Дбайлива облога - Сторінка 46

Все непроглядне, вулиця погано освітлена... І коли він допоміг сісти в машину Кете, а тоді, повагавшись, сів за допомогою Блюртмеля й сам, то відчув, що охоронці нервують, хоч і намагаються триматись чемно. Ні, про ці сім, ці вісім хвилин нічної прогулянки селом шкода й думати.

А Блюртмель уже знову ставав іншою людиною; це був іще не зовсім слуга й шофер, але вже й не зовсім гість; принаймні в його дбайливих, майже співчутливих рухах і доторках дедалі більше відчувався професіоналізм. "Це людина,— подумалось Тольмові,— глибину й різнобічність якої я ще тільки пізнаю. А він же завжди здавався мені байдужим..."

Всього дві хвилини — і вони вже на яскраво освітленому подвір'ї замку; знову виходиш із машини, знову відчуваєш Блюртмелеві руки, його плече, а Кете знову бліда і якась серйозна, і коли в ліфті він хотів був заговорити, вона тільки похитала головою й показала на стелю, де вмонтовано мікрофон; губи її стомлено обвисли — певно, вона випила таки трохи забагато. Блюртмель уже вибіг сходами нагору й стурбовано чекав їх біля ліфта; він лагідно запропонував свою допомогу — зробити кілька вправ, трохи розтерти водою,— і коли вони люб'язно відмовились, нагадав, щоб вони "в разі чого" подзвонили йому.

Єва Кленш уже пішла до себе; в кухні, салоні, їдальні — скрізь було прибрано. Кете ступила до ванної, відчинила вікно, потім вистромила з дверей голову.

— Мені оце спало на думку,— сказала вона,— що від Шретерів сюди добре видно, хоч у вікно видивляйся. Ось поглянь, у них там унизу світиться. Луїза саме сидить у Катаріниній кімнаті й слухає на дешевенькому магнітофоні Баха. Ти бував у колишній Катаріниній кімнаті?

— Ні.

— Там як у невеличкому музеї. На стіні — фотокартка: Катаріна в день першого причастя, поруч — репродукція Лохнерової мадонни... Мао Цзедун, Че Гевара, Маркс і якийсь італієць — не пригадую тільки, яке в нього ім'я. А на нічному столику — її старенький магнітофон, чи як там ті штуки називаються. Коло нього вона тепер і сидить, наша добра Луїза, сидить із заплаканими очима й слухає Матвієві страсті. Я подарую їй кращий апарат, новенький, гарний і з добрим звуком. Я дуже стомилася, Фріце. Дуже стомилась. А ти після отої вранішньої веремії, либонь, уже ледве живий. Після отих інтерв'ю... Вони вийшли в тебе непогано...

Він підійшов до неї, поклав їй на плече руку й подивився туди, де в Шретерів ще горіло світло.

— А знаєш, коли я давав інтерв'ю, мені спала на думку щея: можна було б наготувати цих інтерв'ю для радіо й телебачення про запас — сказати б, "наконсервувати". З приводу питання про об'єднання, про заробітну плату, з питань культури, внутрішньої та зовнішньої політики, безпеки... Можна навіть робити незначні варіації, це створюватиме враження злободенності. Розводячись перед мікрофонами й телекамерами, я думав про зовсім інше й ні разу майже не відповідав на прямі запитання прямо, хіба тільки, коли мова заходила про дітей. Треба буде порадитися з Ампланге-ром — чи не можна сісти якось і з півдня "поконсервувати" отакі інтерв'ю? Мені тоді доведеться, звісно, кілька разів перевдягатись — одежа відіграє важливішу роль, ніж слова, вона чіткіше підкреслює різні ситуації. Тло теж має бути різне, і зробити це не важко: то книжки на задньому плані, то картини, то сучасні меблі, то античні. Так ми уникнемо надмірних витрат і зайвого клопоту. А в інтерв'ю для радіо я міг би щоразу трохи змінювати голос — то трішечки хрипкуватим, то чистішим, то бадьорим, а то стомленим... У такий спосіб за сім-вісім годин можна записати на плівку інтерв'ю на кілька років наперед. Я міг би наговорити на плівку й надгробні слова — на Корчеде, Потзікера, Пліфгера. А може, й на Бляйбля. На кардиналів і президентів. Як ти гадаєш?.. Певна річ, у цьому має взяти участь хтось із профспілки.

