Дбайлива облога - Сторінка 31

Про невістку та внука теж усе відомо. І про "замочок" у Тольмсгофені, й про бунгало у Блорі — про все-все. Може, тепер комусь власний звичайний будиночок із ста двадцятьма квадратними метра-ми садка та ста двома квадратними метрами житлової площі (разом із коридором) видається, звісно, затісним, а рідна дружина вже не такою пещеною; може, звісно, він у неї вклепався, воно й не дивно — така жінка, такий блиск... І все ж не віриться, не вкладається в голові, що в нього з нею "щось є". Вже багато тижнів, а може, й місяців — напевно вона цього не знає— він поруч із нею, день при дні, а на останніх сторінках газет усе частіше й частіше трапляються плітки про те, нібито в неї з Фішером щось уже не гаразд. Стільки поїздок, стільки амурних пригод у тих поїздках... Та й на знімках його можна побачити з досить вульгарними жінками — то вони там танцюють, то біля плавального басейну десь у тропіках... І раз у раз люди балакають про те, нібито вона чи то вже переїхала, чи то ось-ось переїде до свого батька й матері, хоч і "має народити другу дитину, і то дуже скоро". Сказати щиро, приємним того Фішера не назвеш, незважаючи на те, що він завжди намагається справити таке враження, завжди всміхається... Карл про такі усмішечки каже: "В акул зблискують у роті тільки зуби, а в цих — цілі ножі". Сама вона на того Фішера не поквапилася б повік, а от Губерт на його дружину... Таке може статись, і вона це зрозуміла б. Ох, утьопався він у цю жінку, утьопався, либонь, і в ту розкіш, у пахощі, в хусточки, тканини, в просторі кімнати, і якщо вона тепер (правда, ця чутка як писали газети, не підтвердилась) перебралася до батька й матері, в "замочок", куди він, Губерт, уже кілька тижнів їздить на службу... Виходить, тепер він знов поруч із нею. Пані Фішер-Тольм із поліцейським... Та ні, таке, мабуть, навіть важко собі уявити. Дивно, але ревнощів вона не відчуває, тільки страх — адже тепер йому, якщо це правда, певно, дуже тяжко... Не такий він легковажний, щоб закохуватись і жити, ніби нічого й не сталось; і боятися за нього, боятися все більше й більше їй є чого. Може, саме в цьому причина його неспроможності (її ще називають якимсь відразливо-науковим чужомовним слівцем) "сповнити" її й себе? І коли вже й вона відчуває, якою нервовою стала через брак цього "сповнення", то що вже казати про нього — адже він знов бачить оту Фішер щодня... Ох, як він схлипує у неї на плечі...

Ревнощі все не прокидаються, а страх не минає. Страх, а також співчуття й бажання, яке її дуже вразило: щоб вона, ота Фішер, вислухала його (правда, те, що він їй освідчиться, важко, просто неможливо собі уявити) й ощасливила "сповненням"... Ця думка, мабуть, двічі безглузда — адже вона, його рідна дружина, бажає йому "сповнення" з іншою жінкою, а та інша — справжня принцеса. Зринуло й ще одне міркування, від якого її знов залила краска: а якщо й справді, то де, як? Адже він завжди на службі, навіть тепер у "замочку"... А може, вона хибує на збочення? Чи, може, погрузла, сама того не помітивши, в порнографії?

