Декамерон - Сторінка 98

Хто міг розповісти все те маестрові, як не ти?

Маестро намагався вигородити Бруна і клявся та божився, що він дізнався про те од інших; наговоривши силу мудрих речей, він таки заспокоїв його. Тоді Буффальмакко йому й каже:

— Маестро, воно й видно, що ви побували в Болоньї і навчились там тримати язик за зубами, а рахувати вчились не на сливах, як то роблять деякі йолопи, а на кабачках, бо вони довші; коли я не помиляюсь, то хрестив вас тумануватий піп. Бруно казав мені, що ви вивчали там медицину, та мені здається, що ви привезли звідти вміння приворожувати людей; що то в вас за голова, що за розум — другого такого десь і в світі немає!

Лікар упав йому в річ і, звернувшись до Бруна, промовив:

— От що значить говорити й спілкуватися з розумними людьми! Хто б так швидко збагнув всі особливості мого ума, як сей достойний чоловік? Навіть ти зразу не догадався, чого я вартий; а скажи-но йому, що я тобі сказав, як почув од тебе, що Буффальмакко любить мудрих людей. Хіба не правда моя?

— Авжеж, що правда, — каже Бруно. — Ти зразу сказав, що так буде.

Тоді маестро звернувся знов до Буффальмакка:

— Ти ще й не те сказав би, якби побачив мене в Болоньї: там і старе й мале, і доктори й школярі — всі мене любили понад усе на світі, всім я припав до серця розумом своїм і речами. Та що там! Скажу, було, слово, то всі зразу сміються — так я їм подобався. А як виїжджав я звідти, то всі плакали-ридали, благали, щоб я залишився, щоб викладав медицину сам-один геть усім школярам, що там навчались; та я не хотів, бо приїхав сюди обійняти батьківський спадок, і то немалий; наш рід багатий здавна.

Тоді Бруно й каже Буффальмаккові:

— Чуєш? А ти, бач, не вірив мені, як я тобі казав. Клянусь овангеллю святою, у нас у городі нема такого лікаря, щоб так, як сей, розбирав, де ослячі сциклини, а де які; та що там! Пройди хоч і до Паризької брами, то другого такого не знайдеш!

— Правду каже Бруно, — вставив слівце лікар, — та мене ще тут мало знають; що ви хочете — грубий народ. А побачили б ви мене серед докторів, у звичній компанії!

— Воістину, маестро, — сказав Буффальмакко, — ви знаєте всього стільки, що мені й не снилось; тим-то, говорячи з вами закандзюбисто (як і годиться говорити з такими мудрими людьми), скажу вам, що неодмінно того доб'юся, щоб вас прийняли до нашого братства.

Почувши таку обіцянку, лікар іще ревніше став частувати двох малярів, а вони все показували йому кози в золоті та інші дурниці, говорили, що є в них для нього чудова коханка — герцогівна ді Гівна, що хоч якого, мовляли, короля з коня зсадить. Маестро спитав, яка та герцогівна.

— Голова моя капустяна, — одказав Буффальмакко, — се велика можновладниця, і мало є таких домів на світі, що не підлягають її закону; навіть брати-мінорити платять їй данину під ляскіт кастаньєт. Де вона проходить — усяке зразу почує, хоч найчастіше вона сидить узаперті; недавно вона проїздила мимо вашого дому — їхала до річки ноги помити та свіжим повітрям подихати, але постійне місце її перебування — то Лайнаццо. Ви, певно, бачили її служителів — вони ходять із мітлами й протичками, що знаменують її владу. Є в неї чимало васалів — барон Купка, маркіз Ковелик, пан Дрисля і пан Балабушка; ви їх усіх, напевне, знаєте, просто не пригадуєте зараз. Забудьте ж вашу кралю з Задрипанець, ми вас спровадимо в заласні обійми до сієї герцогівни, якщо надія нас не зведе.

