Декамерон - Сторінка 96

Ось яке буде діло: скажи Спінеллоччові, щоб завтра десь о дев'ятій уранці він якось одкараскався од мене і прийшов до тебе сюди; як же він прийде, я вернусь додому, а ти, скоро мене зачуєш, зараз скажи йому влізти в сю скриню і замкни його там, а потім я навчу тебе, що маєш далі робити. Не бійся нічого, бо я обіцяю тобі, що не вчиню йому ніякого лиха.

Жінка, щоб догодити йому, сказала, що так і зробить, та таки й зробила. Другого дня зранку Цеппа й Спінеллоччо були десь в одному місці; так як перед дев'ятою Спінеллоччо, пообіцявши сусідці, що буде в неї в ту пору, сказав товаришеві:

— Сьогодні я домовився пообідати в одного знайомого і не хочу його затримувати; тож бувай здоров!

— Та воно ж іще ніби й рано обідати, — зауважив Цеппа.

— Нічого, що рано, — одказав Спінеллоччо, — я маю поговорити з ним про одну справу, то треба загодя прийти.

От попрощалися вони, й Спінеллоччо подався позавгорід-но до Цеппиної жінки, а той за ним назирцем; тільки товариш увійшов з господинею до опочивальні, аж тут і господар прийшов. Як почула те жінка, вдала, ніби дуже злякалась, і сказала коханцеві залізти в скриню; замкнувши його там, вона вийшла з кімнати. Цеппа піднявся до неї нагору й спитав:

— А що, жінко, чи не пора обідати?

— Зараз, зараз, — сказала жінка.

— От що, — каже тоді чоловік, — Спінеллоччо пішов сьогодні обідати до одного знайомого, а жінка сама дома сидить: ходи лишень до вікна та гукни її, нехай іде до нас обідати.

Жінка, боячись розсердити чоловіка, слухняно виконала його наказ і таки впрохала Спінеллоччову жінку прийти до них — та погодилась, дізнавшись, що муж її не прийде додому на обід. Як вона прийшла, Цеппа зустрів її дуже приязно і взяв по-свійськи за руку; жінці сказав нишком, щоб ішла на кухню, а сусідку повів до кімнати, а привівши туди, зразу замкнув двері на ключ. Як побачила те гостя, то сполошилась непомалу.

— Цеппо, — каже, — що-бо се ти робиш? Так от для чого ти мене сюди позвав! Дак отак ти любиш Спінеллочча, отакий ти йому вірний товариш?

А Цеппа, не випускаючи її руки, підвів її до скрині, в якій був схований Спінеллоччо, і сказав їй:

— Не гнівайся, сусідко, а слухай сюди, що я тобі скажу: я любив і люблю Спінеллочча, мов рідного брата, а вчора пристеріг (хоч він того й не помітив), що, надуживаючи моєю довірою, він сходиться з моєю жінкою, як би з тобою. Тим, що я його все-таки люблю, не хочу я іншої помсти, як йому так за так заплатити: він з моєю жінкою жартував, а я хочу пожартувати з тобою. Коли ти на се не згодна, то я йому тої кривди плазом не пущу — таке йому вкою, що ні він сам, ні ти раді не будете!

Почувши тую мову і повіривши сусідові (бо він іще чимало слів до того приточив), Спінеллоччова жінка сказала:

— Ну що ж, Цеппоньку, як ти вже хочеш, щоб помста на мені окошилась, то нехай; зроби тільки так, щоб за се діло твоя жінка на мене не ворогувала, бо хоч вона мені й недобре вчинила, та я б не хотіла з нею розкуматися.

— За се не журись, — одказав Цеппа, — я все влаштую, а крім того, дам тобі гарну цяцю, що ти такої зроду не бачила.