Кінець кінцем вона поїхала-таки до Монки — просто на думку їй не спав більш ніхто, з ким би вона могла порадитись. Якщо Монка її й висміє, то однаково держатиме язика на припоні і навіть нічого не перекаже Карлові. Зрештою, поки не з'явився Карл, вони з Монкою були щирі подруги, і та розповідала їй геть усе, навіть найінтимніше, таке, від чого вона червоніла (Монка того, на щастя, в темній спальні не бачила). Вона теж нікому нічого не переказувала, навіть Губертові, хоч те, про що розповідала Монка,— про лесбіянок на курсах, гомосексуалістів у школі, про пригоди з хлопцями, пригоди з чоловіками — нерідко звалювалося на неї важкою брилою. Адже Монка, як вона сама казала, "добряче викупалась" у першій порнографічній хвилі, а був час, коли навіть "пірнула в неї з головою", поки Карл витяг її на берег — рішуче, вдаючись до аргументів, що їх Монка називала "лівими" ("тоді як консервативні аргументи інших рятувальників мене ніколи не переконували"). Монці — вона висловлювалася так сама —"лишався один крок до стриптизу", але то було вже пізніше, чотири чи п'ять років тому, коли Карл уже "схопив її за коси". Тепер вона розважлива молода жінка, трішечки відчайдушна й зухвала ("якби тільки наш сілезький соловейко, наша матуся, довідалася, крізь що я пройшла!"); їй двадцять сім років, вона придумує й шиє шикарні блузки, чоловічі сорочки, штанці, нічні сорочки та спідниці, трохи забагато курить, п'є, певно, теж більше, ніж треба, і на вигляд старіша, ніж є насправді,— їй можна дати десь так років тридцять три чи й усі тридцять п'ять. Монка любить свого Карла, байдуже, що в нього трохи хворобливий вигляд. Насправді цей невеличкий чоловік в окулярах і з курячими грудьми — іноді він справляє таке враження, як каже Губерт, "наче чорнила напився",— зовсім не хворий ще й непоганий спортсмен, бігає на довгі дистанції. Спершу з ними обома доводилося важко, майже неможливо. Ота "лівацька балаканина" Губертові була не до шмиги ("Господи, ви ж бачите, до чого це призводить!"), і він просто відмахувався від надто складних аргументів, вдаючись до яких, Карл намагався йому пояснити, "до чого призведе оте інше". Зрештою вони почали грати на пару в бадмінтон, їздити вдвох на велосипедах, беручи по черзі на багажник Бернгарда, й уже майже не сперечаються, хоч і досі, бува, об щось "спотикаються", і Губерт узиває Карла "фантазером-лі-ваком", а Карл Губерта—"фантазером-середняком". Одне слово, кінчилося тим, що вони, про когось там сперечаючись, дійшли згоди в аргументах, яких вона дуже побоювалась; ті аргументи стосувалися молодого Тольма, що його газети охрестили "автопалієм"; Карл, як видно, був із ним раніш знайомий і признався, що й сам "колись мало не пішов палити автомашини, але був багато молодший від Тольма і ще надто боязкий". Він пояснив Губертові, що цей Тольм усе ж таки свідомо відмовився від привілеїв, сидів у в'язниці і чим-чим, але принаймні одним він, без сумніву, не був: пристосуванцем. У всіх їхніх розмовах жодного разу не прохопилося слівце "лягавий", і якось Губерт сказав їй, що, на його тверде переконання, Карлові це слівце й на гадку не спадає; навпаки, мовляв, він, Карл, також за порядок, навіть за поліцію, до того ж, як-не-як, "витяг із болота Монку"; на думку Карла, окремих людей охороняти треба, зате банки — ні в якому разі. ("Невже ти хочеш, щоб тебе випадково вколошкали? І за що? За гроші, всього лиш за гроші! Ризикувати життям за оті голі, самотньо звалені в сейфи гроші?..") Вони навіть чимось схожі один на одного. Не зовнішнім виглядом, ні. Адже Губерт — високий, білявий, серйозний і гордий. А Карл — чорнявий, на погляд хворобливий, з чималою лисиною, і як добре поміркувати, то Губерта — навіть коли заплющити очі на все особисте, на те, що він — її чоловік, і подивитися на цю справу, сказати б, ізбоку, об'єктивно,— Губерта вона не проміняла б на отого Фішера ніколи, повік. Адже Фішер — і це ж цілком очевидно — байдужий, безцеремонний базіка, й вона вже бачить, що тій сім'ї загрожує катастрофа. І якщо припустити, що Губерт справді закохався в ту Фішер, тоді, хоч як це боляче, стає навіть зрозумілим, чому катастрофа загрожує і її власній сім'ї. Карл милий, дуже милий чоловік, з ним можна часом і потанцювати, не відчуваючи дрожу, як із Мітелькампом чи з отим цапом Гельстером. А от Монку дрож ніколи не проймає, навіть із Мітелькампом та отим старим цапом Гельстером; просто вона навіть не допускає до того, що може викликати в неї дрож, якщо вона взагалі здатна дрижати. У крайньому разі (з нею принаймні таке траплялося двічі — один раз із Гельстером, а вдруге у Монки вдома на вечірці з її колегами) вона дає ляпаса —"щоб трохи отямився". Монка, певно, всього набачилась, вона жінка бувала, а Карл у таких випадках регоче й гукає: "Отак йому, дівчинко, не давай цьому старому жеребцеві спуску!"

Монка держала б язика на припоні, не сказала б нічого навіть Карлові, хоч його таке, здається, зовсім не цікавить. А Бернгард, коли вони збираються до Монки, завжди тішиться: там тістечка, какао, лимонад, крутом манекени, ножиці, тканини, голки, нитки, і все без отого "жахливого ладу"; а в сусідній кімнаті — Карлові моделі, і малому щоразу щось дарують — гроші, квиток у кіно чи до зоопарку... Тільки від одного він відмовився: щоб Монка пошила йому до причастя костюм. Вона обіцяла придумати для нього щось незвичайне, шикарне. "Якщо хочеш, зробимо тобі такий маленький фрак або ковбойський костюмчик. Ти знаєш, він припаде маленькому Ісусикові до вподоби більше, ніж отой грубезний синій костюм". Але Бернгард наполягав саме на синьому костюмі,— він хотів мати такий самий вигляд, як і решта хлопців,— а Монка, трохи ображена,— шити синій не схотіла.

Коли вона прийшла, Монка щиро, неприховано зраділа, й уже це її втішило, дуже втішило, і досить було тільки моргнути Карлові, як він зрозумів, що треба взяти Бернгарда з собою,— заварити какао, принести з кіоска через вулицю морозива, погортати журнальчики... А в Кардовій кімнаті малому є що подивитись, а може, й самому зробити: малюнки й моделі будинків, цілих міських кварталів, плани, всілякі планочки й дощечки, клей, гіпс, фарби, шпателі — і здоровенний стіл, на якому Карл виготовляє для архітектурного бюро свої моделі; побувати там Бернгардові навіть корисно для навчання — то вони з Карлом трохи полічать, шукаючи співвідношення, то обрахують масштаби... Отож принаймні на якийсь час вони позбулися малого, і вона дістала змогу за кавою та тістечками відкрити Монці душу. Говорила вона плутано, затинаючись, не знаходила потрібних слів, згадувати про "сповнення" соромилась, почала розповідати натяками й нарешті сказала: "Ти ж розумієш, про що я".

Монка кивнула головою, закурила й не переставала працювати, навіть як їла тістечко. Коли Монка не хоче чогось казати чи коли хоче щось сказати, то завжди кидає: "Уявляю собі!" Вона жодного разу не всміхнулась, і їй не треба було приховувати усмішку. Тільки один раз дозволила собі перепитати: "І відколи це вже?" А як почула, що минуло тільки п'ять місяців, то наче аж із полегкістю зітхнула. А насамкінець покивала, тоді похитала головою і, так само без усмішки, промовила:

— Господи, дівчинко, сестричко моя! Щодо сексу, то ти наче з Сілезії приїхала.