Чужа дитина - Сторінка 7

Авжеж, мені часто здавалося, що з ним не все гаразд і він зовсім не такий, як інші вчителі. Скажу навіть більше: ми з матір'ю [127] обоє незадоволені паном Чорнилом, а надто мати, бо він великий ласун, жодних солодощів не мине, та ще й прикро дзижчить і гуде, тому він, мабуть, довго в нас не затримається. А тепер, синку, добре подумай. Даймо, що така погань, як гноми, справді є на світі, але чи може пан магістр бути мухою?

Фелікс поважно глянув батькові в лице ясними синіми очима.

Пан фон Бракель ще раз спитав його:

— Скажи, хлопче! Може пан магістр бути мухою?

І тоді Фелікс відповів:

— Я ніколи не думав про таке і, мабуть, не повірив би, що це правда, якби мені не сказала цього чужа дитина і якби я на власні очі не побачив, що Пепсер — гидотна муха і тільки вдає з себе магістра Чорнила. А тепер скажіть ви, тату, — повів далі він, коли пан фон Бракель мовчки похитав головою, наче з подиву не знав, що й відповісти, — хіба пан Чорнило колись не признався вам сам, що він муха? Я ж чув, як він казав вам ось тут, перед дверима, що в школі був прудкий, як муха. Ну, а якщо хтось був мухою, то, по-моєму, і лишиться нею. І мама он каже, що пан учитель великий ласун і нічого солодкого не мине. Тату, а хіба ж мухи не такі самі? І вічно він дзижчить і гуде, як муха.

. — Краще мовчи, — сердито сказав пан фон Бракель. — Хай собі пан Чорнило буде, ким хоче, але що його ватажок фазанів не задзьобав на смерть, то я сам бачу, бо он він іде з лісу!

Почувши це, діти зойкнули і втекли до хати. З-за беріз справді з'явився вчитель, але він наче здурів. Очі в нього блищали, перука розкуйовдилась, [128] він щось страхітливо гув та дзижчав і, стрибаючи то в один бік, то в другий, бився об дерева головою, аж тріщало. Надійшовши ближче, він зразу ж кинувся у глечик з молоком. Молоко розхлюпалося, і він почав хлебтати його, бридко сьорбаючи й плямкаючи.

— Бійтеся Бога, пане Чорниле, що ви робите! — вигукнула пані фон Бракель.

— Ви здуріли, пане магістре, чи вас дідько опосів? — крикнув пан фон Бракель.

Та пан магістр, ні на що не зважаючи, вискочив з глечика, сів на хліб, обтрусився й почав спритно розгладжувати тоненькими ніжками поли свого сурдута. Тоді ще дужче загув, майнув до дверей, але не попав у них, а, немов п'яний, посунувся попід будинком, б'ючись у вікна, аж шибки забряжчали.

— Киньте, голубе, дурні жарти, — сказав пан фон Бракель, — бо вони добром не скінчаться.

Він спробував спіймати магістра за сурдут, але той спритно викрутився. Аж ось із хати вискочив Фелікс із великою ляпачкою і дав її батькові.

— Нате ляпачку, тату, і вбийте гидотного Пепсера.

Пан фон Бракель справді схопив ляпачку й кинувся за магістром. Фелікс, Кристліб і пані фон Бракель взяли зі столу серветки й замахали ними, ганяючи магістра, а пан фон Бракель безперестанку молотив ляпачкою, але, на жаль, не влучав, бо магістр ані на мить не спинявся на одному місці. Все швидшою ставала та шалена гонитва, "дз-з-з, дз-з-з, бринь, бринь", — шугав магістр то вгору, то вниз, "ляп, ляп", — лунали один за одним удари пана [129] фон Бракеля, "геть, геть", — кричали Фелікс, Кристліб і пані фон Бракель, полохаючи ворога. Нарешті панові фон Бракелю пощастило влучити в полу магістрового сурдута. Пан Чорнило охнув і впав додолу. Але тієї миті, коли фон Бракель хотів ляпнути його ще раз, з подвійною силою рвонувся вгору, задзижчав, загудів і зник між березами, тільки його й бачили.

