Цікавий випадок Бенджаміна Баттона - Сторінка 4

Та ж ні, вона собі вирішила вийти за п’ятдесятирічного. Даремною була спроба пана Роджера Баттона, коли він великим шрифтом надрукував в газеті "Зірка" синове свідоцтво про народження. Ніхто йому не повірив. Варто лиш було поглянути на Бенджаміна, як все ставало зрозумілим.

Та попри те двоє закоханих ні на йоту не відступали від своїх переконань. Про нареченого Хільдеґарди ширилось стільки брехливих пліток, що вона й у правду про дивне народження не вірила. Даремно й пан генерал товкмачив їй про найбільшу смертність саме серед п’ятдесятирічних або ж серед тих, хто мав такий вигляд; даремно переконував її, що торгівля залізяччям приречена на банкрутство. Хільдеґарда вирішила вийти заміж за зрілого чоловіка — і крапка.

Розділ 7

У всякому разі друзі Хільдеґарди Монкрів в дечому помилялись. Торгівля залізяччям процвітала. За п’ятнадцять років, з 1880-го, коли Бенджамін одружився, і до 1895-го, коли його батько відійшов від справ, прибуток виріс вдвічі, головним чином завдяки зусиллям Баттона-молодшого.

Годі й казати, що з часом балтиморська громада все ж прийняла подружжя в своє лоно. Навіть старий генерал Монкріф змирився зі своїм зятем, особливо після того, як Бенджамін дав йому гроші на друк дванадцятитомної монографії на тему "Історії Громадянської війни", котрій відмовили дев’ять найвпливовіших видань.

Та й сам Бенджамін за п’ятнадцять років добряче змінився. Йому здавалось, що кров у його жилах женеться швидше. Він із задоволенням прокидався рано-вранці, бадьоро крокував людними, залитими сонцем вулицями, невтомно завантажував і розвантажував партії молотків і цвяхів. У 1890 році він завдав нищівного удару конкурентам, увійшовши в сенат на таких умовах: всі цвяхи, котрими забиті ящики із залізяччям, являються власністю відправника,— внаслідок цього така пропозиція стала законом, котрий ухвалив суддя Фосайл, в результаті чого фірма "Роджер Баттон і Ко" почала економити більш ніж шістсот гвіздків на рік.

Окрім того, Бенджамін виявив, що його вже не приваблюють прості, життєві радощі. Цей потяг, що дедалі зростав, виразився в тому, що він першим у Балтиморі придбав автомобіль. Зустрічаючись з Бенджаміном серед вулиці, його ровесники з неприхованою заздрістю витріщалися на це втілення здоров’я та енергії.

— Він начебто на очах молодішає,— казали вони.

Якщо старий Роджер Баттон, котрому тепер було шістдесят п’ять, спочатку не цінував сина, як належить, то врешті він все ж згладив свою провину.

А тепер ми змушені поговорити на досить неприємну тему, якої все ж таки слід торкнутися. Лише одна річ тривожила Бенджаміна Баттона: його потяг до власної дружини десь подівся.

На той час Хільдеґарді виповнилось тридцять п’ять років і вони мали чотирнадцятирічного сина на ім’я Роско.

Спершу після одруження Бенджамін кохав її до нестями. Та невблаганний час забирав своє. Її волосся, що колись виблискувало золотом, тепер набуло понурого відтінку. Лазурна блакить очей потьмяніла, але все те не було таким важливим у порівнянні з байдужістю, яка зародилась в її серці, надмірний спокій, апатичність, в’ялість у вияві почуттів та обмеженість у своїх інтересах.

До весілля саме вона "витягувала" Бенджаміна на світські раути та бали — а тепер все навпаки. Вона виїжджала в світ неохоче, скоріш по інерції, яка, колись розгойдавшись потроху збавляла оберти.

Невдоволення Бенджаміна росло. В 1898 році, коли розгорнулась іспано-американська війна, він був до того байдужим до свого домашнього затишку, що наважився піти в армію добровольцем. Використавши свої ділові зв’язки, він одержав звання капітана. Та згодом, проявивши свої блискучі здібності, від удостоївся звання майора, а потім його підвищили до підполковника. В цьому чині він брав участь в знаменитій битві під Сан-Хуан Хілл.5 Його було поранено та нагороджено медаллю.

Бенджамін до того звик до буремного та неспокійного життя, що йому геть не хтілося з нею розставатися. Та все ж справи вимагали його присутності, і він, подавши у відставку, повернувся в Балтимор. На вокзалі його зустрічали з квітами та оркестром.

Розділ 8

Хільдеґарда вітала його з балкону, розмахуючи великим шовковим прапором, та ледь торкнувшись її уст, Бенджамін з каменем у серці зрозумів, що ці три роки зробили своє діло.

Перед ним стояла не та молода дівчина, що виходила з карети екіпажу, а сорокарічна жінка у котрої потроху сивіло волосся. Це жбурнуло його у відчай.

Піднявшись у кабінет, він побачив в старому дзеркалі своє відображення. Підійшовши ближче, він почав бентежно розглядати власне обличчя, щоразу поглядаючи на довоєнне фото.

— О, Господи! — вирвалося в нього.

Дивовижний процес продовжувався. Не було й сумніву — тепер він виглядав на тридцять. Він ані трохи не зрадів, навпаки, йому стало не по собі: він продовжував молодшати. До цього він ще мав надію, що коли його тіло та вік збіжуться у відповідність, природа виправить помилку, котру допустила під час його появи на світ. Він здригнувся. Його майбутнє не віщувало йому нічого доброго.

