Дамський майстер - Сторінка 5

Зовсім інший ракурс. Одвічна історія. Ті, хто мають привілеї, бажають їх зберегти, решта — знищити. Мені соромно було своїх привілеїв, і душею я була з тими, хто кричав і хвилювався, однак моє тіло сідало в крісло без черги. Що робити? Часу я мала страх як мало.

— У цієї дами сьогодні доповідь у міністерстві,— сказав одного разу Віталій якійсь занадто настирній дівчині. Очі в неї були сміливі й світлі, наче вода.

— Мало в кого де може бути доповідь. Черга є черга.

Цілком слушно... Душею я була на боці цієї дівчини.

— Ну добре, я піду.

Але навколо, як завжди в таких випадках, загомоніли голоси протесту:

— Може, у неї і справді доповідь...

— Немолода, видно, інтелігентна...

— Одну людину не почекаємо, чи що?

Таким чином, на хвилі народного визнання мене винесло в крісло. Ніякої доповіді в міністерстві у мене того дня не було. Як же мені було соромно!

...І все ж таки доповіді в міністерстві час од часу траплялися, а бувало і гірше — прийоми. Тут уже без Віталія ніяк не можна було обійтися. Одного разу в день такого прийому — дідько б його вхопив — я прийшла прямо в перукарню без дзвінка. Мойсея Борисовича не було, Віталій був сам. Він сидів у своєму кріслі, замислившись і розіклавши перед собою своє виробниче приладдя — різнокаліберні бігуді, затискачі, всяку рідину, пасма волосся. Він побачив мене не одразу, а коли побачив, поставився незвично холодно:

— А, Марія Володимирівна, це ви... А я оце тут, користуючись тим, що сам, розгорнув роботу. Намагаюся зрозуміла особливість однієї операції у зв'язку з якістю волосся.

— Телефон був зайнятий... Якщо вам ніколи, я піду.

— Ні, чого ж? Коли вже прийшли, я вас обслужу. Тільки доведеться зачекати.

Він заходився прибирати своє робоче місце, а я сіла в куток з книжкою. Ех, це читання уривками! Скільки разів умовляла себе кинути його. Однаково нічого не сприймаєш. Просто погана звичка,— все одно що насіння лузати.

А тут іще навпроти мене працював маленький приймач і заважав мені читати: передавали скрипковий концерт Чайковського. Взагалі-то я люблю цю річ, але зараз лунала частина, яку я найбільше не любила,— коли скрипка без супроводу захлинається подвійними нотами, безнадійно прагнучи вдати оркестр. Ану, кінчай швидше цю музику, подумки підганяла я її. Давай-но, давай на повний голос. І вона послухалась, дала. Скрипчин голос заспівав, але несподівано поряд з ним з'явився інший. Флейта, чи що? Звідки в концерті Чайковського флейта? Я підвела голову. Це свистів Віталій.

Він прибирав зі столу — і насвистував. Більше того, він ще й рухався під музику. Він снував між столом і шафою — вузький, легкий, з хлопчачими гострими ліктями — і насвистував. Свистів обережно, дбайливо, тонко підтримував скрипку, то підтакуючи їй: так, так, так,— то переконував: Ні, ні, ні, то завмирав, то знову озивався. Я заклала сторінку пальцем і слухала, дивуючись, і по шкірі йшов мороз.

І враз клац — Віталій вимкнув радіо.

— Сідайте в крісло, Маріє Володимирівно, я готовий.

— Віталію, дорогий, це ж чудово! Хто навчив вас так свистіти?

— А, свистіти? Це я сам. На квартирі, яку я наймав раніше, коли в мене буди кращі умови, я завжди вмикав радіо і вивчив багато творів...

— А ви знаєте, що ви зараз свистіли?

— Звичайно, знаю. Концерт для скрипки з оркестром це-дур, музика Петра Ілліча Чайковського.

— Віталію, послухайте, адже ви дуже музикальні, вам варто було б навчатися...

