Дбайлива облога - Сторінка 48

А щодо решти моїх приятелів та приятельок... Не турбуйтеся, я розкажу їм навіть про цю історію з "колесами", і вони мене зрозуміють.

— Я хочу вас попросити, щоб це залишилося між нами. Вашій дружині теж не варто...

— Цього я обіцяти не можу. Я не приховую такого ні від друзів, ні від дружини...— Він зітхнув, з його обличчя зникли рештки люб'язності, і він майже пошепки промовив:— Щодо "колес", то я скажу вам іще одну важливу, дуже важливу річ. Але спершу послухайте ось про що. Нас, принаймні моїх приятелів і приятельок, хоч і не переслідують, проте оголосили поза законом. У нас ніяких таємниць немає, ми навіть не приховуємо своїх поглядів. Ми не думаємо ні про яке насилля, не думаємо вже й про насилля проти речей, і кожен має змогу довідатися, з ким зустрічаюсь я і з ким зустрічаються мої друзі. Ми — це велика група людей, ми навіть не знаємо всіх, хто з нами. Ми тільки сповнені рішучості не зрадити наших поглядів. Почуття ненависті чи бодай відрази нам чуже. Ми відчуваємо тільки зневагу до тих, хто знов і знов заводить, наче молитву, порожню балаканину. Ми зневажаємо також тих, хто через провокаторів, шпигів, шляхом заборон на професію примушує людей розпатякувати про нас казна-що. Небезпеку являють собою наші гордощі, почуття власної гідності. І коли я вам трохи й допоможу, любий, дорогий, вельмишановний пане Гольцпуке, то лиш тому, що маю надію, хоч і зовсім невелику, захистити життя — нехай це буде й життя самого пана доктора, почесного доктора Бляйбля. Чи навіть недоторканність — я маю на увазі недоторканність фізичну, а не моральну — не таких уже й бездоганних грудей четвертої Бляйблевої дружини, грудей, якими я міг би милуватися у кожному третьому ілюстрованому журналі, коли б вони, певна річ, були, на мою думку, гідні замилування. Але ж їх, ці груди, захистять, слід сподіватися, автомати ваших людей. А тепер нам пора йти, моя дружина вже встала, та й діти попрокидались. До пасторського будинку можна потрапити через чорний хід — це між ризницею і церквою. Я не хочу проходити повз схвильовану, покинуту своїм пастором юрбу парафіян. Іще кави?

— Дякую, ні.

— Тоді я зараз проведу вас до єпископської кімнати. Він накинув на плечі штормовку, відчинив двері й рушив

поперед Гольцпуке до чорного ходу в пасторському будинку. Охоронець, повз якого вони проходили, вже хотів був заступити йому, Рольфові, дорогу, але потім — певне, Гольцпуке зробив йому знак — відійшов убік.

У коридорах було прохолодно, за вікнами стояла тиша, і коли вони вже зібралися рушити сходами нагору, в кабінеті

задзвонив телефон. Рольф зупинився, а Гольцпуке пройшов повз нього до кабінету, пробурмотівши:

— А може, це?..— Потім узяв трубку й сказав: — Алло! — Хвилину він мовчки слухав, а тоді промовив: — Пан пастор надовго поїхав, раджу вам звернутися до сусідньої парафії. Як мене звуть? Це не має значення.— Він поклав трубку.— Там когось треба соборувати.— І відразу пішов услід за Рольфом нагору.

Єпископська кімната була обставлена просто, однак дуже затишно: білі меблі, золотисто-жовтий килим, на стіні — репродукція з картини Шагала, в одній із ніш — невеличкий, але вишуканий образок богоматері, перед ним лампада; в кутку — два бамбукові крісла і круглий столик; телефон, попільнички ніде не видно. Гольцпуке зітхнув і сів.

— Я вислухав од вас цілу промову, пане Тольме!