Внизу його чекала Хільдеґарда. Вигляд вона мала досить недружелюбний, і він було подумав, що вона, певно, щось запідозрила. Намагаючись послабити напругу, за обідом він цілком делікатно почав бесіду на тему, котра тривожила його.

— Кажуть,— почав він здалеку,— що я молодшаю.

Хільдеґарда впнулась в нього холодним поглядом.

— Та ну, справді? Те ж мені хвалько...

— Я не вихваляюся,— промовив він, відчуваючи, як засмоктало під ложечкою.

— Хороше діло,— чмихнула вона і згодом продовжила: — Сподіваюсь, ти знайдеш в собі сили виправити цю прикрість.

— Але ж як? — здивовано звів він брови.

— Я не маю бажання сперечатися з тобою,— заявила вона.— Кожен вчинок може бути або пристойним, або ж ні, залежно від обставин. Коли ж ти взявся бути таким оригіналом, що ж, я на заваді не стану, однак мені здається, все це якось не надто делікатно з твого боку.

— Але ж, Хільдеґардо, повір, я нічого не можу вдіяти.

— Я теж. Ти просто впертий віслюк. Вирішив бути оригіналом, був ним і до вік таким залишишся? А стій-но, хоч на мить уяви собі, якби кожен дивився на світ так, як ти,— що тоді сталося б зі світом?

На цей безглуздий аргумент не було чим відповісти, тому Бенджамін промовчав, чим кордони, які між ним встановились, зробив ширшими. Наразі його бентежило лиш одне питання: чим вона колись його приваблювала?

А тут, як на гріх, він відчув, що потяг до всіляких розваг дедалі більшав. Він був на всіх прийомах Балтимору, танцював з молодими заміжніми жінками, фліртував з красунями, що вперше виходили в світ, а його дружина, наче стара вдова, обличчя котрої щодня ставало похмурішим, сиділа серед літніх матрон, то вдаючи горду неприступність, то проводжаючи його з докором на черговий раут.

— Страшно й подумати! — казали всі навколо.— Яка непристойність! Такий молодий чоловік, а одружений зі старою шкапою! Та він же десь на років двадцять молодше за неї!

Вони забули — оскільки людська пам’ять коротка,— що їх матусі і татусі теж пліткували колись про цей нерівний шлюб.

Прикрощі, котрі Бенджаміну доводилось терпіти у власному сімействі, цілком окупалися новими інтересами. Він почав грати в гольф, при чому мав у ньому значні успіхи. Він захоплювався танцями: в 1906 році він неперевершено виконував бостон, а у 1908-му — максіксе, а в 1909-му всі юнаки міста заздрили його вмінню танцювати касул-уок.6

Звісно, справи дещо заважали його успіхам у світі, але все ж торгівлею залізяччям він займався ось вже двадцять п’ять років і вважав, що скоро прийде час передати справу в руки свого сина Роско, котрий недавно закінчив навчання у Гарвардському університеті.

Люди часто плутали Бенджаміна з Роско, і йому від того було приємно. Він навіть забув про свій страх, котрий з’явився в ньому, коли він повернувся з Іспано-американської війни. Він почав наївно тішитися своєю зовнішністю. В цій діжці меду була лиш одна лишка дьогтю: він страшенно не любив з’являтися на людях з дружиною. Хільдеґарді було вже під п’ятдесят, і поряд з нею він мав вигляд, радше її внука.

Розділ 9

Одного разу, у вересні 1910 року, через кілька років після того, як фірма "Роджер Баттон і Ко" перейшла до рук Роско Баттона, один юнак, котрому на вигляд можна було дати не більше двадцяти років, поступив на перший курс Гарвардського університету в Кембріджі. Він замовчав свій справжній вік і те, що його власний син закінчив той самий вуз десять років тому

Його зарахували в університет, і невдовзі він опинився серед першості своєї групи, певно, через те, що виглядав трішечки старше за своїх однокурсників, більшості з яких було вісімнадцять.

Та цілковитий успіх він здобув під час футбольного матчу проти команди Йельського коледжу, де з холоднокровною та безпощадною люттю він забив сім штрафних і чотирнадцять простих голів у ворота суперника.

Одначе, як не дивно, на третьому курсі він значно слабше грав у футбол. Тренери помітили зменшення ваги, а найуважніші помітили, що і ріст його зменшився.

Він більше не забивав голів — його терпіли в команді лишень із-за колишньої слави, та надії на її відродження в нових іграх, особливо проти Йельського коледжу.

На останньому курсі він остаточно полишив спортивну кар’єру. Він став таким кволим, миршавим, що один другокурсник прийняв його за новачка, і то добряче принизило дух Бенджаміна. Про нього говорили огидні речі, знущалися над ним, а винахідливість у дотепі ровесників змушувала його щоразу шарітися. Йому дедалі важче було навчатися. Навчальний матеріал здавався надто важким. Кілька раз він чув від однокурсників про школу святого Мідаса,7 котру багато хто з них закінчив, і вирішив після університету сам туди вступити, щоби жити серед хлопчиків свого віку.

В 1914 році він повернувся в Балтимор з гарвардським дипломом в кишені. Хільдеґарда на той час переїхала до Італії, і Бенджамін поселився разом зі своїм сином Роско. Роско приязно зустрів батька, та все ж в його ставленні очевидно не було сердечності — син навіть нерідко задумувався над тим, що Бенджамін, котрий замріяно вештався будинком, заважає йому. Роско вже був одруженим, і займав у Балтиморі значний статус, тому аж ніяк не хотів, аби його родину огортали плітки.

Бенджамін залишився самотнім, якщо не брати до уваги кількох хлопчаків, що жили по сусідству.