Дбайлива облога - Сторінка 24

Та й Бляйбль не такий уже поганий, чарів у нього навіть більше, ніж. він гадає. До того ж не забуває про своїх милих синів, яких ми, на жаль, майже не бачимо.

— Атож, Цумерлінг теж просто чудо. А проте він, і оком не змигнувши, одною-однісінькою мертвою хваткою прибере до своїх рук усі мої газети й газетки гамузом... Настали часи милих недолюдів, Кете, до яких належимо й ми. Всі вони милі. І Вероніка мила, й Беверло. Той узагалі був такий милий, що далі вже нікуди...

— Ще трохи, і Сабіна вийшла б за нього заміж... У мене аж мороз по шкірі йде, як згадаю про це. Подумати тільки: така вірна жінка, як вона, і подалася б за ним...

— Ну, страх якою вірною її, здається, теж не назвеш,

— А я тобі кажу, вона вірна! І Вероніка вірна. Оце ж У них і найгірше, воно ж і заводить усіх їх у таку біду. Вони не можуть покинути, не можуть зректися... І якби Сабіна зрадила тільки Фішера, то не так би страждала. Вона сприйняла б це як випадкову помилку, призналася б — і край. Зрештою, вона вірна й сама собі... Сабіна не може стати іншою, а тепер вона вірна ще комусь. Вона з тих жінок, яким од вірності серце крається. Коли б я знала, хто він... Вона каже, що хоче піти на роботу, жити десь, не називаючи себе, працювати...

— Не називаючи себе — про таке поки що можна тільки мріяти. Фішер про це вже подбав, він же позакидав усі оті задрипані газетки, всі каталоги "Вулика", "Спорту і суспільства" її знімками. її можна побачити навіть в економічному додатку... І так триватиме, певно, з рік, не менше. А вже потім вона, мабуть, може спробувати не називати себе.

— А може, ти прилаштував би її десь у "Блетхені"? Вона робитиме те, чого ніколи не хотіли робити твої сини,— працюватиме у "Блетхені" на "Блетхен".

— Непогана ідея. Я міг би послати її помічницею до Шнайдерпліна в Париж. Адже вона добре знає французьку... Втяглася б у роботу, стала б кореспонденткою... Але ж із двома маленькими дітьми... Нам довелося б наймати для неї служницю.

— Про Фішера вона каже, що не вернеться до нього ніколи, повік. А про того другого поки й словом не згадує... Хотіла б я все ж таки довідатись... Та що тут думати-гадати, хіба це поможе...

— Я теж хотів би, але знаю тільки одне: він не з Фішеро-вої компанії, у них же тепер тільки й розваг, що порно, поп та гоп. Здається мені, вона знайшла собі якогось серйозного старомодного коханця, з ним по-старомодному й порушила подружню вірність. Може, затужила за добрими давніми гріхами... Як ото люди, бува, тужать за добрими давніми часами...

— За якими ми з тобою ніколи не тужили.

— Це правда, не тужили. Добрі давні часи — то для неї Айкельгоф. А для мене це ніколи не був ні Айкельгоф, ні Тольмсгофен, ні батьківський дім, ні твій дім... Мене, Кете, тішили добрі нові часи, які, зрештою, вже теж минули... Добрі нові часи й будуть отими давніми часами, за якими ми тужитимемо... А ті, що оце настають, будуть іще новішими, зовсім новими часами, за якими потім уже ніхто не тужитиме.

— Рольфові часи?

— Ні, не Рольфові... Рольфові настануть, мабуть, після отих зовсім нових. І не Гербертові, не Сабінині й не Корчеде...

