Дерсу Узала - Сторінка 33

З першого ж перевалу ми побачили долину річки Пії; за нею виднівся другий гірський хребет з гольцями, потім третій, вкритий снігом. За ними, певно, текла річка Нахтоху.

По дорозі нам траплялося багато маленьких річок, певно, притоки річки Пії. Погано, коли йдеш без провідника: наче сліпий. До вечора ми дійшли до якоїсь річки, а на другий день до двох годин після полудня досягли третього перевалу.

Підйом па нього був тривалий, але не крутий. Унизу, біля підніжжя хребта, росте мішаний ліс, ближче до гребеня він стає рідкий і засмічений. Листяні породи незабаром поступилися місцем хвойним, а на зміну кущам і трав'яному підліссю з'явилися мох та'багно,

Чим вище ми підіймалися, тим більше було снігу. Побачивши вгорі просвіт, я зрадів, гадаючи, що вершина недалеко, та радощі виявилися передчасні: це був сланкий кедр. Добре, що він не дуже розрісся. Пробравшись крізь нього, ми зійшли на гольці, де немає ніякої рослинності. Я подивився на барометр — стрілка показувала 760 метрів.

Звідси, згори, відкривався чудовий краєвид. На північному заході видно було низький і болотистий перевал з річки Нахтоху на Бікін. У другий бік, скільки сягало око, височіли якісь інші гори. Наче велетенські хвилі з білими гребенями, вони тягнулися кудись на північ і зникали в туманній імлі. На північному сході мріяла Нахтоху, а вдалині на півдні — синє море.

Холодний, пронизливий вітер не давав нам довго милуватися чудовою картиною і примушував скоріше йти в долину. З кожним кроком спігу ставало менше. Тепер ми йшли по мерзлому моху. Він хрустів під ногами і лишався притоптаним до землі.

Я йшов попереду, а Дерсу позаду. Раптом він бігцем обігнав мене і почав уважно дивитися на землю. Тут тільки я помітив сліди людини; вони вели в той же бік, куди йшли і ми.

— Хто тут був? — запитав я гольда.

— Маленька нога; такої у росіян нема, у китайців нема, у корейців теж нема,— відповів він і додав: — Це унта 34, носок догори. Люди зовсім недавно ходи. Моя думай, наша незабаром його доганяй.

Інші прикмети, зовсім не помітні для нас, відкрили йому, що то був удегеєць, він соболював, мав у руках палицю, сокиру, сітку для ловлі соболів, і судячи по ході, був молодий. Він ішов навпростець лісом, не звертаючи уваги на зарості і притримуючись голих місць, тож Дерсу зробив висновок, що удегеєць повертався з полювання і, Мабуть, прямував до свого бівуаку. Порадившись, ми вирішили йти по його сліду, тим більше, що вони вели в бажаному для нас напрямі. ~

Ліс кінчився, і знову почалися суцільні згарища. Так ми йшли з годину. Раптом Дерсу зупинився і сказав, що пахне димом. Справді, хвилин через десять ми зійшли до річки, побачили курінь і біля нього вогнище. Коли ми були від куреня кроків за сто, з нього вибіг чоловік з рушницею. Це був удегеєць Янселі з річки Нахтоху. Він щойно повернувся з полювання і варив собі обід. Торбипа його лежала на землі, до неї були притулені палиця, рушниця і сокира.

Мене зацікавило, як Дерсу дізнався, що в Янселі була сітка на соболя. Він відповів, що по дорозі бачив зрізаний горобиний прутик і поряд з ним на землі зламане кільце від сітки. Зрозуміло, що прутик був потрібен для нового кільця. І Дерсу звернувся до удегейця із запитанням, чи є у нього соболина сітка. Останній мовчки розв'язав торбину і подав те, що у нього питали. Справді, в сітці одно з середніх кілець було нове.

