Декамерон - Сторінка 101

Подивились спочатку бочки, що значились ніби з олієм, — аж там морська вода, тільки зверху трохи олію плаває коло чопа, всього, може, з барильце. Тоді порозв'язували тюки, аж тільки в двох була матерія сукняна, а то все — костриця наголо. Побачивши, що її одурили, Янкофйоре довго плакала, що вернула Салабаеттові ті п'ятсот флоринів, а ще жальчіше було тієї тисячі, що йому позичила. Часто потім вона говорила: "Над тосканця немає в світі ошуканця". Одурена й осміяна, побачила сицилійка, що не вона одна на світі хитра.

Як Діоней скінчив свою історію, а Лауретта побачила, що настав їй час прощатись із королюванням, вона похвалила мудру пораду П'єтра Каніджана і спритність, з якою Салабаетто її виконав; тоді зняла з голови своєї лавровий вінок і увінчала ним Емілію, сказавши при тому люб'язно:

— Мадонно, я не знаю, чи наша нова королева буде ласкава, але вона, без сумніву, вродлива; нехай же її панування буде таке хороше, як її краса.

Сеє промовивши, вона знову сіла. Емілія ж соромливо зашарілась — не так од того, що королевою стала, як того, що її привселюдно за те похвалено, чим усі жінки найдужче пишаються; личко її зрум'яніло, наче рожевий квіт на зорі. Опустивши додолу очиці, поки той рум'янець із лиця зійде, вона дала розпорядок каштелянові, що йому треба робити, а потім звернулась до товариства з такими словами:

— Любії мої подруги, ми не раз бачили, як волів, що находилися за день у ярмі, розпрягають і пускають на попас по лугах і лісах, де хотя; ми знаємо також, що сади, в яких ростуть розмаїті дерева, не гірші, а навіть кращі, ніж гаї, де ростуть самі дуби. Взявши до уваги те, що ми вже кілька днів говорили тут на певні, визначені заздалегідь теми, я гадаю, що нам буде не тільки корисно, а й конче потрібно погуляти трохи по волі й набратися свіжих сил, щоб потім ізнов у ярмо запрягтися. Тим я не хочу обмежувати наших завтрашніх оповідок одною якоюсь матерією — волію, щоб кожен говорив, про що йому заманеться; думаю, що така розмаїтість і строкатість буде не менше приємна, ніж розмови на один предмет. Якщо ми зробимо так за мого королювання, то той, хто перейме по мені владу, легко може знов підхилити всіх нас під наші звиклі закони.

Сеє сказавши, вона розпустила всіх до часу вечері.

Товариство похвалило розважну королеву за таку її постанову; всі повставали й почали забавлятись, хто чим хотів: дами вили віночки й пустували, кавалери завели ігри й співи; так ішлося до самої вечері. Як настав той час, вони попоїли всмак біля прегарного водограю, а повечерявши, завели своїм звичаєм співи й танці. Багато хто співав своїх пісень, яких хто хотів, але, щоб не одхилятись од заведеного порядку, королева веліла Панфілові заспівати своєї. Той залюбки почав такої:

Таке велике благо

Ти дав мені, Амуре милостивий,

Що я горю в твоїм огні, щасливий.

По вінця серце радістю палите,

Розкошами п'янкими

І захватом любовним...

Мій вид ясний не може не явити

Усьому світу зримо,

Що в сяєві чудовнім,

В блаженстві невимовнім

В високу вись летять мої пориви

До гордої божественної діви.

Та не скажу ніякими словами

І пензлем не змалюю,

Яке моє кохання,

Не назову ім'я тієї дами,

Що палко так люблю я,

Бо наше раювання

Змінилось би в страждання.

Хай таємниці благосні покриви

Амур над нами розпростре зичливий.

Хто міг би думать, що в мої обійми

Схоплю я ту розкішну,

Ту недосяжну мрію?

Як я скажу — хто віри мені дійме,

Що я ту вроду пишну

Вже цілувати смію?

Я радості не крию,

Щасливий я, блаженний я правдиво,

Одно втаю — хто учинив те диво.

Панфілова канцона скінчилась; хоч усі йому потиху підспівували, кожне намагалось затямити її слова і розгадати, про що се він співав і яку таємницю хоче од усіх утаїти. Всякий думав про се по-різному, та ніхто, здається, так і не додумався гаразд, у чому тут сила. Побачивши королева, що канцона доспівана і всім пора вже й спочити, веліла всьому товариству йти спати.

Кінець восьмому дню

ДЕНЬ ДЕВ'ЯТИЙ

Зачинається дев'ятий день, у який під проводом Емілії кожне розповідає по своїй уподобі, що кому любля

Уже світанок, прогнавши сяєвом своїм сутемряву ночі, перемінив синяву восьмого неба на ніжний блакит і квіти на лугах почали підіймати свої голівоньки, коли Емілія встала й скликала подруг своїх, а також кавалерів. Як усі зійшлися, рушили тихою ходою слідом за королевою до гаю, що лежав недалеко од палацу; увійшовши в нього, побачили там сарн, оленів та інших звірят, що, безпечні од мисливців з причини пошесті, безбоязно підпускали їх до себе, немовби приручені; коли ж їх, ніби жартуючи, хтось хотів упіймати, вони бігали й стрибали, що любо було дивитись.