— Добре було б, якби ви переказали її якомога докладніше панові Дольмеру, а при нагоді — й панові Штабскі. Я ладен і сам виголосити її перед тими панами, пояснити їм, у чому різниця між зарозумілістю й динамітом, розтлумачити, скільки тисяч, а може, й сотень тисяч людей стають у нас, по суті, вигнанцями. Це робиться, певно, спеціально для того, щоб мати запас і кидати його потім на поживу цумерлінгівсь-кій пресі. Та ще банкам. Але спершу про динаміт, бо він має відношення до отих "коліс". Пригадую, Беверло — це було багато років тому, коли ми з ним іще товаришували й готували разом демонстрації та інші такі акції,— виношував ідею велосипеда з "начинкою". Він підрахував, скільки можна закласти вибухівки в раму й у решту трубок, де треба сховати детонатори й таке інше. На думку Беверло, так слід начинити — тоді це було розроблено лише теоретично — п'ятдесят чи, може, й сто велосипедів і просто поставити їх там, де треба влаштувати вибух. Ми всі виступили проти цього. Всі. Далі теорії діло не пішло. Але ж може бути, що тим часом Беверло втілив теорію в практику і "колеса", на яких він приїде, виявляться начинені вибухівкою. їх навіть можна буде — теорія Беверло передбачала й такий варіант — легко розібрати й переробити на якусь вогнепальну зброю — катапульту абощо. І коли Вероніка так нетерпеливилась повідомити вас про "колеса"... Не знаю...— Він перевів погляд на чільну стіну.— Тут не підслуховують?..

— Ні. Телефон — так, звичайно, але загалом ні.

— І все ж я проситиму вас не згадувати в паперах, що цю інформацію ви дістали від мене.

— Обіцяю,— сказав Гольцпуке.— Це дуже важлива інформація. Цінна. Страшна. Перевіряти не тільки велосипедистів, а й самі велосипеди — навколо Тольмсгофена, Горна-укена, Трольшайдта, Бретергайдена...

— І навколо Губрайхена, якщо моя сестра тут іще затримається...

— А вона затримається надовго? Вона щось про це казала?

— Ще ні. Але їй тут подобається. І вона, звісно, може залишатися тут стільки, скільки схоче. І скільки зможемо ми тут залишатися. У мене таке враження, що життя в неї тепер дуже зміниться. Після того, як пастор Роїклер поїхав звідси назовсім, ми вже не знаємо, що вчинять із нами церковні власті. А ви, до речі, знали, що Роїклер?..

— Так, нам відомо про його... Про його зв'язок із тією пані Плаук. Ми знаємо також... і знали, що вчора він... Одне слово, втік. До речі, гідний поваги чоловік.

— Виходить, ви маєте в селі інформаторів?

— Звичайно. Невже це вас дивує?.. Я просив би вас зробити мені послугу й дістати десь попільничку. Єпископи, судячи з усього, не курять...

Рольф знайшов у сусідній ванній кімнаті керамічну мильницю, вийняв її з гнізда, поставив на стіл, узяв у Гольцпуке сигарету, припалив і, не сідаючи, затягся.

— Ця штука, правда, трохи хитається, але користуватися нею можна. Мені не хотілося б заходити до інших кімнат... Я тільки внизу добре орієнтуюсь. А ви не бажаєте поговорити і з моєю сестрою?

— Ні. Але з вами у мене ще є розмова. Про ваших приятелів. Те, що ви тут казали,— оця гордість, непоступливість, оте вигнання чи, краще сказати, відчуття, ніби вони у вигнанні, а також досвід, міркування... Як ви гадаєте, ця група, яку ви так схарактеризували, вона велика?