Від Янселі ми дізналися, що перебуваємо на річці Дагди, яка тече до Нахтоху. Не без труднощів нам пощастило умовити його бути нашим провідником. Найголовнішою принадою для нього були не гроші, а берданівські патрони, які я обіцяв дати йому на березі моря. Дорогою я почав розпитувати його про ті місця, які ми проходили.

Річка Нахтоху (по-удегейському Пакту чи Нактана), яку топографи назвали річкою Лебедева, така сама, як і річка Холонку, і теж бере початок у горах Сіхоте-Аліню, який тут зветься Кунка-Кіамані. У верхній половині своєї течії вона складається з двох річок: Нунгіиі і Дагди. Обидві зли-ваються на половині дороги між морем і Сіхоте-Алінем. Праворуч у Нахтоху впадають дві річки: Амукти і Хагдигі.

Між Дагди і Нунгіні височать скелясті сопр;и, з цких особливо вирізняються вершини Ада і Тиигоні. Річка Дагди приймає в себе з правого боку ще дві річки: Малу-Сагди, Малу-Наїси і двоє джерел: Ейфу та Адані, що течуть з гори тієї ж назви, а з лівого — кілька маленьких річок: Джеїджа, Ада 1-ша, Ада 2-га і Тионгоні. Від гирла Дагди за три дні можна дійти до Сіхоте-Аліню.

Весь ліс на правобережжі річки Дагди до річки Локто-лягі знищили пожежі. В горах з лівого боку ростуть тільки хвойні ліси; внизу, но долині, ділянки згарищ чергуються з ділянками мішаного лісу, в якому багато хвої.

На початку листопада було особливо холодно. На річці з'явилися забережні і це значно полегшувало нашу подорож. Всі притоки замерзли. Ми йшли по них, щоб ними скоротити шлях, і надвечір дісталися до того місця, де Дагди зливається з Нунгіні. Звідси, власне, і починається річка Нахтоху.

Останні два дні віяв сильний північно-західний вітер.

Він ламав гілки дерев і мчав їх у повітрі, як нилипки. Надвечір 6 листопада вітер раптово вщух. Ми так уже звикли до його шуму, що тиша, яка несподівано настала, здалася нам навіть підозрілою.

В одній з ям у річці Янселі знайшов мальму, яка в Зауссурійському краї заміняє форель. Ця риба була нам чудовою вечерею, після якої ми напилися чаю і рано лягли спати, полишивши на собак охорону бівуаку.

У другій половині ночі все небо вкрилося хмарами. Від Дерсу я навчився розпізнавати погоду і приблизно міг сказати, що віщують хмари в цю пору року: тонкі шаруваті хмари під час штилю, якщо вони лежать смугцми на небі, вказують на вітер, і чим довше стоїть така тиша, тим дужчий буде вітер.

Райком ми добре поїли, щоб не зупинятися вдень, і годині о дев'ятій вирушили в похід.

Після злиття річок Нунгіні і Дагди Нахтоху стає звивистою, але,— маючи досвідченого провідника, ми перетнули "кривупи" навпростець, де було можна, і досить швидко просувалися вперед.

На цій ділянці з лівого боку Нахтоху впадають річки Вія і Локтолягі, з перевалами па одпу з прибережних річок — Ехе. Із гірських вершин тут можна зійти тільки до річки Малу-Сагди. На підйом проти води потрібно чотири доби, а на сплав по течії один день. По річці Нахтоху йде кета, морська мальма і горбуша. Головна маса кети прямує по річці Локтолягі, мальма підіймається до порогів річки Дагди, а горбуша — до річки Нунгіні.

Після полудня Янселі. вивів нас на стежечку, що бігла вздовж річки, по соболиних пастках.

