Дамський майстер - Сторінка 2

А й справді? Пратиму білизну, розвішуватиму, голубу від синьки, на сонячному кам'янистому подвір'ї... Руки в милі, волосся намокне, розкуйовдиться, приберу ліктем з обличчя... А тут він підійде, погладить по плечу: "Стомилася, люба? Спочинь, лебідонько".— "Ні, я ще нічого". Дурниці, маячня.

— Хто бажає обслуговуватися? — пролунав різкий хлопчачий голос.

Я отямилася.

Біля черги стояв хлопчина років вісімнадцяти, з чубчиком на маківці. Увесь якийсь не те щоб худий, а вузький: вузьке блідне лице, тонкі, голі до гострих ліктів руки, на блідому дикуватому обличчі палають темні очі. Чи то оленя, чи то вовченя.

— Хто тут бажає обслуговуватися? — повторив хлопчина. На чергу він дивився зневажливо, наче не він їх, а вони його мають обслуговувати.

— Я хочу...

— І я хочу...

— І я...

— Я перша сказала!

— Ні, я!

Черга знову загула.

— До речі, мушу вас попередити,— мовив хлопчина,— я ще не майстер, а лише стажер і цілком можу вас спотворити.

Жінки замовкли.

— Ні, ми вже краще тут, як годиться,— зітхнула літня.

Я зважилась:

— Давайте, спотворюйте.

Хлопчина швидко засміявся. Щось дикувате було не лише в його очах, а і в усмішці. Зуби гострі, сліпучо-білі.

— Це ви добре сказали: "Спотворюйте". Я зі свого боку докладу всіх зусиль, аби не спотворити вас. Ходімте.

Він провів мене не в зал, а в якусь задню комірчину. Двоє майстрів уже не в білих, а в чорних халатах ворожили над двома жіночими головами, відкинутими назад, у погнуті бляшані тази. Один щіточкою накладав фарбу, другий роздивлявся на світло-зелену рідину в мензурці. Невже і в зелений фарбують?

Пахло тут якось інакше, душно і тьмяно. Біля дверей двоє підозрілих шкетів у вузьких штанях, з косо зрізаними бачками притишеними голосами вели дивну розмову: "Тридцять "лонди" плюс п'ятдесят фіксажу". Пахло спекуляцією.

— Не соромтеся,— сказав хлопчина,— я вас обслугую за тією перегородкою.

Хистка блакитна перегородка погойдувалася, неначе дихала. На стінці в поганенькій золотій рамочці висіла грамота: "Передовому підприємству".

Я сіла в крісло.

— Повиймайте шпильки,— наказав хлопчина.

Я повиймала.

Він підняв пасмо волосся, помацав, пропустив крізь пальці, взяв інше.

— Волосся посічене,— мовив він.— Наслідок самозакрутки. Яку бажаєте операцію?

— Постригти... І шестимісячну, якщо можна.

— Все можна. Можна і шестимісячну. Але попереджаю, для нинішнього часу ця завивка несучасна. Із свого боку можу запропонувати вам хімію.

— Тобто хімічну завивку?

— Саме так. Найсучасніший вид зачіски. Майте на увазі, за кордоном шестимісячну зовсім припинили, цілком перейшли на хімію.

— Чим же ця хімія відрізняється від шестимісячної?

— Небо і земля. Шестимісячна — це баран. Можливо, комусь баран і подобається, але особисто я проти барана. Хімія дає цікавішу лінію зачіски, наче вона розкидана вітром.

Мені раптом захотілося, аби в мене була зачіска, розкидана вітром.

— Шкварте свою хімію,— сказала я.— А це довго?

— Години чотири, не менше. Коли на халтуру, то можна зробити і за дві години, але я не звик працювати на халтуру.

— Це що ж, до одинадцятої?

— Коли не до половини на дванадцяту.

...Ех, Микола і Костя там без обіду... Чи здогадаються, дурні, щось купити собі? Нічого, нехай звикають.

— Гаразд, робіть.

