Дамський майстер - Сторінка 8

І кожного разу обличчя в неї було нове, і чимдалі вона здавалася щасливішою...

Проте тривало це недовго. Поступово інтервали між зачісками почали збільшуватися: тиждень, два тижні... І от одного разу я прийшла на роботу — Галя плакала.

— Галю, люба, що з вами?

Вона плакала по-дитячому, за самозабуття, дуже шморгаючи носом.

— Галю, що сталося? Вона потрусила головою.

— Ну, скажіть же мені, маленька, у чому річ. З Віталієм щось?

Вона знову заперечливо потрусила головою, але було зрозуміло, що з Віталієм.

— Ну, сядьте як слід, витріть носа, поговоримо.

Ледве пощастило добитися від неї толку.

— Він не любить мене.

— Ну навіщо ж так думати? Адже у вас усе було добре...

— Ні, не кажіть, Маріє Володимирівно, я знаю: не любить.

— А ви його?

— А я його люблю. Раніше я не думала, що здатна на таке серйозне почуття. А тепер полюбила... Це ж треба...

Знову ручаї сліз.

— Маріє Володимирівно, моє життя теж не дуже щасливе. Ви не дивіться, що в мене зовнішність нічогенька, мене жоден чоловік не любить.

— А Володя? — не втримавшися, запитала я.

— Ну що Володя? Володя жонатик. Він тільки зустрічався зі мною, поки дружина була вагітна...

Що їй сказати? От і жаль її, а відчуваю: немає в мене для неї потрібних слів. Клята ортогональність.

Я погладила Галю по голові.

— Ну заспокойтеся, дівчинко, можливо, не так уже все й погано. Хочете, я поговорю з ним?

— Ой, поговоріть, Маріє Володимирівно! Він послухається вас, я знаю. Він вас дуже поважає. Хочете — вірте, хочете — ні, коли ми з ним зустрічаємося, він тільки про вас і говорить.

Приємно, проте безглуздо.

12

— Віталію,— сказала я,— знаєте, я маю до вас серйозну розмову.

Він насупився:

— Це про Галю?

— Атож.

— Цю розмову я давно передчував. Але врешті-решт моєї провини тут нема жодної. Я цікавився Галею як придатним матеріалом для зачіски, у неї живе волосся, пругке і гарно набирає форму під будь-яким інструментом. Я пробував на ній різноманітні типи бігуді. А тепер я вичерпав її голову, мені це вже нецікаво, я маю розвиватися далі, адже не можу я завжди працювати над одним типом волосся.

— Як ви не розумієте, що справа тут зовсім не у волоссі?

— З другого боку, ви самі можете зрозуміти, що я ще не готовий, аби розписатися,— ні за віком, ні економічно. Мені ще треба скласти за десятирічку, не кажучи вже про інститут, а площею я не забезпечений. Коли б вона мала площу, я міг би цим зацікавитися, але в неї одна кімната, і там-таки мати й сестра.

— Віталію, як ви можете? Це жахливо, що ви кажете. Ставити таке питання в залежність від площі... Як це цинічно, невже ви не розумієте?

Він подивився на мене з таким щирим подивом, що мені стало соромно.

— Для мене питання площі має величезне значення. Якщо я колись одружуся, то тільки так, аби в мене і в моєї дружини були пристойні квартирні умови. Куди я приведу її? У свій куток? Це несолідно. До того ж я маю до своєї дружини головну вимогу: щоб вона не заважала мені рухатися, а, навпаки, допомагала. Я, приміром, багато часу витрачаю на приготування їжі: сніданок, обід і вечеря, все це вираховується з мого особистого часу. Цілком може статися, що я одружуся, а вона затримуватиме мене в моєму розвитку.

— Ох, Віталію! Що це ви говорите! Хіба це важливо?

— А що важливо?

— Важливо одне: кохаєте ви її чи ні.

Віталій замислився.

