Чужинець на чужій землі - Сторінка 114

Але це зовсім не те, що я намагаюся зробити зараз. Тату, я знаю, що розчарував тебе, коли все це затіяв.

— Це твоя справа, синку.

— Так. Моя. Я мушу ґрокнути та вирішити, що мушу самостійно зробити на кожній точці перетину. І ти теж... Як і кожен. Ти є Бог.

— Я не приймаю це призначення.

— Ти не можеш відмовитися від нього. Ти є Бог, і я є Бог, і всі, хто ґрокає — Бог; а я — це все, де я коли-небудь був, що бачив, чув, чи відчував, чи переживав. Я — це все те, що я ґрокаю. Батьку, я бачив, у якому жахливому стані ця планета, і ґрокнув, хоча й не з повнотою, що можу її змінити. Те, чому я хотів навчати, не можна дізнатися у школах чи коледжах. Але мене змусили проносити це сюди таємно, і переодягнути це у релігію, — чим це не є, — і заохочувати простаків спробувати це, апелюючи до їхньої цікавості та бажання розважатися. Частково це спрацювало точно так, як я і передбачав; навчання та знання були так само доступними для інших, як були для мене, — того, кого виростили у марсіанському гнізді. Наші брати зібралися разом (ти бачив нас і відчував це), і вони живуть у мирі та радості, без гіркоти та ревнощів.

Лише останнє стало перемогою, яка довела, що я мав рацію. Поділ на чоловіків та жінок — найбільший дар, який у нас є: романтичне фізичне кохання на цій планеті може бути унікальним. Не знаю. Якщо так, всесвіт значно бідніший, ніж міг би бути... І я туманно ґрокаю, що ми, ті-хто-є-Бог, збережемо цей коштовний винахід і поширимо його.

Фактичне поєднання та змішування двох фізичних тіл з одночасним злиттям душ у розділеній насолоді кохання; здатність віддавати чи отримувати; відчувати задоволення одне одного — що ж, на Марсі нічого подібного не було, а це джерело, я ґрокаю у повноті, всього, що робить цю планету такою багатою та прекрасною. І, Джубале, поки людина, — чоловік чи жінка — насолоджуються своїм скарбом, занурені у блаженне щастя від того, що свідомості поєднуються так само тісно, як і тіла, — людина лишається все ще така ж невинною, наче ніколи не спарювалася. Але я ґрокаю, що ти це знаєш. І твоє небажання задовольнятись чимось меншим це доводить... У будь-якому разі я це точно знаю: ти — ґрокаєш. Ти завжди ґрокав. Навіть без допомоги марсіанської мови. Доун казала нам, що ти був так глибоко в її свідомості, наче був в її тілі.

— Гм... Леді перебільшує.

— Доун не здатна говорити якось інакше, окрім як правильно. І, — прости мене, — ми були там. В її розумі, але не у твоєму... А ти просто був з нами; розділяв.

Джубал стримався, щоб не сказати, що у тій ситуації він частково міг читати думки... Та й то не думки, а емоції. Він шкодував, — щоправда, без гіркоти, — що не є молодшим на півстоліття: у такому випадку він знав, що Доун позбулася б отого "міс" перед своїм прізвищем, і він би сміливо ризикнув би одружитися ще раз, не зважаючи на свої шрами. Він також знав, що обміняв би попередню ніч на усі ті роки, що йому залишилися. По суті, Майк у жахливий спосіб мав рацію.

— Продовжуйте, сер.

— Саме так і повинно бути. Але те, що я ґрокнув, трапляється рідко. Натомість була байдужість, і механічно виконані акти, і зґвалтування та зваблення — як гра, нічим не краща від рулетки, але з меншими шансами виграшу; була проституція та свідоме утримання, — або й примусове; страх, провина, зненависть, насилля — і діти, яких виховують з думкою, що секс — це "погано", "соромно" і "тваринно", це щось, що завжди повинно бути прихованим як сумнівне. Цю приємну, ідеальну обставину — поділ на чоловіків та жінок — ставлять з ніг на голову й перекручують, перетворюючи на жахливу.

І з кожної з цих неправильних речей можна вивести "ревнощі". Джубале, я не можу в це повірити. Я й досі не можу ґрокнути "ревнощі" з усією повнотою: вони видаються мені божевільною, жахливою неправильністю. Коли я вперше дізнався, що таке насолода, моєю першою думкою було те, що я хочу це розділити. Одразу ж розділити зі своїми водними братами — безпосередньо з тими жінками, і непрямо, через запрошення більшого розділення — з чоловіками. Сама ідея спробувати утримати цей нескінченний фонтан у собі жахнула б мене, подумав я.

Проте я був не здатний про це думати. І в ідеальному випадку я не мав ані найменшого бажання намагатися здійснити це диво з будь-ким, кого я ще не полюбив — і кому не довірився. Джубале, я фізично не здатний навіть спробувати займатися коханням з жінкою, яка не розділила зі мною воду. І те ж саме властиво всім, хто живе в Гнізді. Фізична імпотенція — якщо тільки наш душі не поєднуються так само, як наша плоть.

Джубал слухав і похмуро міркував над тим, що це була гарна система для янголів, коли повітряне авто по діагоналі почало приземлятися на приватну платформу. Він повернув голову, щоб оглянути його, — але, щойно колеса торкнулися землі, авто зникло. Щезло.

— Проблеми? — промовив він.

— Жодних проблем, — заперечив Майк. — От тільки вони починають підозрювати, що ми тут. Що я тут. Вони думають, що всі решта загинули. Я маю на увазі Сокровенний Храм. Інші кола не дуже-то чіпають... Багато хто з них виїхав з міста ще до того, як стався вибух, — він посміхнувся. — Ми могли б отримати гарні гроші за ці готельні номери; місто переповнене ударними групами Єпископа Шорта.