— Я думав про це, але вирішив, що ні. Для того, щоб придбати піаніно, треба насамперед бути забезпеченим площею.

...Віталій працював, а я сиділа й мовчала, слухняно піднімаючи і нахиляючи голову. Він сам заговорив:

— Я любив музику з самого малечку, ще в дитбудинку. Пригадую, грав оркестр, я відстав од прогулянки, спохопилися і мене почали шукати. А я стояв мов прикипів. Іншим разом вихователька принесла духові інструменти, маленькі, а може, й великі, тільки я пам'ятаю маленькі. Там такі кастан'єти були, тарілки, барабан і ще такі, напівкруглі, як вони називаються?

— Литаври, чи що?

— Ага, точно, литаври. Я почав грати на цих литаврах і спровокував таке безладдя, що її це обурило. Вона почала дуже гніватися і накинулася на мене, повалила й почала бити. Я ніколи цього не забував, і тепер, коли залишаюся сам, аж плачу, відчуваючи, як вона б'є мене.

— Який жах! Що ж вас там взагалі били, в дитячому будинку?

— Ні, ніколи не били.

— А як ви потрапили до дитячого будинку? Адже ви казали, що у вас батько є?

— Батько не міг виховати мене. Моя мати — я ніколи не знав її, навіть фото не бачив,— вона померла, коли я був зовсім маленький, близько двох тижнів. Я не бачив її, але з розповідей знаю, що вона була розумна жінка. Батько не міг годувати мене, до того ж у мене були дві старші сестри, от він і віддав мене в будинок малят, а звідти пізніше я потрапив до дитячого будинку.

— А ви знали, що у вас є батько?

— Я не знав би, та стався один випадок. До нас у дитячий будинок приїздила делегація. Я сподобався їм, вони фотографували мене в літаку, літак був, як піаніно. Потім відвели в спальне приміщення й почали знімати сплячого. Коробку цукерок "Садко" поклали під подушку і сказали: "Лежи, наче спиш, тоді одержиш цукерки". Я заснув від утоми, прокинувся — "Садка" під подушкою нема. Дуже плакав. А коли засинав, я чув їхню розмову. Завідуюча дитячим будинком сказала про мене, що я маю батька і двох сестер. Я тоді запам'ятав це.

Наступного року, десь під Новий рік, бо споряджали ялинку, я побачив, як одній дитині мати передала подарунок. Я згадав, що в мене є дві сестри і батько. Уночі вийшов у зал і почав трусити ялинку. Не знаю сам, чому я її почав трусити. Вийшли хазяйки і побачили, що я трушу ялинку. Які були вжиті до мене заходи, і сам не пам'ятаю. Але тоді мені було байдуже. Коли мати передавала своєму синові подарунок, я зразу все згадав — і як вихователька мене била, і все...

Віталій враз перервав роботу і відійшов до вікна. За хвилину він повернувся.

— Даруйте мені, Маріє Володимирівно. Це іноді трапляється зі мною. Згадаю щось із свого життя і не стримуюсь, плачу.

— Не треба згадувати про це, адже вам тяжко. Пробачте, що я розпитувала вас.

— Ні, мені краще, коли цілковита ясність. Можете запитувати.

— А хто ж узяв вас із дитячого будинку?

— А це вже потім, коли мене Ганна Григорівна хотіла взяти.

— Яка Ганна Григорівна?

— Із заводу-шефа. Вона часто відвідувала наш дитячий будинок. Не знаю, чому, але я сподобався їй, і вона вирішила взяти мене до себе за сина. Тільки спершу вона про це нікому не казала, тим паче мені. Вона просто водила мене до себе в гості, щоб випробувати. Я ніколи не був кишеньковим злодієм і в неї в гостях поводився тихо й акуратно, то вона ще більше прихилилася до мене. А я дуже мріяв, аби вона взяла мене. Тільки замість цього одного дня вона приводить... мого батька і сестру. І мачуха з ними. Показують мене їй, а вона каже: нехай живе, ачей не об'їсть. Почав я жити в них і переживати один день гірший від іншого.