Сеє сказавши, обійняв її й поцілував, а потім поклав на скриню, в якій сидів її чоловік, та й почав утішатися з нею до любої вподоби. Сидячи в скрині, Спінеллоччо слухав усю їхню розмову, чув і їхнє вовтузіння, од якого віко ходором ходило, і мало не розсівся з жалю й досади; якби був не боявся Цеппи, то добре вибештував би жінку з своєї схованки. Але потім подумав, що він же перший скривдив свого товариша і Цеппа мав рацію так учинити, ще й обійшовся з ним по-людськи, як приятель. Гаразд, сказав він собі, якщо тільки Цеппа того захоче, я буду йому ще ліпшим товаришем, ніж досі.

Набувшися досхочу з сусідкою, Цеппа зліз із скрині, а як вона спитала, де та цяцька, що він їй обіцяв, він одімкнув двері й покликав свою жінку. Та сказала їй, осміхнувшись:

— Ну, сусідонько, ти оддала мені печеним за варене.

Тоді Цеппа й каже жінці:

— А відімкни лишень скриню.

Жінка відімкнула, і Цеппа показав сусідці чоловіка. Довга б то була річ — розказувати, хто з них дужче засоромився: чи Спінеллоччо, як він побачив Цеппу, котрий, виходить, знав його вину, чи його жінка, як побачила чоловіка, котрий, як вона щойно дізналась, чув усе, що робилось над його головою.

— Отсе тобі та цяця, що я казав, — промовив Цеппа до сусідки.

Спінеллоччо виліз із скрині і, не заходячи в жодну сварку, сказав:

— Ну, Цеппо, тепер ми з тобою сквитувались. Ти говорив допіру моїй жінці, що найкраще буде лишитись нам друзями, а тим, що в нас нема нічого окремого, опріч жінок, то нехай і вони будуть у нас спільними.

Цеппа на те пристав, і вони всі вчотирьох сіли любо-мирно обідати. З того часу у кожної сусідки було по два чоловіки, і в кожного сусіда по дві жінки, і ніколи в світі вони за те не сварились і не сперечались.

ОПОВІДКА ДЕВ'ЯТА

Маестро Сімоне, лікар, хоче вступити в братство колобродів; Бруно й Буффальмакко велять йому прийти вночі в одне місце і скидають його в яму з лайном

Дами ще пожартували деякий час із двох сієнців, що жінок своїх усуспільнили; тоді королева, якій випадало говорити передостанній, щоб не порушити Діонеєвого права, почала такими словами:

— Любії мої подруги, Спінеллоччо цілком заслужив тої штуки, що встругнув йому Цеппа; я гадаю (та й Пампінея допіру на те вказала), що не годиться судити занадто строго, коли хто одурить по заслузі дурисвіта або над тим поглумиться, хто сам на глум наривається. Ми вже чули про те, як декого по заслузі одурено, а зараз я вам розкажу про одного телепня, що сам себе на глум подав; тих, хто над ним наглумився, не ганити слід, а хвалити. На сей раз потерпілим був лікар, що приїхав до Флоренції з Болоньї в білячій шапці на баранячій голові.

Ми часто бачимо, як наші краяни повертаються з Болоньї додому хто суддею, хто лікарем, хто нотарем у довгих та широких хламидах, у шарлаті та білячих хутрах, — усе пишні та розкішні, а як до діла дійдеться, то нікудишні. Серед тих, що недавно приїхали, був такий собі маестро Сімоне да Вілла, багатий не стільки на знання, скільки на спадки батьківські, хоч і величався доктором медицини та пишався пурпуровою мантією; поселився він на вулиці, що тепер зветься Гарбузовою.

У сього новоприбулого медика була чудернацька звичка (і не тільки ся одна): хоч кого було побачить, що по вулиці пройде, зараз розпитує людей, хто воно й що, і так уже до всіх придивляється і принюхується, ніби збирається по їхній ході та рухах ліки прописувати. Звернув він своє допитливе око і на двох малярів, про яких уже сьогодні аж двічі говорено — на Бруна й Буффальмакка, що завжди тримались разом і мешкали з ним по сусідству. Найбільш те його вдарило, що жили вони надто весело й безтурботно; став він про них у того й того розпитувати і дізнався, що то маляри, люди невеликого, мовляв, достатку. Дивно йому стало, що такі бідаки і раптом живуть так весело; а тим, що їх уважали за великих хитрунів, маестро вбив собі в голову, що вони побирають звідкілясь немалі зиски, про які ніхто не знає. От і вирішив він запізнатися ближче, якщо не з обома малярами, то принаймні з одним, і се йому вдалося — він зійшовся з Бруном.