— Ну? Хіба зараз не час забрати свою родину кудись подалі?

— Джубале, не переймайся цим. У цього авто не було жодного шансу доповісти, — навіть по радіо. Я уважно за усім стежу. Це не проблема тепер, коли у Джилл зникло її хибне уявлення про "неправильність" у відділенні від тіла людей, які самі по собі були неправильні. Я звик використовувати різні хитрощі, щоб захистити нас. Але зараз Джилл знає, що я зроблю це лише тоді, як ґрокну повноту, — Людина з Марса радісно посміхнувся. — Минулої ночі вона вийшла зі мною на стежку війни. І це вже не вперше.

— Про що ти?

— О, ми лише довели до кінця руйнування в'язниці. Кількох в'язнів я не зміг зрозуміти; вони були надто порочні. Тож я позбувся їх ще до замків і дверей. Але я повільно ґрокав усе це місто впродовж цілих місяців... І знав, що декілька найгірших людей були не у в'язниці. Дехто з них навіть працював на громадській службі. Я чекав, складав перелік, переконувався у повноті в кожному окремому випадку. Тож тепер, коли ми залишаємо це місто, вони тут більше не живуть. Вони зникли. Їх потрібно було відділити від тіла й відправити до підніжжя, на старт, щоб вони звідти спробували знову. Між іншим, це ґрокання змінило ставлення Джилл — від жаху до відвертого схвалення: коли вона нарешті ґрокнула у повноті, що неможливо вбити людину, і що те, що ми всі робимо, значно більше схоже на те, як суддя видаляє з поля того, хто грає з "надлишковою грубістю".

— Ти не боїшся грати в Бога, хлопче?

Майк посміхнувся з безсоромною радістю:

— Я є Бог. Ти є Бог... І кожен покидьок, якого я прибираю, — теж Бог. Джубале, там сказано, що Бог помічає кожного горобця. Це Він і робить. Але більш правильне твердження, яке можна висловити англійською, звучить так: "Бог не може не помічати горобця, тому що Горобець — це і є Бог. А коли кішка підкрадається до нього, вони обоє Бог, й несуть Господні думки".

Ще одне авто почало приземлятися — і теж зникло, навіть не торкнувшись платформи; Джубал заледве встиг подумати, що варто щось сказати.

— Як багато вартих того, щоб видалити їх з поля, ти знайшов за минулу ніч?

— О, чимало. Десь із сотню, чи п'ятдесят — гадаю, я їх не лічив. Ти ж знаєш, це велике місто. Проте ненадовго воно стане незвично порядним. Жодного зцілення, поки не буде досягнуто суворої дисципліни, — Майк здавався нещасним. — І це те, про що я мав запитати у тебе, Тату. Боюся, що я збив з правильного шляху тих, хто йде за мною. Усіх наших братів.

— Яким чином, Майку?

— Вони надто оптимістичні. Вони бачили, як гарно це працює для нас; вони знають, якими щасливими, сильними, здоровими та освіченими вони стали, як глибоко вони люблять одне одного. А тепер вони думають, що ґрокнуть, що це — лише питання часу, щоб вся людська раса досягла такого ж блаженства. О, не завтра, — дехто з них ґрокає, що дві тисячі років — лише мить для такого експерименту. Але колись потім.

— Спочатку я теж так думав. І спонукав їх думати так само.

— Але, Джубале, я пропустив ключовий момент: люди — не марсіани. Я робив цю помилку знову і знову... Виправляв себе... Але й досі продовжую помилятись. Що ідеально працює для марсіан, — не обов'язково працюватиме для людей. О, концептуальна логіка, яка може бути висловлена лише марсіанською, працює для обох рас. Логіка інваріантна; але інформація різна. Тому й результати відрізняються.

Я не можу зрозуміти, чому, коли люди голодні, ніхто не стає добровольцем, щоб його зарізали, а решта змогли поїсти. На Марсі це очевидно і почесно. Я не можу зрозуміти, чому тут так цінують дітей. На Марсі наших двох маленьких дівчаток просто викинули б за двері, щоб вони або вижили, або померли; дев'ять з десяти личинок там помирають вже у перший сезон. Моя логіка була правильною, але я хибно зрозумів інформацію: тут немовлята не змагаються, а от дорослі — так; на Марсі дорослі не змагаються взагалі, бо вони стали обраними ще коли були немовлятами. Проте, так чи інакше, змагання та відбір присутні. Інакше раса котиться униз. Але помилявся я чи ні, намагаючись прибрати змагання, пізніше я почав ґрокати, що людська раса не буде мені допомагати.

У кімнату заглянув Дюк.

— Майку, ти здавався надвір? Довкола готелю зібрався чималий натовп.

— Знаю, — погодився Майк. — Скажи іншим, що очікування ще не наповнилося.

І він продовжив, звертаючись до Джубала:

— "Ти є Бог". Це не послання радості й надії, Джубале. Це виклик і безстрашне відверте прийняття особистої відповідальності, — він здавався сумним. — Однак мені це вдавалося рідко. Лише кілька разів, — як ось сьогодні з нашими братами, які зрозуміли мене й прийняли гірку частину разом із солодкою, встали поряд зі мною і випили цю чашу; ґрокнули це у повноті. Інші, — сотні й тисячі інших — наполягали на тому, що насолода — це нагорода без боротьби, чи щось на кшталт "навернення"... Або взагалі ігнорували мене. Не мало значення, що я казав: вони наполягали на думці, що Бог — це щось поза ними. Щось, що прагне прикласти кожного цілковитого дурня до грудей і втішати його.