— Це ви можете дуже легко підрахувати по своїх досьє, а також по досьє служб, близьких до вашої. Адже ми всі стоїмо на обліку. Це не означає, що ми самі стали на облік. Скільки нас точно, ми не знаємо, це маєте знати ви. Погляньте на цю армію — на армію духовних воїнів, придивіться до неї, нехай ці сотні тисяч молодих жінок і чоловіків разом зі своїми дітьми пройдуть перед вами чи бодай перед вашим внутрішнім зором, і запитайте самі в себе навіщо їм освіта, можливо, навіть здібності, сила й краса — невже тільки для того, щоб ви все це охороняли? Нація і її представники, що живуть з випадкових підробітків, обтрушують горіхи, рвуть яблука... Ну, коли у вас більш немає запитань... Щоб я почував себе тут затишно, то ні, і все ж єпископська кімната принаймні один раз за своє існування та знадобилась. То тепер усі заходи безпеки переходять з Блора сюди?

— Несподіване рішення вашої сестри поставило мене в скрутне становище. У Блорі є три кордони: зовнішній, внутрішній і, сказати б, безпосередній,— це ті охоронці, яких бачать люди. Цього переїзду ми не сподівались, і такі неврів-новажені вчинки, що їх навіть можна назвати втечами... Скажу вам щиро: тепер мені доводиться імпровізувати й покладатися на мури пасторського саду... Якщо ваша сестра...

— Можна їй хоч по молоко ходити?

— Краще не треба. Якби ви змогли стати їй у цьому на заваді... Та й усілякі прогулянки теж не бажані. Як на біду, про це вже відомо пресі, пішли чутки про сімейну кризу...

— Виходить, я повинен тримати рідну сестру ніби під арештом?

— Якщо ви хочете назвати це так... Дівчинку теж, звичайно... Ця історія з велосипедами не йде мені з голови. Хоча вашій сестрі він, за вашою теорією, нічого й не зробить...

— На це ви не покладайтесь.

— Дозвольте запитати: що б ви сказали про одяг?

— Одяг звичайний. Не такий уже, як у молодого директора банку, але й не такий, як у волоцюги. Одне слово, як у звичайних милих молодих людей, що їздять на велосипедах.

Рольф відніс мильницю назад до ванної, витрусив і поставив на місце. Потім поправив крісла, розгладив скатерку на столі й рушив услід за Гольцпуке вниз. Дощ не перестав. Вартовий наче не кивнув головою, а скоріше невдоволено похитав. Фрукти падали з дерев і лежали на траві. Коли вони ввійшли до натопленої вітальні, годинник пробив восьму. Гаряча плита, діти з замурзаними какао губами, обидві усміхнені жінки з сигаретами за кавою... Ідилія!

— Сьогодні нам доведеться сидіти в малій залі,— сказала Катаріна.— Сабіна мені допоможе, вона так гарно співає! І малює,— додала вона.— Почнемо вже готуватися до дня святого Мартіна.

Сабіна, побачивши Гольцпуке, зашарілася, потім кивнула йому головою і промовила:

— Мені шкода, але цього разу довелося поспішати... У вас є до мене претензії, побажання?

— Так,— відповів Гольцпуке.—Є. Ви ж знаєте, заборонити я вам нічого не можу, я можу тільки порадити. Не виходьте з дому, принаймні з саду — ні в якому разі. Крім

би

того, я хотів би знати,— власне, я мушу знати, задля вас-та-ки, чи довго ви тут пробудете. Мої заходи... Ви ж розумієте... Я вас прошу, адже досі ми з вами працювали дуже добре.

— Не знаю,— відповіла Сабіна.— їй-богу, не знаю.— Вона зітхнула.— Я знаю тільки одне: до Блора я не повернусь, і там — що стосується мене й дочки — вам уже не треба планувати ніяких заходів. Чоловік мій поїхав і, мабуть, надовго. А в батька й матері... Малій краще тут. Та чи довго?.. А мені справді не можна піти з Катаріною до дитячого садка?

— Чого ж, можна. Тільки тоді мені доведеться поки пк> зняти тут обох охоронців і поставити їх там...

— А якщо Кіт піде сама?

— В такому разі я був би змушений, поки не прибуло підкріплення, одного охоронця залишити тут, а другого послати туди.

— Тоді я зостануся тут.