— А ви не турбуйтеся,— раптом мовив хлопчина,— я за своєю кваліфікацією не нижче за майстра, коли не вище. Мені зараз вигідніше бути стажером, аніж майстром. Плану не вимагають, і відповідальність менша. Я можу вільно експериментувати, коли хтось віддасть у моє розпорядження свою голову.

— А я і не турбуюся,— відповіла я.— Було б чого. Подумаєш, яку красу понівечите.

Він знову засміявся по-своєму, швидко показавши зуби.

— Це ви цікаво сказали. Подумаєш, яку красу... Це вірно.

Ну що ж, сама напросилася.

— А як вас звати? — спитала я.

— Віталик.

— Терпіти не можу таких імен: Валерик, Віталик, Владик, Алик... Тільки й чутно: ик, ик, ик... Це заїкання, на мою думку, дуже не характерне для російської мови.

— Як ви сказали? Не характерне для російської мови? У якому розумінні?

— Раніше таких закінчень не було, вони розвелися зараз. Щось у них сентиментальне, з сюсюканням. Уявіть собі, наприклад, героїв "Війни і миру": Микола Ростов, Андрій Волконський, П'єр Безухов. Уявіть, коли б їх звали Миколик, Андрик, П'єрик...

Він знову засміявся:

— Цікаво. Отже, не можна говорити Віталик?

— Не те щоб не можна, а краще не треба.

— А як же мене звати?

— Просто Віталій. Гарне, звучне ім'я. Віталій означає життєвий.

— Дозвольте, я запишу.

Він витяг з кишені халата великого пошарпаного записника.

— Віталій — життєвий. У цьому записнику я, між іншим, цитую різні думки.

— Які думки?

— Різні, що стосуються різних сторін життя. Приміром, така думка: хто не поважає свій час, той не поважає сам себе. Між іншим, вірно.

— Чия ж це думка?

— Моя. Голова чиста?

Я зрозуміла не одразу:

— Начебто. Вчора мила.

— На вашу відповідальність.

Ох і суворий. Я почувалася, наче хворий у хірурга, і боязко роздивлялася незнайомі інструменти.

— А що то за сокирка?

— Дамська бритва. Стрижка під хімію завжди виконується бритвою по мокрому волоссю. Нижче голову.

У його коротких командах ("Нижче голову") було щось незатишне, не перукарське. Перукарі, як правило, жіночу голову називають голівкою. Він суворо відтинав мокрі пасма, піднімав їх, підколював, розчісував, знову різав. Минуло з півгодини. Він заговорив:

— Коли не помиляюся, ви сказали, що Віталик говорити не можна. А як, приміром, Едик? Є таке ім'я — Едик? У мене, між іншим, друг Едик.

— Певно, він Едуард.

— Едуард — це ж не російське ім'я?

— Ні, не російське.

— Звідкіля ж у нас, росіян, таке ім'я?

— Один час мода така була, по-моєму, нерозумна.

— А у вас є діти?

— Двоє синів.

— Якого віку?

— Старшому двадцять два, меншому двадцять.

— Як і мені. Мені теж двадцять, двадцять перший. А як звати ваших дітей?

— Микола і Костя. Прості російські імена. Найкращі.

— А я думав, цікавіше Толик або Едик. Або ще Славик.

— Це вам лише здається. Коли у вас будуть діти, я вам раджу Назвати їх найпростішими іменами: Ваня, Маша...

Це його розвеселило. Не знаю, чи прості імена, чи ідея, що в нього будуть діти.

Він усе ще стриг. Скільки, виявляється, потрібно часу, аби обмакогонити одну жіночу голову...

— Скоро? — запитала я.

— Нижче голову. Ні, ще не скоро. Операція складна. Даруйте, якщо я вас запитаю. Ось ви в своїй розмові згадали кілька імен і прізвищ: Микола, здається, Ростовський, Андрій Волконський і ще П'єр... Наче П'єр. Як його прізвище?

— П'єр Безухов.

— Так от, я хотів запитати вас: П'єр — це хіба російське ім'я?

— Ні, французьке. По-російському Петро.

— Так ось ви, здається, сказали, що Віталик або, скажімо, Едик не в нашому дусі. А самі вжили таке французьке ім'я, як П'єр.

