Цікавий випадок Бенджаміна Баттона - Сторінка 5

Невдовзі він згадав, що хтів поступити в школу святого Мідаса.

— Слухай, сину,— звернувся він якось до Роско,— я ж начебто казав тобі, що хочу піти до школи.

— Ну що ж, іди,— коротко відповів Роско. Він намагався ухилитися від неприємної розмови.

— Але сам-один я не можу туди їздити,— сказав Бенджамін.— Доведеться тобі мене возити.

— В мене часу немає,— увірвав Роско. Очі його звузились, він дивився на батька з неприязню.— І повинен тобі сказати,— добавив він,— кинь ти цю справу. Краще зупинись... Краще... Краще...— Він запнувся.— Краще б ти увімкнув задній хід. Твій жарт зайшов надто далеко. Це вже навіть не смішно. Поводь себе... пристойно!

Бенджамін дивився на нього, ковтаючи сльози.

— І ще одне,— продовжував своєї Роско.— Я хочу, аби ти на людях звав мене "дядько" — не Роско, а "дядько", зрозуміло? Просто смішно дивитись, як п’ятнадцятирічний пацан звертається до мене так фамільярно. Краще навіть, якщо ти будь-де і будь-коли зватимеш мене "дядьком", так ти швидше звикнеш.

Роско суворо оглянув батька і пішов кудись.

Розділ 10

Після цієї розмови понурений Бенджамін пошкандибав у свою кімнату, де поглянув на себе в дзеркало. Він не голився ось уже три місяці, позаяк не було що голити. Коли він повернувся з Гарварду, Роско запропонував йому надягнути окуляри і приклеїти на щоки бакенбарди, і тоді йому раптом здалося, що комедія ранніх років його життя повторюється. Але щоки під бакенбардами жахливо свербіли, і до того ж йому було соромно їх носити. Він заплакав, і Роско над ним зглянувся.

Бенджамін взявся було читати дитячу книжку "Пластуни Біміні Бей".8 Але раптом впіймав себе на тому, що думає про війну. За місяць до того як Америка об’єдналась із союзниками, Бенджамін вирішив піти добровольцем, але його не взяли, адже для цього потрібно було мати шістнадцять років, а виглядав він помітно молодше. Однак, якби він сказав правду — що йому насправді п’ятдесят сім,— його все рівно не взяли б, бо надто він вже старий для такого діла.

Раптом хтось постукав у двері, і шафар приніс конверт, на якому стояв великий офіційний штамп; лист було адресовано Бенджаміну Баттону. Бенджамін нетерпляче відкрив конверт і захоплено взявся читати. Його сповістили, що багатьох офіцерів запасу, котрі служили в лавах армії під час Іспано-американської війни, знову призивають з підвищенням в чині; до листа були підшиті наказ про підвищення його до звання генералу армії Сполучених штатів і розпорядження явитись негайно.

Бенджамін вскочив, тремтячи від нетерплячки. Саме про це він мріяв! Він вхопив шапку і вже через десять хвилин, увійшовши до кравця на Чарльз-стріт, надривним дискантом замовив собі форму.

— Хочеш у війну побавитись, синку? — запитав кравець.

Бенджамін взбісився.

— Послухайте! Не ваше діло, чого я хочу! — злісно він відповів.— Моє прізвище Баттон, я живу на Маунт-Вернон Плейс, тож можете навіть не сумніватися в тому, що я маю право носити форму генерала.

— Що ж,— засумнівався кравець.— Як не ти, то твій батько. Мені все одно.

З Бенджаміна зняли мірку, і через неділю форма була готова. Важче було придбати генеральські знаки відмінності, позаяк крамар настирливо переконував Бенджаміна, що красивий значок ПЛАСТ анітрохи не гірше і з ним навіть цікавіше гратися.

І от серед ночі, не сказавши Роско ні слова, він втік з дому і потягом доїхав до військового табору в Мосбі, штат Південна Кароліна, де мав би прийняти в своє командування піхотну бригаду. В спекотний квітневий день він під’їхав до воріт табору, розплатився з шофером таксі, і звернувся до вартового.

— Солдате, кликни когось, щоб мої речі занесли,— скомандував Бенджамін.

Вартовий скоса поглянув на нього.

— Оце жарт! — всміхнувся він.— І як далеко ти зібрався в генеральській формі, синку?

Почесний ветеран Іспано-американської війни Бенджамін Баттон, випнув груди, зблиснув очима, але, натомість, спік раків.

— Струнко! — Він хотів було крикнути громовим голосом, набрав повні легені повітря... І раптом побачив, що вартовий клацнув каблуками і витягнувся, мов струна. Бенджамін намагався приховати самовдоволену посмішку, але, коли оглянувся, посмішка одразу щезла з його обличчя. Вартовий вітав аж ніяк не його бідолашного, а чималого артилерійського полковника, котрий під’їхав до воріт верхи.

— Полковнику! — пронизливо оглянув його Бенджамін.

Полковник під’їхав впритул, натягнув поводи, поглянув зверху на Бенджаміна, і його очі насмішкувато зблиснули.

— Хлопче, ти чий? — ласкаво запитав він.

— Зараз я тобі покажу хлопця, довбограй ти нещасний! — пригрозив Бенджамін.— Ану, злізай з коня!

Полковник зареготав до сліз.

— Тобі потрібен кінь, мій генерале?

— Ось! — крикнув Бенджамін в знемозі.— Читайте!

І він жбурнув полковнику наказ про присвоєння йому генеральського чину.

У полковника мало щелепа не впала під копита коню.

— Хто тобі це дав? — запитав він і запхнув наказ в кишеню.

— Уряд! І дуже скоро ви в цьому переконаєтеся!

