Дбайлива облога - Сторінка 25

Принаймні тижнів на два ми його здихаємось. І спокійно все обміркуємо. А вона, може, на той час навіть повернеться до Блора...

— Не повернеться, це вже напевно. Зараз я покличу її сюди — побалакай із нею, а я тим часом побуду з Кіт...

Він вийшов їй назустріч, став у відчинених дверях і кивнув головою молодому Гендлерові, що снував туди-сюди між їхньою вітальнею та кімнатою для гостей. Було тихо, тільки від Блюртмеля незвично долинали голоси — видно, та Кленш уже приїхала. Його думки були заклопотані видінням Кете — отим замком-островом у котловані: з материка й на материк курсують вертольоти, заболочена канава з водою... Кругом не зосталося ні осель, ні церкви, ні вже, либонь, і дерев та птахів — хіба кілька ворон... У мурах тріщини...

Сабіна пригорнулася до його грудей — не покаянна грішниця, а скоріше безпорадна молода жінка,— похитала головою, коли він хотів завести її до кімнати, й звела на нього сухі очі.

— Ох, тату,— зітхнула,— я така щаслива, що пішла звідти! Просто вже не сила було... Поки що я переберуся до Рольфа, не турбуйся. Там сад, довкола високий мур, Кіт із Гольгером дружить... Я вже розмовляла з Рольфом...

— Там дуже тісно, не знаю...

— Катаріна напитає мені десь у сусідстві кімнату. А вдень буду в них. Помагатиму Катаріні, з дітьми в мене непогано виходить...

— А Гольцпуке ти сповістила? Я маю на увазі... Він повинен знати.

— Гольцпуке трохи побурчав — мовляв, у Блорі вже все так добре налагоджено, а Губрайхен... Одне слово, він знає, що там і як... Не гнівайся, що я так одразу їду. Я й з Ервіном розмовляла — він знов кудись збирається. Потім поговоримо серйозно... Потім. Пан Гендлер відвезе мене до Губрайхена й залишиться сьогодні там... Я попросила про це в Гольцпуке. Ти знаєш, Кіт його любить найдужче. А мені вже багато краще, багато легше. Про те, наскільки це серйозно, я ще не думала. Ервіна не буде три тижні...

Вона схожа на Кете й на його матір. І на нього. На кого ж іще такого, кого він не знає? Очі в неї не сумні, тільки серйозні, а тепер у них з'явилася радість, і це змушує його з симпатією думати про чоловіка, що від нього Сабіна чекає дитину. Він ставиться до неї, мабуть, дуже добре. На згадку йому спав Беверло, в якого вона була так безтямно закохана, і Фішер, що так по-хлоп'ячому ввірвався в усі її "умоглядні просторікування" й узяв її, сказати б, штурмом. Він чоловік енергійний, католик, підприємець... Як треба, то й за словом до кишені не полізе. Але жодного разу за ці п'ять років він, батько, не бачив Сабіниного обличчя таким серйозним і радісним водночас, а правильні риси, що робили його навіть гарним, тепер ніби ожили. І заразом її обличчя прибрало рішучості.

— Тільки не дивися більше телевізор, не сиди перед отою коробкою. Ну гаразд...

— Ні, просто я була розгубилась...

— А все інше?

— Що?

— Оте... Я маю на увазі релігію, церкву... Світогляд... Я хочу сказати, може, тебе пригнічує почуття вини... Ти не хочеш про це поговорити? Може, сьогодні ввечері, в Рольфа, коли ми приїдемо?

— Атож, приїздіть. Це було б непогано... Приїздіть. Ні, облиш, пан Гендлер має право чути все, але...— Вона обернулася, глянула в коридор і всміхнулась.— Здається, відійшов... Він чоловік тактовний. Вину я почуваю, але не перед Фіше-ром, навіть не перед вами з мамою, а тільки перед його дружиною... Ми про це ще побалакаємо. А ти? Що ти тепер робитимеш — після цих виборів, на такому високому посту?..

— Виступатиму з промовами й даватиму інтерв'ю. Сам я вже не боюся, лише за вас... Увечері ми приїдемо.

Кіт вочевидь раділа більше переїздові до Губрайхена, ніж до Тольмсгофена, і від цього трохи щеміло серце. Там вона смажитиме на багатті в саду свої каштани й гратиметься з Гольгером, ходитиме також з дорослими по молоко й помагатиме перебирати яблука, що їх продає Рольф... Він ніколи не міг збагнути, як можна було називати дівчинку Кіт, правда, це ім'я — один із варіантів "Кете", але ж воно має, якщо він не помиляється, ще одне значення, не таке приємне. Тримаючи попід руку Кете, він дивився вслід тим трьом, що спускалися сходами вниз: Кіт із торбинкою, повною горіхів та каштанів, Сабіна з валізкою і молодий охоронець, який ніс дві зв'язані ляльки Кіт,— він тримав їх за ноги, сукенки позакочувались їм на голівки, і видно було білизну...

— Коли я щойно ввійшла до неї, вона була зовсім інша,— промовила Кете.— Щось її геть змінило, зробило наче аж щасливою. Принаймні тепер вона вся якась сповнена рішучості...

— Він напевне симпатичний чоловік — той, від кого в неї буде дитина. Може, вона дзвонила йому по телео юну... В усякім разі, вона носить його в собі...

— Дивне ти щось говориш. Ще й смієшся легковажно...

— Я за неї радий. Тільки ж він одружений... Вона сама мені сказала. А в такого чоловіка, либонь, мила й жінка. Це ускладнить справу. І коли повернеться Фішер, все буде досить серйозно.

