не підводячи очей на Вогнерукого, – то я сам піду за тобою назирці.

– Якщо підеш за мною назирці, я дам тобі такого бобу, що не знатимеш, на яке місце сісти!

Фарид похнюпив голову й байдуже втупився в свої босі ноги. Потім перевів погляд на розвалені стіни, за якими вони влаштували схованку.

– І не чіпляйся більше до мене з духом отої старої! – роздратовано кинув Вогнерукий. – Скільки тобі ще казати? Уся небезпека там, у селі. Якщо боїшся темряви, розклади багаття у виярку.

– Духи вогню не бояться, – ледве чутно промовив Фарид.

Вогнерукий зітхнув і зліз зі свого спостережного пункту. Цей хлопчина й справді був не кращий від Басти. Щоправда, проклять, сходів і чорних котів він не боявся, зате йому скрізь ввижалися духи, і не лише отієї старої жінки, закопаної в твердій землі десь неподалік. Ні, Фарид бачив цілі юрмища духів: злі, мало не всемогутні створіння, що виривають у нещасних смертних хлопчиків з грудей серце й пожирають його. Фарид просто не вірив Вогнерукому, коли той казав, що духи не прийшли разом із ним, що він лишив їх там, у книжці, вкупі з розбійниками, які били його руками й ногами. Якщо сьогодні вночі він зостанеться тут сам, то, чого доброго, ще помре зо страху.

– Ну, гаразд, – зітхнув Вогнерукий, – підеш зі мною. Але щоб мені й не писнув, зрозумів? Бо там унизу – не духи, а живі люди з ножами й рушницями.

Фарид із вдячністю обхопив Вогнерукого своїми худенькими руками.

– Гаразд, годі вже, годі! – різко кинув Вогнерукий, відтручуючи хлопця. – Покажи краще, як ти навчився стояти на одній руці.

Фарид одразу послухався. З почервонілим від напруження обличчям він утримував рівновагу спершу на правій руці, потім на лівій, випроставши вгору босі ноги. Через три секунди він, гойднувшись, упав просто на цупке листя чистцю, але вмить підхопився й став на руку знов.

Вогнерукий сів під деревом.

Пора було якось відчепитися від хлопчини. Але як? У собаку можна запустити камінцем чи двома. А в хлопчика?.. І чому він не лишився з Чарівновустим? Той краще вмів наглядати за дітьми. Зрештою, то він вичитав Фарида в цей світ. Але ж ні, хлопчина побіг хвостиком саме за ним, Вогнеруким.

– Піду пошукаю Ґвіна, – промовив він і підвівся.

Фарид мовчки рушив услід за Вогнеруким.

Повернення

Вона розмовляла з королем і в глибині душі сподівалася, що той заборонить синові від’їздити на прогулянку. Але король сказав:

– А знаєш, люба моя, таки правду кажуть: пригоди потрібні навіть дітям. Пригоди можуть ввійти людині в плоть і кров, навіть якщо згодом вона про них і не згадає.

Ева Ібботсон. Таємниця тринадцятого перону

Цього сірого дощового дня, коли перед очима Меґі вдруге постало Каприкорнове село, нічого небезпечного вона не побачила. Крізь зелень на пагорбах унизу проглядали вбогі будинки. Сонячне проміння не прикрашало їхню старість, і Меґі аж не вірилося, що це були ті самі будинки, які мали такий грізний вигляд уночі, коли вони звідси втікали.

– Цікаво! – прошепотів Феноліо, коли Баста в’їхав на стоянку. – Ця місцина страшенно схожа на ту, де відбувається дія в моєму "Чорнильному серці"! Замку тут, звісно, немає, але краєвид довкола дуже подібний, та й село, здається, майже таке саме старе. А ти знаєш, що в "Чорнильному серці" все діється у світі, який неабияк нагадує наше середньовіччя? Я, певна річ, дещо додав від себе – приміром, фей, велетів, а дещо й випустив, але загалом…

Далі Меґі його вже не слухала. Вона пригадувала ту ніч, коли вони втікали з Каприкорнової темниці. Тоді вона так сподівалася, що ніколи вже не побачить ні цієї автостоянки, ні церкви, ні отих пагорбів.