— Можливо, що кохаю. Адже я ще молодий і сам не знаю, кохаю її чи ні.

Він заходився коло моєї голови і замовк. Я теж мовчала.

— Маріє Володимирівно, я хочу поставити вам одне запитання. Можна?

— Звичайно.

— Маріє Володимирівно, я вас дуже високо ставлю за розвитком, цілком серйозно, і навіть поважаю більше, аніж рідну мачуху... Ви, звичайно, маєте великий досвід. Я хотів запитати вас: за якою це ознакою можна довідатися, кохаєш людину чи ні?

Оце-то запитання! Доведеться відповідати. Я подумала.

— Ви поставили мені важке питання, але я постараюся відповісти на нього. По-моєму, головна ознака — це постійне відчуття присутності. Її нема з вами, і все ж таки вона тут. Повертаєтеся ввечері додому, відчиняєте двері, кімната порожня,— а вона тут. Прокидаєтеся вранці — вона тут. Приходите на роботу — вона тут. Відкриваєте шафу, берете інструменти — вона тут.

— Це я розумію,— сказав Віталій.

— Ну от і добре.

Знову помовчали, цього разу довше, і нарешті він заговорив:

— Маріє Володимирівно, ви дуже зрозуміло мені пояснили ознаки, і тепер я повністю усвідомив, що в такому розумінні я Галю не люблю.

— Ну як, поговорили? — зустріла мене Галя.

— Поговорила.

Отут би Галі спитати: "Ну і як?" Але вона не запитала, і так усе зрозуміла. Чутлива дівчинка моя Галя.

Ех, горе жіноче! І завжди воно однакове, і нічим йому не зарадиш...

13

В середині зими захворів і помер Мойсей Борисович, і крісло поряд з Віталієм спорожніло. Жаль, хороший був старий... Якийсь час його ще продовжували питати по телефону,— мабуть, ті гарні старенькі з блакитним волоссям,— а потім і ця ниточка урвалась, і про старого майстра всі забули.

А напровесні над сусіднім кріслом з'явилася нова постать — жінка-майстер, на ім'я Люба. Велика, важка, як битюг, з витравленим перекисом нахабним волоссям. Віталія вона зразу не злюбила. Ще б пак! До неї ніхто не хотів, усі до нього. Коли Віталій працював, вона із удаваною байдужістю полірувала пилкою свої яскраво-фіалкові нігті і співала: "Тірлі-тірлі". Інколи підходила до черги і наче ненароком кидала:

— Обслужимося, дівчата? Га?

— Ні, ми вже зачекаємо.

Їй перепадали в основному "першоразівці" — сільські жінки з білими зморшками на коричневих обличчях, які сором'язливо витягали з волосся кольорові пластмасові гребінці й питали: "А на шість місяців у вас роблять?.." Люба обслуговувала їх гидливо, черв'яком стуливши яскраво-червоні губи.

Мене вона теж незлюбила. Я, наприклад, завжди з нею віталася, а вона не відповідала. Якось я затрималася, перекладаючи Віталію англійський журнал, і чула, як вона сказала касирці:

— У самої діти дорослі, незабаром онуки, а вона — з хлопчиськом. І думає, що вона гарна: фе-фе, а краси ніякої нема, сама повнота.

А Віталій починав нервувати, усе частіше неввічливо поводився з жінками, які напосідали на нього, кажучи: "Я один, а вас багато..."

І от одного разу, прийшовши до перукарні, я побачила, що він плаче. Якщо можна плакати сухо, то він саме це і робив. Він судомно прибирав у себе на столі і плакав беззвучно і зло, кліпаючи віями. Ех, діти... тоді одна, тепер другий. Я підійшла.

— Маріє Володимирівно, пробачте мені, я не зможу обслужити вас...

— Що сталося, Віталію?

— Нічого особливого не сталося, тільки я повинен зараз піти додому.

— Та що ж, однак, з вами? Не відпущу вас, поки не скажете.

— Я мав передбачити це.