— Добре, що ми спекалися цього клятого пана магістра, — сказав пан фон Бракель, —більше він ніколи не переступить мого порога.

— Авжеж, не переступить, — сказала й собі пані фон Бракель. — Учителі з такими поганими звичками тільки плодять зло там, де мають сіяти добро. Хвалиться своєю вченістю і стрибає в глечик! Гарний мені вчитель!

А діти радісно загукали:

— Ура, тато влучив ляпачкою пана Чорнила по носі, і він кинувся навтікача! Ура, ура!

ЩО БУЛО ДАЛІ В ЛІСІ ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ПРОГНАЛИ ПАНА ЧОРНИЛА

Фелікс і Кристліб відітхнули з полегкістю, наче їм важкий камінь звалився з душі. А найперше вони подумали про те, що тепер, коли мерзенний Пепсер утік від них, чужа дитина напевне повернеться і гратиметься з ними, як завжди. Сповнені радісної надії, вони подалися до лісу. Але там було тихо, наче все навколо вимерло, не чути було пісень зябликів і чижиків, не шуміли дерева, [130] не дзюрчав струмок, тільки немовби злякане зітхання зринало в повітрі. Бліде сонце майже не прозирало крізь імлу. Скоро все небо вкрилося чорними хмарами, заревів вітер, десь далеко гнівно загуркотів грім, високі ялини загули й зарипіли. Кристліб, тремтячи зі страху, притулилася до Фелікса. Він сказав їй:

— Чого ти так боїшся, Кристліб? Це надходить буря, і нам треба вертатися додому.

Вони кинулись бігти, але, самі не знаючи, як так вийшло, замість вибратися з лісу, ще далі заглибилися в нього. Навколо ставало все темніше й похмуріше, по листі залопотіли великі краплі, на небі, розтинаючи його, засичали блискавки. Діти опинилися перед густими заростями кущів.

— Кристліб, — сказав Фелікс, — залізьмо в кущі й пересидьмо тут бурю, вона довго не триватиме.

Кристліб заплакала зі страху, але послухалася Фелікса.

Та тільки-но вони вмостилися в кущах, як почули позад себе бридкий рипучий голос:

— Дурні діти! Зневажили нас... не знали, що з нами робити... А тепер сидіть без іграшок, йолопи!

Фелікс озирнувся навколо, і йому стало моторошно, коли він побачив мисливця й музику, що вийшли з заростей, у які він закинув їх, і, вимахуючи руками, втупились у нього мертвими очима. Музика провів пальцями по струнах, і вони неприємно забряжчали, а мисливець націлився у Фелікса зі своєї рушниці. І обидва захрипіли:

— Стривайте, стривайте, і ти, хлопче, і ти, дівчино, ми слухняні вихованці пана Чорнила, [131] зараз він буде тут, і тоді вже ми помстимося за вашу впертість!

Нажахані діти, забувши про дощ, що лив як з відра, про гуркіт грому, про бурю, яка гула в ялинах, кинулися звідти навтіки й опинилися на березі ставка, що межував із лісом. Та тільки-но вони прибігли туди, як із очерету вигулькнула подарована колись Кристліб лялька, яку туди закинув Фелікс, і відразним голосом заквакала:

— Дурні діти, ви зневажили мене, не знали, що зі мною робити, а тепер сидіть без іграшок, йолопи. Стривайте, стривайте, і ти, хлопче, і ти, дівчино, я слухняна вихованка пана Чорнила, зараз він буде тут, і тоді ми вже помстимося за вашу впертість!

І бридка лялька хлюпнула в обличчя дітям, що й так уже змокли до рубця на дощі, цілий струмінь води.

Феліксові несила вже було витримувати ту маячню, бідолашна Кристліб ледве дихала, але вони побігли далі. Та скоро від страху й утоми попадали серед лісу додолу. Враз позад них щось загуло й зашуміло.

— Це йде магістр Чорнило! — крикнув Фелікс, але тієї миті обоє вони знепритомніли.