– Виходьте хутчій! – буркнув Пласконіс, рвучко відчиняючи дверцята машини. – Сподіваюся, дорогу ти ще не забула?

Ні, дорогу Меґі не забула, хоча цього дня все мало інший вигляд. Феноліо роззирався у вуличках, мовби справжній турист.

– Я це село знаю! – прошепотів він до Меґі. – Тобто я про нього чув. З цим селом пов’язана не одна сумна історія. У минулому столітті – отой землетрус, а під час останньої війни…

– Прибережи свого язика на потім, ти, писако! – урвав його Баста. – Терпіти не можу, коли при мені шепочуться!

Феноліо сердито глипнув на нього і змовк. До самої церкви він не зронив жодного слова.

– Чого поставали? Відчиняйте двері! – гаркнув Пласконосий.

Меґі з Феноліо штовхнули важкі дерев’яні двері.

На них повіяло таким самим холодним, застояним повітрям, як і того дня, коли Меґі привели до цієї церкви разом з Мо та Елінор. Усередині змінилося мало що. Червоні стіни цього похмурого дня справляли ще лиховісніше враження, а лялькове обличчя статуї Каприкорна прибрало, здавалося, ще зліших рис. Залізні бочки, в яких спалювали книжки, також стояли на тому самому місці, а ось Каприкорнового крісла вгорі на сходах уже не було.

Двоє в чорних куртках саме тягли сходами нагору нове крісло. Поряд стояла, нетерпляче покрикуючи на них, стара, схожа на сороку жінка. Меґі з відразою впізнала її.

Баста відштовхнув убік двох жінок, які навколішках мили підлогу посередині церкви, й поважно рушив до сходів, що колись вели до вівтаря.

– Мортоло, де Каприкорн? – ще здалеку гукнув він старій. – У мене для нього новини. Важливі новини!

Стара навіть голови не повернула.

– Візьміть іще правіше, йолопи! – скомандувала вона тим двом, котрі все ще мучилися з важким кріслом. – Ось бачите, діло пішло! – Потім недбало обернулася до Басти й кинула: – Ми чекали на тебе раніше.

– Що ти хочеш сказати?

Баста розмовляв гучно, але в його голосі Меґі почула невпевненість. Схоже, він боявся старої.

– А ти знаєш, скільки сіл на цьому Богом проклятому узбережжі? До того ж ми навіть не були певні, чи Чарівновустий узагалі ще десь тут. Але мій нюх ніколи мене не підводив, і… – він кивнув головою в бік Меґі, – я своє завдання виконав.

– Та невже? – Сорока ковзнула поглядом повз Басту – туди, де стояли Меґі й Феноліо під охороною Пласконоса. – Я бачу лише дівчинку і якогось старого. А де ж її батько?

– Його там не було. Але він прийде. Кращого живця, ніж ця мала, й не треба.

– І звідки ж він знатиме, що вона тут?

– Я лишив йому записку!

– Відколи це ти вмієш писати?

Меґі помітила, як у Басти від злості напружилися плечі.

– Я написав там своє ім’я. Йому більш нічого й не треба, щоб зрозуміти, де шукати свою дорогоцінну доцю. Скажеш Каприкорнові, що я замкну її в одній із кліток. – По цих словах він крутнувся на підборах і знов поважно рушив до Меґі й Феноліо.

– Каприкорн поїхав, і я не знаю, коли він повернеться! – крикнула йому вслід Мортола. – Але до його повернення головна тут я, і мені здається, що останнім часом ти виконуєш свою роботу не так, як від тебе чекають.

Баста обернувся так різко, немовби його щось укусило за потилицю. Але Мортола незворушно провадила далі:

– Спершу даєш Вогнерукому вкрасти в тебе ключі, потім губиш наших собак і нам доводиться розшукувати тебе в горах, а тепер ще й це. Давай сюди ключі. – І Сорока простягла руку.

– Що?! – Баста зблід, мов школяр, якому мають перед усім класом дати різок.

– Ти добре чув, що я сказала. Я забираю в тебе ключі від кліток, склепу й бензосховища. Принеси їх сюди!

Баста не поворухнувся.

– Не маєш права! – нарешті процідив він крізь зуби. – Мені їх дав Каприкорн, і забрати їх у мене може лише він.