Оце хлопець! Упіймав-таки мене. Думав-думав і впіймав.

— Так, ви маєте рацію. Мій приклад був не зовсім удалий.

— І ці люди, що про них ви говорите, які вони? Андрій, і Микола, і П'єр? Вони росіяни?

— Росіяни. Але, знаєте, на той час у вищому товаристві було заведено розмовляти по-французькому...

— А на який це той час?

— На час "Війни і миру".

— Якої війни? Першої імперіалістичної?

Я мало не засміялась, але він був дуже серйозний. Я бачила в дзеркалі його суворе, заклопотане обличчя.

— Віталію, хіба ви ніколи не читали "Війни і миру"?

— А чий це твір?

— Льва Толстого.

— Стривайте.— Він знову витяг записника і почав гортати.— Так. Ось воно, записано: Лев Толстой, "Війна і мир". Цей твір стоїть у мене в плані. Я працюю над своїм загальним розвитком за планом.

— А хіба в школі ви не проходили "Війни і миру"?

— Мені не пощастило закінчити школу. Життя поставило свої вимоги. Батько в мене дуже питущий і мачуха занадто релігійна. Аби не сидіти на їхній шиї, мені не вдалося закінчити свою освіту, я, по суті, маю неповних сім класів, але в мої плани входить закінчити освіту. Поки що не вдається зайнятися цим упритул через квартирне питання, та я все ж таки підвищую свій рівень, читаю різні твори згідно з планом.

— І що ж ви зараз читаєте?

— Зараз я читаю Бєлінського.

— Що саме Бєлінського?

— Повне зібрання творів.

Він розкрив фіброву валізку і з-під купи бігуді, дерев'яних паличок, флаконів і ще чогось витяг солідний коричневий том.

Я розгорнула книгу. Зібрання творів Бєлінського, том перший. "Менцель, критик Гете"...

— Віталію, невже ви все це читаєте?

— Усе поспіль. Я не люблю розкидатися. До кінця цього року у мене намічено закінчити повне зібрання Бєлінського...

— А хто ж складає вам план?

— Я сам. Певна річ, користуюся порадами старших товаришів. Я відвідував свою вчительку російської мови, вона дала мені кілька назв. Дехто з клієнтів, хто культурніший, також допомагають у роботі над планом.

— Але ж це дуже довго! Подумати лишень, Віталію! Рік на Бєлінського?

— Ну то й що, коли рік? Я ще молодий.

Стрижка наче підходила до кінця. Мені було боязно подивитися в дзеркало. Усією шкірою голови я відчувала, що пострижена коротко, потворно, непристойно. Ет, чи пан, чи пропав! На зло їм поголюся налисо.

— Віталію,— спитала я,— а що ви далі збираєтесь робити?

— Змочити розчином, накрутити...

— Ні, я не про свою голову, а про ваше життя. Що ви далі робити збираєтеся?

— Це питання у мене теж відпрацьоване. Підвищуватиму себе в своєму розвитку, складу за десятирічку...

— А потім?

— Потім я хотів би до інституту.

— До якого інституту?

— Цього я ще не знаю. Може, ви порадите якийсь інститут?

— Це досить важко, адже я не знаю ваших уподобань, здібностей. А самі ви чим хотіли б займатися?

— Я хотів би займатися діалектичним матеріалізмом.

Я навіть рота розкрила. Цікавий хлопець!

— У якій якості, Віталію? Що ви хотіли б — викладати? Чи бути теоретиком, розвивати науку?

— Ні, викладати я б не хотів. Я не відчуваю потягу до викладання. Ні, я саме хотів би, як ви сказали, розвивати науку.

— А які ви маєте підстави гадати, що ви здібні до цього? Адже це не просто!

— По-перше, підстав у мене багато. Насамперед я з давнього дитинства охоче читаю політичну літературу, наприклад: "Новоє время"; "Кур'єр ЮНЕСКО" та інші видання. У школі я завжди був передовиком по вивченню поточного моменту...

— Таж від цього ще далеко до наукової роботи. Адже...

Я затнулася.