— А звідкіля ж Ганна Григорівна узяла їх, ваших батька і сестру?

— Про це я вже потім довідався. Коли вона хотіла мене до себе забрати, то пішла до завідуючої і каже: "Віддайте мені цього хлопчика, Віталія Плавникова". От завідуюча і сказала їй, що в мене батько і дві сестри. Розшукала вона їх, думала мені радість зробити. А сама потім на мене вже й дивитися не хотіла: не дістався мені як син, то не хочу й дивитися на нього.

— І ви більше так і не бачили її?

— Ні, більше не бачив.

— А вдома вам погано жилося?

— Я не скажу, щоб погано, задовільно. Але я дуже переживав.

— Мачуха кривдила вас?

— Ні, на мачуху не можу скаржитись. Коли б я пам'ятав рідну матір, звичайно, міг би жалітися. А так я навіть мамою називав мачуху, хоч і боровся з її релігійністю. А переживав я тому, що не міг забути Ганну Григорівну.

7

До мене прийшла Галя:

— Маріє Володимирівно... Ви, звичайно, пробачте мені...

— У чім справа, Галю? Знову за безрозмірними?

— Ні, ні, нічого такого. Маріє Володимирівно, я хочу звернутися до вас з особистого питання, але якось незручно...

— Ну-ну, кажіть.

— Маріє Володимирівно, я давно хотіла спитати: хто вам робить голову?

— Яку голову?

— Я хочу сказати — зачіску.

— Ах, ось ви про що! Я зразу й не зрозуміла.

— Ви мені пробачте, звичайно, Маріє Володимирівно. Але вірте чи не вірте, ми тут з дівчатами дивимось на вас і дивуємося. У вашому віці щоб отак дивитися за собою далеко не всі дивляться. Слово честі. Я не для того, аби щось, а від щирого серця. Хочете, запитайте дівчат.

— Гаразд, гаразд. А до чого ви все це ведете?

— Я хочу спитати, Маріє Володимирівно: хто це вам так стильно робить голову, і, може, ви мене влаштуєте до цього майстра? Дуже прошу вас, якщо, звичайно, вам це не образливо.

— Чого ж образливо? Охоче поговорю з Віталієм.

— Вашого майстра звати Віталій? А він дуже старий?

— Дуже старий, як от ви.

— А що? Для дівчини я вже не молода, двадцять четвертий іде.

Галя зітхнула.

— Ще б пак,— мовила я.— Старість.

— Ні, не кажіть, Маріє Володимирівно, нині чоловіки вважають дівчину молоденькою, коли їй років сімнадцять-вісімнадцять, ну, не більше як двадцять. Та й то коли зі смаком одягнута.

Я кинула на Галю прискіпливий погляд: вона мені дуже подобається. Одягнута, звичайно, зі смаком. І де тільки вони наші дівчата, яким верхнім чуттям навчаються всього цього — незбагненно! Усе на ній чистеньке, простеньке, коротеньке, нічого зайвого — ні ґудзика, ні брошки, ні намиста. Вся підібрана, вся навшпиньках, на гострих, голчастих каблучках. Таку штучку чоловікові, мабуть, хочеться взяти двома пальцями за талію і переставити з місця на місце.

— Ви чудово вдягнуті, Галю, і вам аж ніяк не даси більше вісімнадцяти-двадцяти.

— Ви жартуєте, Маріє Володимирівно?

— Чистісінька правда.

...Я й справді ніяк не можу стати на таку точку зору, з якої є різниця між вісімнадцятьма і двадцятьма трьома...

— Ну, спасибі,— сказала Галя.— То я вас дуже прошу, Маріє Володимирівно, скажіть вашому Віталію, щоб він мене зачесав. У нас у суботу молодіжний вечір. Не забудете?

— Не забуду.

Я не забула і наступного разу, сидячи перед дзеркалом, сказала:

— Віталію, маю до вас прохання. У мене є дівчина Галя, моя секретарка. Гарненька дівчина, між іншим.