— Що передбачити? Ану, сядьте-но, Віталію, і розкажіть мені усе як є.

Він сів.

— Маріє Володимирівно, я так і знав, що вони не дадуть мені спокійно працювати.

— Хто "вони"? Люба?

— Так, і Люба, та й інші знайшлися, солідарні з нею, майстри з чоловічого залу, і касирка Алевтина Петрівна. Я давно дратую їхню нервову систему своєю роботою. До мене ходить клієнтура, я дозволяю собі багато часу витрачати на операцію, план страждає, і, знову ж таки, мене треба кликати до телефону — усе це озлоблює їх проти мене. Окрім того, є багато бажаючих. Я просто не в змозі обслуговувати всіх бажаючих, мені це не цікаво навіть економічно. Для чого це я зачісуватиму будь-яку клієнтку — вона приходить двічі на рік: на Травень і на Жовтень, від сили на Новий рік. Вибираючи собі клієнтуру, я завжди дивлюся, чи можу я в цьому випадку взяти щось для свого розвитку, а не те щоб обслуговувати всіх і кожного. Вони ображаються, пишуть у книгу скарг. На мене вже зібралося кілька скарг, але мені це байдуже, оскільки мене цікавить робота і лише робота.

— Ну, а що ж так засмутило вас сьогодні?

— Стався такий випадок: вони викрали в мене з кишені записника, де записані адреси і телефони клієнток, і передали його до профспілкової організації для розгляду справи.

— Якої справи? Хіба ви не можете записувати будь-які адреси, які вам заманеться?

— Звичайно, формально можна, але фактично ці жіночі адреси показують, що я маю свою клієнтуру, а це суворо заборонено. Я маю опрацьовувати всіх однаково і давати план. Я не допускаю себе до цього, бо, даючи план, я мимохіть скочуватимуся в бік халтурної роботи. Зараз, наприклад, модна лінія вимагає чубчика. Цей чубчик треба продумати, у мене на один цей чубчик більше часу піде, аніж на весь перманент. В існуючі норми це не вкладається. От вони, спираючись на всі ці факти — записник, скарги, невиконання плану,— збираються роздути проти мене цілу справу.

— Поміркуємо, Віталію, чи не можна якось допомогти вам?

— Я уже міркував, і допомогти мені важко. Річ у тім, що у нас досить бездарна директриса — грубощі, образи майстрів, буквально матюки. До того ж Матюнін проти мене.

— Хто це такий Матюнін?

— Це завідуючий сектором перукарень нашого управління культурно-побутового обслуговування.

— А за що ж він проти вас?

— За мої виступи. Тут мене висунули секретарем комсомольської організації по району. Я не відмовився, хоч і не маю часу. Я маю просуватися в своєму розвиткові, діставати авторитет. Авторитет я маю не такий уже маленький, але й не дуже великий, середній. Так от, я виступив на комсомольських зборах і почав загострювати питання. Говорю, говорю, загострюю...

— Яке ж питання ви загострювали?

— Щодо амортизації інструменту. Кажу: "Коли буде порушене питання про неподобства виплати компенсації за амортизацію інструменту?" Так і сказав і цим дуже виграв у своєму авторитеті. Матюніну це, певна річ, не сподобалось, він сам зацікавлений у тому, щоб не виплачувати амортизацію.

— Чому зацікавлений?

— Він має безпосередню вигоду від цієї недоплати.

— Краде, чи що?

— Не те що буквально краде, але користується.

— Невже з цим не можна нічого зробити?

— Дуже важко. Ці заклади культурно-побутового обслуговування, грубо кажучи, тягнуться хвостом у держави. А вони, матюніни, і такі, як він, користуються тим, що державі в своєму русі досі не було коли навести законність у цій справі. Узяти, скажімо, витрачання матеріалів. Існує певна норма на операцію. Тут недодав, тут замінив, а дехто примудряється пускати в хід удруге, і це все гроші.