— Не знаю, може, краще залишити її сьогодні з Рольфом та Катаріною саму? Я спробую додзвонитися до Герберта. До речі, слід сподіватися, вона з ним не... хоч би хто він був... не розмовляє по телефону. Бо тоді Гольцпуке знає те, чого не знаємо ми. А може, Гольцпуке й так відомо, хто він. Якщо про це знає хоч одна людина, то знає, мабуть, і служба безпеки... З такою охороною, як у неї... Адже бачилася ж вона десь із ним! І, певна річ, не один раз. Ось про що я думаю.

— Твоя правда, Гольцпуке має знати... Вона ж, либонь, зустрічалася з тим чоловіком, домовлялася з ним, і взагалі...

— Може, спитаємо в нього?

— Ні, він нам однаково не скаже. Не має права. Він не має права ділитися інформацією інтимного характеру. Єдине, що він повинен зробити,— це перевірити того чоловіка з погляду безпеки. Сподіватимемось, той чоловік розуміє, до якого силового поля потрапив... Якщо її охорона справді бездоганна,— а я гадаю, що це так,— то тільки органи безпеки можуть знати, хто батько майбутнього нашого внука чи внучки. Якщо охорона працює по справжньому, тоді магнітофон розкаже, хто батько нашого внука.

— То дзвонити Губертові?

— Чи не приїхав би він сюди? Як виняток? Бо якщо ми надумаємо вибратися до Губерта в той його висотний будинок, то я муситиму завчасу повідомити про це Гольцпуке. А для такого діла їм потрібна майже рота охорони. І це логічно, що вона їм потрібна. Там товчуться всілякі типи, цілі ватаги, і не тільки студенти та комуністи, а й студенти-комуністи, навіть анархісти і маоїсти. Одне слово, хто завгодно. Тоді доведеться перекривати всі входи й виходи, виникне, мабуть, потреба й у вертольотах... А ми сидітимемо в нашого синочка, який ні за що, хоч убий, не бажає звідти виїхати, бо той висотний будинок, бачте,— власність Тольмової компанії, і наш синочок постійно, день при дні хоче мені доводити, до яких антигуманних махінацій із житлом я причетний. І вони стоятимуть з автоматами під дверима, на балконах, займуть вестибюль... Якщо треба буде. Ні, краще поїхати до Рольфа, це обійдеться куди дешевше. Поставлять коло пасторського будинку одного-двох чоловік, та й по всьому. Одначе людям

у Губрайхені такі заходи не дуже до вподоби, так само, як і в Блорі й у Губертовому висотному будинку... Це муляє їм очі, викликає в них тривогу, невдоволення; доходить до нервових зривів не тільки в таких людей, як, скажімо, Корчеде, а й в охоронців. Адже вони місяцями перебувають у напруженні, в напруженні й у нудьзі. В напруженні, хоч нічого й не стається чи тому, що нічого не стається. І ось, уяви собі, коли десь у ліщині шелесне собака або коли якийсь хлопчак перелізе через мур і клацне іграшковим пістолетиком, котрийсь з охоронців хапається за автомат і смалить куди очі світять... Ні, найкраще нам змиритися з думкою, що ми бранці... і що отак у безпеці, а може, й від безпеки і пропадемо.

— Виходить, або сидіти вдома, або їздити в гості лише до тих людей, котрих охороняють так само пильно, як і нас... До тих-таки старих Фішерів, де мені щоразу з душі верне... Вони тільки й знають, що проклинати "червону загрозу" — хворобливо і з хворобливою занудливістю, а коли грошовий оборот сягає в них не тридцяти п'яти, а тільки двадцяти дев'яти мільйонів, то вони вже, бачте, на порозі голодної смерті! Захищають середні суспільні верстви, хоч самі до них і не належать, від соціалістичної загрози, і водночас знають, що являють собою зі своєю концентрацією капіталу найбільшу загрозу для тих середніх верств. Я ж сама читала, що банки — це для середніх верств іще більша загроза... Якщо бодай в одному місті муніципальним радником стане комуніст, тоді все, Німеччині одразу кінець. А коли пощастить, то в гості ще придибає якийсь єпископ, такий собі мовчазний чоловік, що на все тільки киває головою — киває й киває... І вони чепуряться там, пиндючаться, й у кожного усмішечка, як в Амплангера, а сам же він якраз і скидається на тих, як я їх собі уявляю, від кого нас охороняють... І якщо ти гадаєш, нібито Рольф був трохи не директором банку, а Беверло ним, без сумніву, став би... З таким гарненьким дипломатиком, тенісними ракетками, а може, і з цуценям під пахвою... Атож, вони там знов почули п'ятеро слів по радіо і троє по телевізору... І вже репетують про голод і бачать на порозі революцію!.. Ох, Фріце, любий мій Тольме, ну чого вони всі такі нудні?

— Не всі... Корчеде, Потзікер, навіть старий Амплангер... Є й іще дехто... Та й Бляйбль не нудний. Ні, нудним його не назвеш.

— А все ж таки й кортіло б навідати рідних дітей, а от не можеш, бо мусиш хоч-не-хоч зважати на безпеку, в яку, по суті, й не віриш... Яку терпиш, власне, тільки з чемності...

— А вони, незважаючи на всі застережні заходи, знайдуть інший шлях. Замаскують бомбу під птаха — скажімо, добряче "начинять" сову... Пролопотять крильми серед ночі дикі гуси... Або підішлють до мене Гольгера, рідного внука,— добре натренованого, загартованого альпінізмом та іншим спортом, і той дванадцяти— чи п'ятнадцятирічний хлопець з'явиться без жодної зброї, промине всі пости... Іде ж до діда в гості! А тоді, цілком можливо, візьме й задушить мене — такий і без ножа своє діло зробить. А якщо на той час вони вже дійдуть до того, що зв'язуватимуть беззбройним гостям руки, навіть онукові, тоді він скористається власною головою.