— Ті на таке не підуть. Адже вони хочуть, щоб завжди був... Як це воно зветься?.. Живий ефір!

— Вони це називають live !. Але ж буває, що запис на плівку справляє враження живого ефіру краще, ніж сам отой live. Вероніка колись мені пояснювала, нібито штучні птахи — ті, що їх накручують,— бігають природніше, ніж живі. Тож я собі й подумав, що магнітофонний чи відеозапис може справити враження куди природніше, ніж прямий ефір. Те, що вони називають "живим", насправді мертвіше від мертвого. Таке мертве, як "Блетхен", що вмерла у мене в руках. А тепер буйно розростається...

— Знову страх?

— Страх перед нудьгою, Кете,— це та хвороба, якої Гребнітцер іще не виявив. Страх перед зростанням, яке нагадує пожарище. Наступний, хто кинеться мені в ноги чи на груди, буде Кюстер. Комп'ютер з невблаганною закономірністю провіщає падіння Кюстера; Амплангер у таких речах досі ще не помилявся. Одне слово, після Блюме ми проковтнемо Кюстера, потім Боберінга, і все стане таким сіреньким, огидним

1 Прямий ефір, репортаж (англ.).

місивом у стилі а-ля "Блетхен", і в те місиво кинуть кілька дрібок ліберальності... Це я занапастив "Блетхен", я довів його до могили...

_ А якщо ти вийдеш... назовсім?

— Я трохи був цього не зробив, але тепер... Бляйбль про щось, мабуть, здогадався, а може, й дізнався — від Амплангера. Того ж він і схопив мене в останню мить, сказати б, за комір. І чого воно так виходить, що в Рольфа й Катаріни мені не нудно, навіть у Герберта не нудно — в нього мене хіба лиш злість бере. Але в Бляйблів... Ні, в Корчеде, Потзіке-ра й у Пліфгера теж не нудно. А от у Фішерів... І з тобою, звісно ж, не нудно. Якби ж ми тільки частіше мали змогу ходити вдвох на прогулянки... Я б розказав тобі щось таке, чого мені все ж не хотілося б увічнювати на плівці.

— І я б тобі розказала... Гадаєш, що тут?.. Ні, не думаю, ми ж розмовляємо майже до вікна... Рольф мені пояснював, що як вистромити голову з вікна і розмовляти та слухати нам, надворі...

— Може, й так... А що, спробуймо!

В тумані нічого не було видно; потім знявся вітер, повз вікна попливли сизі пасма, й за ними сховалися навіть дерева; густий туман перейшов у мряку. Світло від Шретерів уже не проглядало.

— Виходить, як хочеш виказати рідній дружині якусь таємницю, то мусиш вистромляти голову під дощ, і дружина мусить вистромляти голову під дощ, щоб ту таємницю почути. Ні, від нудьги все ж таки найкраще рятуєш ти. Діти, внуки... Ти просто не уявляєш собі, який я радий, що Сабіна пішла од Фішера. Часом мені було нудно і з нею, рідною дочкою. Я не люблю тих будинків, які вони собі ставлять, не люблю їхніх смаків, а Фішерового й поготів. І прекрасні картини, що в них висять, картини, які мені навіть до вподоби, здаються фальшивими, хоча й доведено, що то оригінали. А може, саме через це. У тих людей є щось таке, що вбиває мистецтво. Навіть музику... Я радий, що наша дитина пішла звідти. Нехай трохи побуде в Рольфа... Ходімо, а то ще застудимося. Чуєш, сич кричить? Не бійся.