Народившись і вирісши в Болоньї, лікар не розумів наздогад буряків і вельми тішився, що матиме таку гарну коханку. Через кілька днів маляри принесли йому звістку, що його прийнято до братства.

Як настав той день, що вночі вони мали йти колобродити, маестро запросив обох друзів до себе на обід і спитав після частування, що йому слід робити, щоб товариство добре прийняло його. На те Буффальмакко сказав:

— Бачите, маестро, вам доведеться появити неабияку сміливість у сій справі, бо як ізлякаєтесь, то й собі нашкодите, і нам; а чому ви повинні бути мужніми, зараз скажу. Сьогодні ввечері, в ранні лягови, вам треба прийти на Новопречистенський цвинтар і сісти на один із високих гробівців, що там недавно поставлені; та вдягніть своє найкраще вбрання, щоб на перший раз ошатно перед усім братством показатись, тим більше, що герцогівна ді Гівна, як нам переказували, хоче висвятити вас у лицарі, скупавши в своїй купелі. Оттам і чекайте нашого посланця, а щоб ви його впізнали, то слухайте, який він буде: прийде чорна рогата тварюка, з себе не дуже велика, вона прискаче до вас через майдан, фукаючи та вибрикуючи; як же побачить, що ви її не боїтесь, підійде до вас потиху, а ви тоді сміло злазьте з гробівця і, не поминаючи імені Бога та святих його, окульбачте ту звірюку; як сядете на неї, схрестіть руки на грудях і не чіпайте вже її; тоді вона рушить поволеньки і привезе вас до колобродів. Але мушу вам сказати, що як ви пом'янете Бога чи святих або злякаєтесь, та звірюка може скинути вас в одне не вельми пахуче місце; тож дивіться, як у вас, може, не стане на те мужності, краще не приходьте, бо й собі шкоди наробите, і нас підведете.

— Еге, — сказав лікар, — ви ще мене не знаєте. Не дивіться, що я ношу рукавички й довгу хламиду; якби ви знали, що я витворяв у Болоньї, як ходив із товаришами до дівчат, то великим дивом дивувалися б. Раз якось уночі — от їй же богу, що не брешу! — одна дівчина, невірненька така курдупелька, не хотіла з нами гуляти, так я її набив добре, а тоді схопив на оберем та й проніс не багато не мало — як із лука дострелити, що мусила таки з нами піти. А то раз ішов я сам-один (тільки служка був зо мною), як до вечерні дзвонено, повз цвинтар братів-міноритів, де того дня одну жінку поховано, і зовсім-зовсім не боявся. Нехай же вас те не турбує, бо я дуже смілий і хоробрий. А ще вам скажу — щоб гідно ввійти в товариство, я вдягну пурпурову мантію, ту саму, в якій мене в доктори поставлено; от побачите, як мені всі зрадіють, а там згодом і за отамана оберуть. Я покажу вам, на що здатний, аби мені тільки туди потрапити; от герцогівна ще й не бачила мене, а вже так закохалася, що хоче лицарську купіль зготовити. Не знаю, чи те лицарство до мене пристане, чи ні; мабуть, таки пристане! Та вже ж дайте мені тільки змогу, самі побачите!

— Ви дуже добре кажете, — упав йому в річ Буффальмакко, — але глядіть же, не підведіть нас, а то, може, ще й не прийдете або вас не знайде наш посланець. Я проти того се кажу, що нині в нас холодно, а ви, панове лікарі, дуже того остерігаєтесь!

— Боронь боже! — заперечив лікар. — Я не мерзляк, холоду не боюсь; як уночі, буває, треба надвір вийти, то поверх камізельки накину ще кожушанку, та й усе. Прийду, напевне прийду!