— Ходи зі мною,— сказав полковник; він мав розгублений вигляд.— Я приведу тебе в головний штаб, там і розберемося. Ходи.

Полковник спішився і пішов до головного штабу. Бенджамін пішов за ним, тримаючи марку гідності, хоча в душі він сам собі клявся жорстоко помститись полковникові.

Але помсті не судилося справдитись. Замість того йому судилися зустрітись зі своїм сином Роско, котрий наступного дня примчався з Балтимору. Він був злим і роздратованим тим, що йому довелось кинути всі справи, аби забрати ридаючого генерала, тільки тепер вже без мундиру, додому.

Розділ 11

В 1920 році в Роско Баттона народився первенець. Однак під час святкування ніхто не зауважив, що замазура, що мав на вигляд десять років, котрий грався в дворі олов’яними солдатиками, приходиться новонародженому дідом.

Цей маленький хлопчик, чиє всміхнене личко носило на собі ледь помітний слід печалі, ні вкого не викликав неприязні, але для Роско Баттона його присутність була гірше за кару Господню. Якби би сказали діловоди того часу, це був "несерйозний підхід до справи".

Він вважав, що батько, котрий не бажав виглядати шістдесятирічним старцем, поводився не так, як мав би поводитись "поважний бізнесмен" — це була улюблена фраза Роско,— а дико і ганебно. На правду, коли він лиш задумувався про це, його огортала печаль. Роско наполягав на тому, що енергійні люди звісно повинні зберігати молодість, але при тому знати міру, бо ж це ніщо інше як "несерйозний підхід до справи".

Через п’ять років його маленький син міг вже гратися з маленьким Бенджаміном під наглядом няні. Роско одночасно віддав обох в дитячий садочок, де Бенджамін виявив, ще немає заняття цікавішого на світі, аніж приклеювання зелених папірців на жовті, плетення кольорових візерунків та вирізання сніжинок. Одного разу він напустував, його поставили в куток і він заплакав, хоча зазвичай йому було весело у світлій, залитій сонцем кімнаті, де ніжна рука пані Бейлі інколи торкалась його розкуйовдженого волосся.

Син Роско через рік пішов в перший клас, а Бенджамін залишився в дитсадочку. Від був щасливим. Щоправда, коли інші малюки розповідали про те, ким стануть, коли виростуть, на його обличчя спадала тінь, начебто своїм слабким дитячим розумом він розумів, що з ним те все ніколи не станеться.

Дні одноманітно збігали. Вже третій рік він ходив в дитячий садочок, але тепер він став надто малим, щоб клеїти зелені папірці на жовті. Він плакав, тому що інші хлопчики були більшими за нього і він їх боявся. Вихователька щось казала йому, але він вже нічого не розумів.

Згодом його забрали з дитсадочку. Центром його крихітного світу стала няня на ім’я Нана. В погожу погоду вони ходили гуляти в парк; Нана тицяла пальцем на величезне сіре чудовисько і казала: "Слон", а Бенджамін повторював за нею. І коли його вкладали ввечері спати, він без кінця повторював:

— Слен, слен, слен.

Іноді Нана дозволяла йому поцибати на ліжечку, і це було дуже весело, тому що, якщо гепнутись на неї, гнучкий матрацик підкине догори, а якщо при цьому протяжно казати: "А-а-а", то голос до того вже смішно вібрує.

Він любив брати тростину і боротися нею проти столів і стільців, погрожуючи їм:

— Трах-тарарах!

Коли приходили гості, літні жіночки сюсюкали над ним, і йому це подобалось, а молоді норовили чмокнути його, і він неохоче підкорявся. О сімнадцятій годині довгий день закінчувався, Нана вела його в кімнату годувати з ложечки вівсянкою чи іншою кашею.

Його дитячі сни були вільні від буремних спогадів; він не пам’ятав славних перерв в університеті, ні тої блискучої пори, коли він полонив серця багатьох красунь. Для нього існувала лишень затишна колиска, Нана, якийсь чоловік, який іноді приходив поглянути на нього, і величезна помаранчева куля, що світила у віконці перед сном. Нана показувала на ту кулю і примовляла: "Сонце". І коли те сонце ховалося за обрієм, він безтурботно спав і нічні жахи його не турбували.

Минуле — коли він вів своїх солдат на штурм Сан Хуан Хіллу; як прожив перші роки після весілля, працюючи до смеркання, кружляючи в круговерті людей заради юної Хільдеґарди, котру кохав до нестями; як колись сидів поряд з дідом до третіх півнів, покурюючи сигару, в старовинному, похмурому будинку Баттонів на Монро-стріт — щезло з пам’яті геть усе, неначе миттєве сновидіння, неначе всього життя до цього зовсім і не було.

Він зовсім нічого не пам’ятав. Не міг навіть пригадати яким молоком його щойно годували, теплим чи холодним. Не помічав він, як проходили дні,— для нього існували лишень колиска і Нана, до якої він вже звик. А потім він зовсім втратив пам’ять. Коли він був голодний — то просто плакав. День змінював ніч, ніч змінювала день, і він ще дихав, і чув над собою таємниче бубоніння, шепіт, що дедалі віддалялися від нього. Було лишень світло і темінь.

А потім прийшла суцільна темінь: біла колиска, сумні обличчя, що схилилися над ним, і чарівний запах теплого, солодкого молока — все щезло для нього на вік.

________________

1921

1 — Балтимор — засноване в 1729 р. місто на Східному узбережжі США, розташоване на березі Чесапікської затоки, північно-західніше Вашингтона. Наразі це промисловий порт і найбільше місто в штаті Меріленд.

2 — Єльський коледж — назва Єльського університету в період 1718-1886 р.р., це один із найстаріших і найпрестижніших американських університетів, заснований в 1701 році Еліу Єлемом.