Дбайлива облога - Сторінка 30

Розказав Цурмак і про те, як ходив з нею до салону мод "Греслітцер". І зітхай-нячка, й шепотіннячко, "й похітливе хихотіння в кабінках..." Тут щось пришпилюють, там складочку підіймають... "Але щоб вона була дуже принадна, то ні. Про красу вже й не кажу..." А потім дівчата із взуттєвої крамниці й "Греслітце-ра" ще й прочуханки дістали за те, що нічого не продали чи не "втелющили отій старій козі". Після цього розв'язав язика й Люлер і розповів, що було з ним на "отих вечірках", розказав про таких, "котрі, як заступаєш на чергування, виходять тобі назустріч вище пояса майже без нічого, але начувайся, якщо даси бодай зрозуміти, ніби ти — нормальний чоловік і вмієш оцінити пропозиндю..." Люлер саме почав розповідати про якусь одну, котру мав постійно охороняти п'яну в барі, але його перебив Губерт і заборонив узагалі розмовляти про службові таємниці.

Господи, таж вона теж здатна уявити собі, як це буває,— цілими тижнями виконуєш службові обов'язки біля плавального басейну чи на вечірках, де доводиться стояти коло дверей — знадвору і всередині... І все бачиш, усе чуєш, хоч на тебе ніхто не зважає, так наче ти електричний стовп чи з воску зліплений, і мусиш бути насторожі, не маєш права ні на мить утратити пильність, а банкети там, звісно ж, іноді таки бучні, і наїдків тих, і напоїв, і танці, й жінок хапають за що попало, та, либонь, і ще гірше... Десь у цьому, саме в цьому й полягає причина того, що Губерт так перемінився. Декому — зокрема й матері, Монці та, мабуть, і Карлові — він завжди здавався надто серйозним, надто суворим, і вони щоразу були просто вражені, коли Губерт показував, який він люб'язний, дотепний і чарівний; він-бо так славно танцював із Монкою — не те що загравав із нею, а все ж таки мило її розважав, і всі аж дивувалися, що він може бути й таким; лихим його ніколи не бачили, сердитим — так, зрідка бував, проте тільки тоді, коли мав зустрітися зі своїм батьком, матір'ю та братом Гайнцом, які так і не змирилися з тим, що він став "усього-на-всього поліцаєм". Атож, батько в Губерта "юрист" (як згодом з'ясувалося, він займає в судовому слідстві посаду звичайного службовця), а брат викладає десь у вищому учбовому закладі філософію, і вони дають йому це зрозуміти; тоді він і починає сердитися й досить різко пояснює батькові, як пов'язані між собою правосуддя та поліція, а братові — які невиразні й туманні в того погляди. А найгірше, як десь, колись, байдуже в-зв'язку з чим зринає слово "лягавий". Одного разу хтось обізвав Бернгар-да "синочком лягавого", і хлопчик у сльозах прибіг додому, а іншим разом хтось із компанії в Мітелькампів, що зібралася літнього вечора в саду, гукнув через паркан: "Агов, ви, лягавий і лягава, ходіть до нас танцювати!" Губерт від люті пополотнів і мало не дав волі кулакам. Вразливий він, дуже вразливий. І заразом буває такий милий, люб'язний. А тепер такий тихий, сумний, стомлений, байдужий, утелющить очі в отой ящик, а насправді його не цікавить навіть спорт та поліційні новини. Не нарікає вже й на тих, що в усьому цьому винні, що до всього цього довели. Нема вже того захвату — часом, як їй здавалося, навіть трохи показного,— з яким він колись ходив до церкви... Нема й отого врочистого, навіть піднесеного потягу до літургійних форм, що їх він називав "своїм правом", отих гордощів за церкву, з якими він часом сприймав жарти з боку колег та сусідів; його навіть називали "молитволюбом", а якось у шинку один з їхньої компанії сказав: "Господи, Губерте, таж попів ніхто вже не слухає!.. Чого ти носишся з тою церквою, як із писаною торбою?!" А Губерт заходився ревно, хоч і марно, доводити, що з його кар'єрою це не має анічогісінько спільного — просто йдеться, мовляв, про "глибоке внутрішнє переконання". І Губерт не лукавить, кар'єрі він значення ніколи не надавав, а вже пристосуванцем його аж ніяк не назвеш. Адже служити в поліцію він пішов не через скрутне становище і всі ці напружені підготовки та перепідготовки взяв на свої плечі тому, що цінує порядок і хоче його захищати. Губерт хоче бути охоронцем порядку — серйозним, але, в жодному разі, не безжальним, адже він, як вона знає, декого навіть відпускав — дрібних злодіїв та злодійок, мав через це велику халепу й пояснював їй, що ті люди просто не встояли перед спокусою. А коли служив у поліції моральності, то навіть не дуже суворо поводився з повіями. Це правда, Губерт чоловік серйозний, але не суворий; він і з нею ніколи не був суворий, якщо не брати до уваги отого першого періоду, коли переміни в ньому щойно почались і він тільки те й робив, що бурчав.