Я запитав нашого провідника, хто тут ловить сободів. Він відповів, що це місце здавна належить удегейцеві Монгуйі і, мабуть, ми невдовзі зустрінемо його самого. Справді, йе пройшли ми і двох кілометрів, як побачили якогось чоловіка; він стояв біля пастки і щось уважно розглядав. Побачивши людей, які йдуть від Сіхоте-Аліню, він спочатку злякався і хотів тікати, але впізнав Янселі і відразу заспокоївся. Як завжди буває в таких випадках, усі разом зупинилися. Стрільці почали закурювати, а Дерсу й удегейці стали про щось гаряче розмовляти:

— Що трапилося? — запитав я Дерсу.

— Манза соболя вкрав,— відповів він.

За словами Монгулі, китаєць, що проходиц стежкою днів два тому, вийняв з пастки соболя і наладив її знову. Я висловив здогад, що, може, пастка була порожня. Тоді Монгулі вказав на кров — ясний доказ, що пастка діяла.

— Може, в пастку попав не соболь, а білка? — запитав я знову.

— Ні,— відповів Монгулі.— Колода придушила соболя, і він гриз приколи, лишивши на них сліди зубів.

Тоді я запитав його, чому вій гадає, що злодій був саме китаєць. Удегеєць пояснив, що людина, яка вкрала соболя, була в китайському взутті і на лівій нозі в закаб-луці не вистачало одного гвіздка 35. Докази ці були цілком переконливі.

Трохи відпочивши, ми рушили далі і годині о п'ятій дійшли до гирла річки Ходе.

Ввечері, біля вогню, я мав можливість добре роздивитися своїх нових знайомих. Нахтохуські удегейці невисокі на зріст, сухорляві, мають овальне обличчя з випнутими вилицями, ввігнутий ніс, карі, широко розставлені очі з невеликою монгольською зморшкою повік, досить великий рот, нерівні зуби і маленькі руки та ноги.

— Наче дитячі! — казали мої супутники, розглядаючи їхпс взуття з вичиненої лосиної шкіри, пошите, як олочі, із загнутими догори носками.

Колір шкіри удегейців можна було б назвали оливковим, з слабким відтінком жовтизни. Влітку вони так загоряють, що стають схожі на червоношкірих. Враження це ще більше посилюється строкатістю їхніх костюмів. Довге, пряме, чорне як смола волосся, заплетене у дві короткі коси, було складене вдвоє і міцно перетягнуте червоними шнурами. Коси спадають на груди біля плечей. Щоб вони не заважали, коли людина нахиляється, ззаду, нижче потилиці, їх з'єднують перемичкою, прикрашеною бісером і черепашками.

Одежа нахтохуських удегейців складається головним чином з трьох каптанів: двох нижніх, матер'яних, і одного верхнього, пошитого з тонкої ізюбрової шкіри, вичиненої під замшу. Сорочки застібаються біля правого плеча і збоку, як чумарки. Надівають їх з напуском навколо стану. Рукава біля кисті стягуються особливими нарукавниками. Ці люди носять короткі штани і наколінники, які прив'язують ремінцями до пояса. Головний убір складається з білого каптура, що спадає на спину і плечі, та маленької шапочки, на якій прикріплено білячий хвостик і кілька червоних шнурків з китичками. Весь костюм спереду і ззаду обшито кольоровими смугами і рясно оздоблено червоними орнаментами, які зображають спіральні кола, стилізованих риб, птахів і тварин. *

Удегейці дуже люблять металеві прикраси, особливо браслети і персні. Деякі старі люди ще носять у вухах сережки; тепер цей звичай виходить з ужитку. Кожен чоловік (навіть хлопчаки) має біля пояса два ножі: один — звичайний мисливський, а другий — маленький, кривий, яким користуються дуже вправно і який замінює їм шило, струг, буравчик, долото і всі інші інструменти.

Ми розмовляли до півночі. Пора було відпочивати. Удегейці взялися вартувати бівуак, а я примостився біля Дер-су, ліг спиною до вогню і швидко заснув.

На другий день ми знялися з бівуаку рано-вранці і пішли стежкою, прокладеною біля берега річки.