Товариші пішли додому, а маестро знайшов перед жінкою якусь вимовку, взяв нишком своє парадне вбрання, одягнув його і, як настав слушний час, подався на цвинтар, куди йому велено прийти; сів там на один мармуровий гробовець, зігнувся (бо холодно було) й почав виглядати того звіра. Буффальмакко, здоровий і високий, роздобув собі машкару (колись вони вживались у всяких іграх, яких тепер нема) і нап'яв на себе вивернутий кожух — ведмідь, та й годі, тільки машкара була чортяча, з рогами. У такому перевдязі він подався на Новопречистенський майдан, а Бруно за ним назирцем — подивитись, як воно все буде. Побачивши, що маестро вже на цвинтарі, Буффальмакко почав стрибати й гасати по майдану, фукаючи й гукаючи, немов скаженюка. Як лікар те побачив і почув, волосся йому стало дуба і тіло все затрусилось, бо неборака був за жінку боязкіший; так йому зробилось моторошно, що краще, думає, дома сидів би! Та вже як прийшов сюди, то кріпись, наберись одваги, коли хочеться на ті чудеса подивитись!

Помордувався ото Буффальмакко якусь часину та й нібито втихомирився: підійшов до гробівця, де сидів лікар, та й зупинився. Бідолашний маестро не знав із переляку, на яку ступити; тоді, подумавши, що звір учинить йому якусь каверзу, як він на нього не сяде, побив страх страхом і спустився з гробівця, промовивши потихеньку: "Господи, сохрани й пронеси!" — він сів верхи на звіра, вмостився добре і склав руки хрестом на грудях, як було сказано. Тоді Буффальмакко рушив помалу з місця до Покрови і довіз його рачки аж до дівочого монастиря Ріполі. А за ним та були ями, куди навколишні селяни звозили всіх представників роду ді Гівна, щоб було чим поля угноювати. Буффальмакко підійшов до краю одної ями, схопив зненацька лікаря за ногу і скинув його з себе вниз коміть головою, а сам із диким вереском і репетом подався навистриба до Покрови й далі до лугу Всіх Святих, куди вже раніше втік Бруно, не мігши погамувати сміху. З великою втіхою стали вони дивитись зоддалік, що буде робити закаляний лікар.

Пан медик, опинившися в тій паскудній ямі, намагався з усіх сил вигребтися з неї і вробився з голови до ніг у лайно, бо кілька разів зривався; довелося навіть ковтнути тої погані. Нарешті виліз-таки з тяжкою бідою, загубивши в ямі каптура, і стояв якусь хвилю як непишний. Тоді обтрусився, обчистився руками, як міг, та й почвалав сердега додому; доти в двері грюкав, доки одчинили.

Коли ввійшов він до себе, весь просмерділий, то не встигли за ним і дверей замкнути, як надійшли Бруно й Буффальмакко — хотіли дізнатись, як привітає його жінка. Стали за дверима та й прислухаються, аж жінка лає чоловіка, як посліднього лайдака.

— А, доходився, — гукає, — так тобі й треба! Уже десь найшов собі якусь помийницю, пішов хизуватись до неї своєю червоною мантією. Так мене вже тобі мало? Та я не то що тебе, ледацюго, цілий город можу вгонобити! Чом вони тебе не втопили, куди вкинули? Нічого сказати, хороший лікар — од рідної жінки вночі по чужих жінках бігає. Тьху на тебе!

Поки медика обскрібали та обмивали од нечистот, жінка не переставала його гризти такими словами, лаялася до самої полуночі.

Другого дня вранці Бруно й Буффальмакко розмалювали собі тіло під одежею, буцім їх побито й синяки позоставались, і пішли до лікаря; вони застали його вже на ногах. Увійшли до нього та й носом закрутили, бо як його не чистили, а ще смерділо. Почувши лікар, що маляри прийшли, вийшов їм назустріч і побажав у Боже ім'я доброго ранку. На те Бруно й Буффальмакко одповіли йому (як домовились раніше між собою) з сердитим видом:

— А ми вам здоров'я не зичимо, навпаки, благаємо Бога, щоб послав вам усякого лиха, щоб скарав злою смертю такого невірника і зрадника! Бажаючи услужити вам по-чеськи, ми трохи не згинули по-песьки.