Коли сонце підбилось угору, їм здалося, що пора вже вертатись. Усі позаквітчувались дубовим листям, понаривали трав запахущих та квіток: хто б їх зустрів по дорозі, сказав би, що смерть їх не візьме, а як, може, і скосить, то веселими. Ідучи отак нога за ногою, вони співали, жартували і розмовляли між собою, аж поки не дійшли до палацу, де все вже було як слід прибрано веселою й бадьорою челяддю. Одпочивши якусь часинку, товариство перед тим, як сісти до столу, заспівало ще шість жартівливих пісеньок; тоді дамам і кавалерам принесено води — руки помити, і каштелян з королевиного наказу посадовив усіх за стіл; тут зразу вродилися смачні їства, і всі в охоту попоїли. Як повставали з-за столу, ще трохи поспівали й потанцювали, а потім королева одпустила спати, хто хотів. Та коли настала година збору, всі зійшлися на розмову, як і завжди. Поглянувши на Філомену, королева сказала, що сьогодні їй починати: та осміхнулась і зняла річ такими словами.

ОПОВІДКА ПЕРША

До мадонни Франчески залицяються Рінуччо й Алессандро, обидва їй немилі; одному вона каже лягти за мерця в гробовець, другому добути звідти того нібито мерця; жодному з них не щастить довести діло до кінця, і пані спекується таким чином обох нелюбих зальотників

Дуже мені приємно, мадонно, що я зможу пробігти перші гони по чистому й широкому полю, куди ваша ясновельможність зволила нас вивести; якщо я зроблю се добре, то не сумніваюсь, що мої наступники ще краще того докажуть. Тут не раз уже говорено, любії мої подруги, про могутню й нездоланну силу любові, але про неї сказано ще далеко не все, хоч би ми цілий рік про неї тільки й говорили; вона не лише ввергає закоханих у різні смертельні небезпеки, але іноді й живих заганяє в домівки мертвих. До тих історій, які вже були тут розказані, я хочу додати ще одну; з неї ви дізнаєтесь не тільки про велику силу кохання, а й про те, як одна мудра жінка зуміла спекатися двох зальотників, які були їй не до мислі.

Так от, у місті Пістойї жила колись красуня вдова, у яку закохались випадком два наші земляки флорентинці, що жили там у вигнанні; одного звали Рінуччо Палерміні, а другого Алессандро К'ярмонтезі. Обидва вони намагалися всіляко запобігти її ласки, хоч один не знав нічого про любов другого. І Рінуччо, й Алессандро настійливо залицялись до сієї благородної дами (імення її було Франческа де Ладзарі), писали їй листи і присилали посланців; вона ж якось необачно вислухала була їхні прохання, не зумівши дати їм своєчасної відправи, тож, щоб мати нарешті спокій од упертих залицяльників, надумала попросити од кожного з них певної послуги, якої, так вона гадала, вони не зможуть виконати, що дасть їй пристойний привід припинити з ними всякі стосунки.

А надумала вона ось що. Якраз того дня помер у Пістойї один чоловік дуже лихої слави, хоч і значного роду, а ще до того такий із себе стидкий, бридкий та поганий, що, хто його не знав, той одного виду страшився; поховали його в гробівці при церкві братів-міноритів. З сього-то похорону й вирішила скористатись мадонна Франческа; покликавши служницю, вона сказала їй:

— Ти знаєш, як набридають мені своїми зальотами щодня-щогодини ті два флорентинські кавалери — Рінуччо та Алессандро; вони мені обидва осоружні, і я рада здихатись їх будь-що-будь. От я й надумала завдати їм обом одну річ (бо вони хваляться, що все для мене зроблять), таку, що вони напевне не зможуть виконати, і тоді вже не будуть до мене чіплятись. Слухай же сюди: сьогодні вранці на цвинтарі братів-міноритів поховано Сканнадіо (так звали того плюгавця), побачивши якого живим, не то що мертвим, лякались найсміліші люди в нашому місті. Тож піди нишком спочатку до Алессандра і скажи йому ось що: "Мадонна Франческа веліла тобі передати, що настав час, коли ти можеш довести їй свою любов і дістати од неї те, чого ти допоминався, а як, так ось як. З причини, про яку ти дізнаєшся згодом, один її родич має принести їй сю ніч тіло Сканнадіо, що сьогодні вранці поховано, а вона, боячись такого мерця, того не бажає і просить од тебе великої послуги, — щоб ти пішов у обляги на цвинтар, заліз у гробовець до Сканнадіо, одягнув на себе його одежу і лежав там, ніби мертвий, поки по тебе не прийдуть, а як прийдуть, то дайся взяти без слова й без гуку: тебе понесуть до неї в дім, вона тебе прийме, і ти побудеш із нею, скільки треба; будь певен, пані про все подбає". Якщо він скаже — згода, то добре, а як одмовиться, то скажи йому од мого імені, щоб не ліз мені в вічі і не слав більше до мене листів та людей, як хоче на світі жити. Потім піди до Рінучча Палерміні і скажи йому так: "Мадонна Франческа каже, що ладна вволити твою волю, як ти зробиш їй одну велику послугу. Ти повинен піти опівночі на цвинтар, де поховано Сканнадіо, і, не кажучії ні слова, хоч би що побачив і почув, вийняти потихеньку мерця і принести до неї в дім; там ти дізнаєшся, чому вона сього забажала, і вволиш із нею свою волю; як же ти сього не зробиш, то не посилай більше до неї ні листів, ні людей".

Служниця пішла спочатку до одного, а потім до другого і переказала їм те, що веліла пані. Обидва одповіли, що заради неї підуть не то на цвинтар, а і в саме пекло. Служниця принесла ту відповідь мадонні Франчесці, і та стала чекати, чи справді вони такі шаленці, що все те зроблять.

Як настала ніч і люди обляглися, Алессандро К'ярмонтезі вийшов із дому в самій камізельці і попрямував до цвинтаря, щоб лягти в гробовець замість Сканнадіо. І напав його по дорозі великий страх. "Куди я, дурний, іду? — подумав він.