Та найкраще буде, мабуть, подзвонити якось Кірнтерові чи й самому Гольцпуке, а може, тільки Цурмакові,— той, як-не-як, старший і чоловік милий. Оте наглядання у взуттєвій крамниці та в салоні мод не йде їй з голови, оте вештання коло плавального басейну, де вони, майже роздягнені і з шикарними напоями в руках, блазнюють... У них там, певно, як у кіно, одначе шила в мішку не сховаєш, тож і просочуються чутки про те, що іноді їм — не часто, звісно, але дово-диться-таки супроводжувати когось з отих до дому розпусти й ставати там на чати всередині приміщення або надворі. А чом би й ні? Сама вона, звичайно, проти такого закладу, то місце погане, і він, Губерт, як служив у поліції моральності, подробиць їй, певна річ, не розповідав, але загалом про те, що там діється, казав. Та коли туди вчащають інші чоловіки, то чому б не піти й котромусь із тих, кого вони охороняють? І вони щоразу їх супроводжують і мусять стояти завмерши, хоч насправді живі ж люди. Безперечно, грошима там сиплють — ікра, шампанське й таке інше, і коли на тебе тиснуть закладні проценти, амортизаційні витрати, коли мусиш виплачувати такий високий, просто лихварський кредит і за нову автомашину, тоді, мабуть, починаєш усе ж таки рахувати й сушити собі голову всілякими думками. А Губерт сушив собі голову думками завжди, думками глибокими, зокрема й набожними. А на "сповненні" він, до речі, наполягав ще до весілля — задля неї, задля себе, і відмови не зустрів; одне слово, як він їй сказав, "не пожадай жони ближнього свого", а він же пожадав жону не ближнього свого, а свою власну. Це діло — жадати жону ближнього свого — Губерт, певна річ, засуджує. Він, як-не-як, чоловік розважливий.

Добре, що він знову став привітніший до Бернгарда, з нього вже не пре ота вбивча зверхність, він уже не заводить розмов про оту жахливу "грацію", тільки приходить додому невеселий, принишклий, часом погладить хлопця по голові — так сумно, аж у неї серце вривається. Той його жест здається мало не прощальним. Невже поліційний психіатр ні про що не здогадується? Може, краще було б перевестися служити десь у село? Там усі правопорушення як на долоні — п'яні за кермом, крадіжки, порушення правил дорожнього руху, бійки, невчасне закриття розважальних закладів... Немає нічого загрозливого, непевного, що може статися де завгодно й коли завгодно і все ж таки стається дуже рідко — так рідко, що наче камінь з душі спадає, коли вони когось хапають, як отого Шублера — вона читала про нього в газеті; адже в Шублера справді знайшли потім удома пістолет, і йому нічого не варто було застрелити з нього пані Фішер — з сусіднього будинку, де він чинив перелюб з отою явно досить легковажною жінкою. А підозру з нього не зняли, хто ж повірить у його чисте кохання, скоріше вже повірять у її наївність. Жінці було нестерпно боляче, але кілька місяців чекання все ж увінчав успіх. Від Губерта вона не почула про це ні слова, ні півслова. І коли несміливо спробувала щось розпитати про ту скандальну історію, він тільки по-своєму спокійно відмахнувся. А вона ж добре знає, що він чергує у Блорі, в тих Фішерів, і подробиці мають бути йому відомі. На допиті той Шублер потім усе ж таки заплутався й признавсь, що був колись "ліваком", якщо не залишився ним і досі.

Та хоч Губерт про це ніколи й не говорить, а вона знає: він ту молоду жінку з дівчинкою — оту Фішер-Тольм — охороняє і супроводжує. Вона справжня красуня, волосся в неї такого теплого медового кольору, як у її матері, що й досі має непоганий вигляд, хоч у її зав'язані вузлом коси вкинулося вже чималенько сивини. До того ж та Фішер... Так, тут не обійтися без слова "граційна" — саме граційна, однак ні в якому разі не тоненька. Вона не просто елегантна, це взагалі щось більше, ніж здатні зробити з жінки кравчині; то — спокійна, вроджена краса. Сама постать, вуста, очі, брови... І наче тінь не те що нервозності, а якогось пориву, що робить її, мабуть, в очах чоловіків жаданою... Подумавши про це, вона зашарілась і здалася собі неприродною — вона, жінка, сприйняла жіночу красу як щось жадане, і то безпосередньо сама, навіть не уявивши себе чоловіком! Це та жінка, яку можна кохати і в яку можна закохуватись; і Фішер не тільки красуня — вона й враження справляє приємне. її досить частенько показують по телевізору, і в ілюстрованих журналах можна побачити — верхи на коні, на прогулянці, навіть у церкві, де вона стоїть навколішки зі своєю гарнюсінькою донечкою перед образом богоматері. І чоловік її, Фішер із "Вулика", теж досить часто буває на людях; гарний, звісно, чоловік, нічого не скажеш. І все ж, коли вона бачить його самого чи, приміром, по телевізору десь на великому прийомі зі склянкою апельсинового соку в руці, він її не приваблює... І знов вона почервоніла і побоялася навіть глянути в дзеркало; будь-яке порівняння з тою Фішер її просто вбиває. Ні, вона, либонь, теж уміє себе показати, річ не в цьому, причини здаватися собі кривенькою качечкою нема, вона жінка без вад — і обличчя нівроку, й коси (їм, правда, трохи бракує лиску), і груди, й ноги, й хода... Вона це знає, здогадується з того, як часом на неї поглядають чоловіки. І все ж ота Фішер-Тольм — зовсім іншого поля ягода, це таких, певно, називають "породою". Але ж звідки ця "порода" взялася? З однієї досить убогої сім'ї шкільного вчителя та, по суті, ще вбогішої сім'ї садівника; про це ілюстровані журнали знають також, як і про сина-"невдаху" та про другого сина, "трошки з-за рогу мішком прибитого", причім той перший, "невдаха", не тільки подобається їй більше, а й узагалі подобається дуже.