Це будуть часи Беверло й Амплангера. Іноді мені здається, наче Беверло сидить отут поруч і все вираховує, вираховує, вираховує... Вираховує, наприклад, коли опуститься шлагбаум, коли виїде пекарева машина, як і на скільки хвилин треба її затримати, щоб вона неодмінно зупинилась перед шлагбаумом, а справжній торт тим часом підмінили на інший, з "начинкою"... Так наче сидить отут і вираховує... І все посміхається собі, посміхається, погладжує мимохідь по голові Гольгера й по-друясньому цілує Вероніку... А посміхається він, як Амплангер. І все моє тіло щоразу проймає такий холод, ніби мене скинули з літака над північним морем... Так, добрі нові часи, Кете, непомітно перейшли в давні, і тепер це часи тих, зокрема й Бляйбля, хто до певної міри від них не залежить... А Сабіні буде важко, скрутно їй доведеться, якщо той чоловік має сім'ю. Оте кляте сповідання, без якого вона жити не може, ще не занапастило її совість... І вона, звісно, одразу заводить дитину, хоч навіть попи й ті роблять це так, щоб дітей не було. Якби вони мали розум, то заснували б монастир, де подружжя зовсім по-старомодному зраджували б одне одного, де жінка могла б знайти собі коханця... Як-не-як, позашлюбні діти — теж діти... А тепер, люба Кете, я хочу вшитися звідси й трохи погуляти. Але якщо мене підуть супроводжувати...

— Сьогодні вже не буде нарад, засідань?

— До свого великого кабінету я маю перебратися аж післязавтра... Потім ще треба буде показатись у "Блетхе-ні" — доведеться сидіти, коли вони вирішуватимуть, що робити з "Гербсдорфер ботен".

— Боїшся цього?

— Цього боюсь. Мені вже не сила охопити поглядом усю армію газет і газеток, чий я нібито командувач і господар. Я боюсь отого вісімдесятиметрового кабінету, де нічого не вирішується, де я час від часу тільки щось підписую та попиваю чайок. Боюся старого Амплангера. Не через те, що він мене ошукає, ні,— йому це зовсім не потрібно. Він звелів почепити на чільній стіні в моєму кабінеті цілу колекцію збільшених газетних заголовків — усе, що ми захопили від сорок п'ятого року. Амплангер називає мене "ліцензійним Наполеоном без армії". А завтра там висітиме уже й заголовок "Гербсдорфер ботен"—ще одна завойована провінція, графство чи місто...

— Ось чого може натворити один англійський майорчик! І чим — якимсь клаптем паперу, що його потім назвуть ліцензією!.. Ти ніколи не цікавився, що з ним сталося?

— Загинув на Кіпрі за два місяці до того, як мав вийти на пенсію. Задля пенсії для вдови йому посмертно дали звання підполковника. Прізвище його було Веллер. Чоловік він був дуже нудний, але роботящий. Часом я, коли сиджу у великому своєму кабінеті й не маю іншої роботи, як схвалювати Амплангерову політику,— що я й роблю,— згадую про того майора... Не можу я стримати цей поступ, це розростання. Мені судилася роль мисливця за заголовками. Завдяки одній ліцензії... цілі імперії народжуються і зростають самі собою... Ліцензія, папір, кілька гарних працівників... Бракує тільки принца-наступника, і колекцію заголовків можна й далі розширювати.

— Принц наступник вирішив за краще жбурлятися камінням та палити автомашини... Іноді я питаю себе, чи він справді зібрався повік сидіти в отій глухомані, вирощувати помідори й обривати яблука? Недавно Бляйбль мені сказав: "Він став би одним із найкращих наших банкірів, якби не..." У нього, каже, є досвід, він уміє організувати, вміє осягнути суть явищ — політичних, економічних... Бляйбль говорив так, наче він заздрить. Хвалив Рольфа за його розважливість, далекоглядний розум...