Він причинив вікно; дощ пустився рясніший, залопотів по шибках, і Кете відійшла в куток кімнати й увімкнула електрообігрівач.

— Може, скоро тобі пощастить піти у відставку? Не конче завтра, звісно, але десь так за три-чотири місяці... У зв'язку з хворобою чи щось таке. Тоді вони зможуть нарешті вибрати Амплангера. І нащо ото було тебе?..

— Ти ж бо знаєш, моєму авторитетові ціни немає. І водночас у мене є вразливі місця — Рольф, Вероніка, Гольгер Перший... Нікого кращого й не знайти, сама розумієш... Я навіть удачливий...

— Ти? Удачливий?

— Ось послухай... Успадкував невеличку газету, дістав ліцензію, папір, навіть журналістів на додачу... І виріс! Придбав "замочок", став головою правління... І не лише удачливий — я й діло своє знаю...

— Ти знаєш своє діло?

— Але ж Кете...

— Айкельгоф ти віддав, і пальцем не кивнувши. На Тольм-сгофен уже махнув рукою. Ти не можеш навіть жодного зі своїх синів улаштувати бодай на найнижчу посаду в "Блетхе-ні". Дочка в тебе нещаслива...

— Нещаслива? Та я вже давно не бачив її такою щасливою! Правда, я не кажу, що вона щаслива завдяки мені...

— Тремтиш перед Бляйблем, боїшся Цумерлінга... Ох, Тольме, любий мій Фріце! Нам треба звідси вибратися... Вибратися й виїхати.

Вже в нічній сорочці, Кете заходилася допомагати йому роззуватися — порозв'язувала шнурки, стягла черевики, потім шкарпетки. Далі він роздягався вже сам, навіть почепив на вішалку піджак, сорочку й штани; тоді кинув на стілець білизну й надів піжаму...

Він ліг біля Кете, узяв її руку, хоч і знав, що вона молиться, й лежав мовчки, прислухаючись до дощу; нарешті дочекався, поки Кете перехрестилася й завершила свою молитву глибоким зітханням.

— Сумно, старий?

— Ага. Через ноги. Вже не можу нахилятись. Але вечір усе ж таки вдався. Я радий, що ми посиділи зі Шретерами, треба буде якось і до них зайти. Мені сумно не через дітей. Сабіна тепер на правильному шляху, принаймні їй я зможу допомогти. За Рольфа в мене голова не болить, про Катаріну вже й не кажу, а Герберт... Герберт для мене багато в чому лишається загадкою. Не варто було посилати його в той інтернат, хоч він і просився... Може, нам треба було б переїхати до нього, в той висотний будинок, адже він, що не кажи,— наша власність...

— Він жахливий!

_ Жахливий... Може, треба було б зайняти там цілий

поверх, відвести Блюртмелеві невеличку квартиру... Але ж тоді над тим белебнем день і ніч кружлятиме вертоліт, а на балконах, на сходах, у ліфті розставлять із півроти, не менше, поліцейських. Люди почнуть вибиратися, переїздити... Це непогана ідея, Кете,— виїхати самим, поки не доведеться зробити це хоч-не-хоч. Підшукай маклера. Будинок має бути і не малий, і не надто великий...

— Кажуть, трапляються гарні старі пасторські будинки, їх можна трохи переобладнати, осучаснити. Вони всі ставлять собі нові будинки, щось на зразок бунгало... Я така стомлена, Тольме. Не забувай — Дрезден, діти, а скоро в тебе буде вже й четвертий онук...

Вона заснула, і її рука вивільнилася з його. Він ще полежав, наслухаючи дощ, згодом устав, прочинив трохи вікно, прикрутив електрообігрівач, став біля вікна й закурив іще одну сигарету. Він поговорить із Гольцпуке... Виїхати — це непогана ідея. А Тольмсгофен... Із "замочком" він уже попрощався, і в нього навіть не щемить серце... Можна навіть оселитися в готелі — кілька кімнат у неї, одна невеличка в Блюртмеля...