Коли Фелікс і Кристліб прокинулися з глибокого сну, то побачили, що лежать на м'якому моху. Буря минула, на небі ясно й привітно сяяло сонце, а на блискучому листі кущів і дерев висіли краплі дощу, немов мерехтливі коштовні камені.

Найбільше здивувало дітей те, що їхнє вбрання було зовсім сухе й вони не відчували ані вологи, ані холоду. [132]

— Ох, це нас чужа дитина оберігала! — сказав Фелікс, простягаючи руки вгору.

І обоє, Фелікс і Кристліб, гучно крикнули, аж луна пішла лісом:

— Ох, люба дитино, прийди знов до нас, ми так тужимо за тобою, ми не зможемо жити без тебе!

Їм здалося, ніби у кущах замерехтів ясний промінь, і квітки, яких він торкався, підіймали голівки. Та хоч скільки гукали діти свою гостю з країни фей, усе сумніше й сумніше, більше перед їхніми очима ніщо не з'явилося. Вони зажурено пішли додому, де батьки зустріли їх з великою радістю, бо дуже хвилювалися за них через негоду.

— Добре, що ви вже тут, — сказав пан фон Бракель. — Признаюся вам, я боявся, що магістр Чорнило й досі вештається по лісі й напав вам на слід.

Фелікс розповів про все, що сталося в лісі.

— Все це безглузді вигадки, — сказала пані фон Бракель. — Якщо вам у лісі сниться така маячня, то я більше не пущу вас туди, сидіть собі вдома.

Звичайно, так тривало недовго, бо діти знов почали просити:

— Мамо, люба, пустіть нас до лісу, хай ми трішки побігаємо.

І пані фон Бракель зглянулася на них:

— Ну йдіть, тільки не верзіть казна-чого, як повернетесь.

Але сталося так, що діти невдовзі самі перехотіли ходити до лісу. Ох! Чужа дитина більше не з'являлася, а як тільки Фелікс і Кристліб зважувались зайти глибше в зарості [133] чи наблизитися до ставу, мисливець, музика і лялька починали глузувати з них:

— Дурні, неотесані діти, тепер сидіть без іграшок, як не вміли шанувати нас, чемних, вихованих людей! Дурні, неотесані діти!

Таке важко було витримати, і діти воліли сидіти вдома.

ЗАКІНЧЕННЯ

— Не знаю, що зі мною таке, — сказав одного разу пан фон Бракель своїй дружині. — Ось уже кілька днів я почуваюся якось дивно. Я вже ладен подумати, що це лихий магістр Чорнило щось наслав на мене, бо відтоді, як я його влучив ляпачкою і прогнав, у мене все тіло ніби свинцем налите.

Справді, пан фон Бракель ставав із кожним днем блідіший і кволіший. Він більше не ходив у поле, як звичайно, не порядкував і не порався в господі, а годинами сидів, поринувши в глибоку задуму, і часом просив Фелікса й Кристліб розповідати про їхні пригоди з чужою дитиною. Діти захоплено говорили про дива, почуті від чужої дитини, про чарівне, прекрасне королівство, в якому вона жила, а пан фон Бракель сумно всміхався, і на очах у нього з'являлися сльози. Але Фелікс і Кристліб були дуже невдоволені тим, що чужа дитина тепер не приходить до них і вони наражаються на кпини мерзенних ляльок у заростях та біля ставу, а тому не зважуються більше й поткнутися до лісу.

І одного ясного чудового ранку пан фон Бракель сказав: [134]

— Ходімо, діти, разом до лісу, лихі вихованці магістра Чорнила не зроблять вам ніякої шкоди!

Він узяв дітей за руки й подався з ними до лісу, де того дня все блищало, співало й духмяніло, як ніколи.

Вони посідали на м'яку траву під пахучими деревами, і пан фон Бракель почав так:

— Любі діти, я більше не можу приховувати від вас того, що в мене лежить на серці. Мушу сказати вам, що я так само, як і ви, знаю чарівну чужу дитину, яка показала вам тут у лісі стільки всього гарного.