Після кількох зустрічей із лікарем Бруно переконався, що його новий знайомець — заплішений дурень, і почав собі з нього кепкувати та смішки строїти, як тільки хотів; лікар же й собі знаходив у його товаристві велику втіху. Він кілька разів запросив його до себе на обід і вважав, що се дає йому право говорити з ним по-свійському; от він і спитав у нього одного дня — що то за дивина, що він і Буффальмакко, люди, бачиться, незаможні, живуть так весело? Як то воно в них так виходить? Почувши лікареве питання, Бруно аж засміявся — таким дурним воно йому проти інших дурощів здалося, — і вирішив одповісти, як і належало сьому вченому та недрюкованому:

— Маестро, — сказав він, — небагато є таких людей, кому б я се міг розказати, але од вас не потаю нічого, бо знаю, що ви мій приятель і не будете про те ніде дзвонити. То правда, що ми з моїм товаришем живемо хороше й весело, ба навіть краще й веселіше, ніж вам здається. Якби ми жили тільки з ремесла нашого та з тої невеличкої нерухомості, яку ми маємо, то нам не вистачило б, запевне, і на воду, що ми п'ємо. Та не подумайте, що ми ходимо красти — крий боже! Ми просто колобродимо ночами і таким чином добуваємо, не шкодячи іншим, усе, що нам треба на пожиток і втіху, — от через що ми й живемо так весело.

Почув те лікар, і, хоч не дуже-то розумів, що воно таке, повірив Брунові не без великого здивування; закортіло йому дізнатись, як то вони колобродять, і став він у маляра прохати ревне, щоб розказав, обіцяючи нікому про те не говорити.

— Гай-гай, маестро! — сказав Бруно. — Чого се ви у мене просите! Ви хочете, щоб я одкрив вам велику таїну; та як хто про те довідається, то не жити мені на білому світі — хоч ізразу лізь у пащу до Люципера, що то в церкві святого Галла намальований. Ні, ні, не можу я вам сього сказати.

— Повір, Бруно, — каже йому лікар, — хоч що б ти мені одкрив, про те ні сич, ні сова не знатиме зроду, тільки ти да я.

Після довгих умовлянь Бруно сказав нарешті:

— Ну, гаразд, маестро! Я так люблю ваше патентоване підгороднє плосколобіє і так на вас звіряюся, що не можу вам ні в чому одмовити. Зараз усе вам скажу, тільки присягніть на монтезонський хрест, що ви про те нікому ні пари з уст, як ви вже обіцяли.

Маестро присягнув, що повік-віку не скаже.

— То слухайте ж сюди, мій великотовчений друже, — почав Бруно. — Не так давно жив у нашому місті один премудрий некромант і чорнокнижник, на ймення Майкл Скотт, шотландець родом; наші імениті люди, з яких уже мало хто живий зостався, у великій мали його шанобі; перед тим, як од нас поїхати, він лишив тут на їхнє слізне прохання двох своїх знаючих учеників і наказав тим ученикам безодмовно виконувати всі бажання тих шляхтичів, його шанувальників, і вони не раз помагали їм у любовних та інших справах. Уподобавши згодом наше місто і звичаї городян наших, ті вченики вирішили зостатися тут назавжди і заприязнилися з деякими нашими краянами — шляхтичами й міщанами, багатими й бідними, аби їм під натуру підходили. Щоб же сим своїм друзям краще догодити, завели вони таке товариство чи братство, куди ввійшло чоловік двадцять п'ять; усі братчики мають збиратися принаймні раз на місяць у тому місці, де скажуть їм чарівники: кожен говорить там про своє бажання, і тої ж ночі воно здійснюється.