— Що ж, може, воно й так. Своїх синів Бляйбль любить, це правда, але про Рольфа він завжди відгукувався з захватом. Він зробив би Беверло своїм помічником, якби не... якби не той несподіваний поворот. І якби він був познайомився з ним трохи раніше. Якби та якби... Все це не так... Я був би щасливий, якби міг улаштувати Рольфа, свого рідного сина, у "Блетхені" нічним сторожем чи двірником. А йому ж, фахівцеві з питань реального прибутку, місце, певна річ, в економічній редакції. Якось він мені вирахував, що одна акція Німецького банку за період від сорок дев'ятого по шістдесят дев'ятий рік дала п'ятнадцять тисяч відсотків прибутку. П'ятнадцять тисяч відсотків! За двадцять років. Це мусило б таки зацікавити людей, що мають особисті рахунки...

— Але ж воно їх не цікавить... П'ятнадцять тисяч відсотків?!

— Так. А їх це не цікавить. Майже все, що Рольф вираховує, так і є. Коли б ти спробувала прикинути, скільки коштував "Блетхен", коли ми його прийняли... і скільки він коштує, коштував би тепер... То в тебе вийшли б, очевидно, такі самі відсотки...

— Атож, пригадую, як Рольф обрахував Айкельгоф. А Тольмсгофен... Цікаво, скільки він дасть?

— Чого це ти забалакала про Тольмсгофен?

— Я ж бачу вже нагорі екскаватори і знаю: спину цьому вже не буде. Ти сам кажеш, що це розростання не можна стримати. Я чую, як перешіптуються, жартують люди, чую, як мій зять на щось натякає... І бачу Тольмсгофен — не село, ні, а тільки замок, неначе острів у величезному котловані. До материка літають вертольоти... Навколо нас транспортери, гуркіт, помпи, екскаватори, канави з застояною водою, кругом калюжі, болото, чахнуть качки... І твої онуки — прилетіли повітряним мостом, щоб погодувати качок... Ось тоді єдине, що нам буде гарантовано, Фріце, що буде в нас справжнє, це — безпека. Якщо тільки котромусь з інженерів чи робітників, що працюватимуть тут унизу, навколо нас — на екскаваторі, коло помпи чи транспортера,— не спаде на думку якась божевільна ідея. Тільки ж як він сюди, нагору, до нас дістанеться, як перелізе через триста-чотиристаметро-вий мур? Ні, ми будемо тут у безпеці, коли не впаде вертоліт, яким вечорами літатимемо в гості... до синів, дочки, внуків. Будемо в безпеці... Та чи витримає фундамент? Я маю на увазі фундамент замку. Цей хисткий шар із гравію, глини та піску... Нам підведуть величезну бетонну подушку. І через п'ятдесят, через сто років, коли тут усе вже виберуть, Тольмсгофен опиниться серед романтичного озера... І твої онуки вудитимуть рибу просто з вікна... Чи ж так воно буде, Тольме ?

— Ні, Кете, не так. Тут усе знесуть і перекопають. А ми житимемо десь-інде, якщо взагалі переживемо.

— Переживемо. Може, ми, незважаючи на потребу в енергії, все ж помремо тут... У безпеці й від безпеки. Хто його знає як... Тобі не слід мене жаліти, Фріце. Краще нехай я почую це від тебе, аніж довідаюся з отого перешіптування чи дурних жартів. Але чи не ліпше було б вибратися звідси вже тепер? Переїхати кудись із Сабіною, Кіт і немовлям, а може, і з Рольфом, Катаріною, з Гольгером... І з Гербертом, якби пощастило його вмовити. Та закури вже, закури однень-ку. Я не скажу нікому...

Вона посунула до нього малахітову скриньку, і він узяв у рот сигарету.

— Сабіна...— промовив.— Вона не йде мені з думок цілий день, і навіть не знаю чому... Блора їй бракуватиме, Кіт тут ніде погратися. На щастя, завтра Фішер знов кудись надовго їде. Мені сказав про це за обідом Потзікер. Туніс, Румунія, якийсь далекосхідний табір для біженців, де вони ставлять плетільні машини...