Дерсу Узала - Сторінка 34

Тут Нах-тоху приймає в себе з правого боку дві притоки: Хулемі і Гоббілягі, а з лівого — одну тільки маленьку річку Ходе.

Нижня частина долини Нахтоху густо заросла даурською березою і монгольським дубом. Починаючи від Локтолягі, вона поступово схиляється до півдня і тільки біля Халемі знову повертає на схід.

Від Ходе долина зразу ширшає. В горах навколо ростуть хвойні ліси, а внизу — в долині — мішані, з перевагою тополі і кам'яної берези. Крім цих порід, ми бачимо тут дрібнолистий клен з сірою корою і густою кроною, ільм — чудове, струнке дерево з світло-сірою корою, і тис — оригінальне дерево з червоними ягодами. Далі йдуть такі породи, яких не знаєш куди й віднести: до кущів чи дерев, наприклад, бересклет широколистий з довгокрилими плодами і кущова вільха з блискучою темною корою. Особливо часто на Нахтоху трапляються таволга бузинолиста і жимолость, що дає чорні, з сизим нальотом, кислі ягоди.

Останні дні були холодні і вітряні. Анемометр показував 225. Забережні на річці в багатьох місця з'єднались і утворили природні містки. По них можна було вільно переходити з одного берега річки на другий.

Кілометрів за десять од річки Гоббілягі кінчається ліс і починаються відкриті місця. На останній галявині ми знайшли три удегейські фанзи. Тутешні удегейці завели собі китайські будівлі зовсім недавно. Кілька років тому вони жили ще в юртах. Біля кожного будиночка були невеликі городи, їх обробляли наймані китайці — половинщики удегейців у хутрових промислах.. Із розмов ми взнали, що річка Нахтоху — останній північний пункт, до якого з півдня китайці поширили свій вплив. Тут було їх тільки п'ятеро: четверо постійних жителів і один захожий, з річки Кусуну.

Удегейці, що проводили нас, кинулися до нього і почали розглядати його взуття; в ньому не вистачало одного гвіздка. Вони розв'язали його торбу, вийняли з неї соболя і розповіли про всі подробиці, за яких він учинив крадіжку. Китаєць, гадаючи, —що за ним стежили з кущів, зізнався.

Удегейці пііпли, задоволені, що знайшли свою здобич. Але не так поставилися до нього інші китайці. Вони по-шепталися між собою, а потім сказали винному, що він знеславив їх, тому повинен залишити річку Нахтоху назавжди і перейти в інше місце. Винний, стоячи з непокритою головою, вислухав свій вирок і обіцяв на другий же день піти з долини, щоб ніколи до неї не повертатися.

Від тубільного селища до моря не більше восьми кілометрів. Недалеко від останньої фанзи стежка розділилася надвоє. Аринін пішов ліворуч, ми — до берега річки. Він швидко повернувся і повідомив, що серед шелюги у маленькому човнику лежить "морський бог". Я наказав йому принести бурхана, але потім передумав і пішов туди сам. "Морський бог" у човні виявився мертвим немовлям в труні. Трупик засох і перетворився на мумію. Поряд було ціле кладовище. Одні труни стояли на коротких палях під дахом, інші були засунуті між шелюгою. Побиті човни, поламані нарти, розірвані рибальські сітки, весла й ості лежали тут же біля могил.

Я хотів розкрити одну труну, але в цей час осторонь

почув голоси і пішов до них. Через хвилину з кущів вийшли два удегейці, які щойно прибули з річки бдіну.

Вони розповіли дуже неприємну новину: 4 листопада наш човен вийшов з річки Холонку, і відтоді про нього нічого не чути. Я пригадав,, що. в той день був особливо сильний вітер. Пугуй (так звали одного з наших нових знайомих) бачив човен, що боровся в морі з вітром, який відносив його від берега далі й далі; але він не знає, чи то човен Хей-ба-тоу.

Для нас це непоправне лихо. В човні було все наше майно: тепла одежа, взуття, запаси продовольства. При собі ми мали тільки те, що могли нести: легку осінню одежу, по одній парі унтів, ковдри, намети, рушниці, патрони і дуже обмежений запас харчів. Я Знав, що північніше на річці Єдіні ще живуть удегейці, але до них так далеко і вони такі бідні, що сподіватися на притулок у них для всього загону нічого й думати.

Що робити?

З такими думками ми непомітно підійшли до хвойного дрібнорослого лісу, який відокремлює Нахтоху від моря.

Звичайно до човна ми завжди підходили весело, наче до свого дому, але тепер Нахтоху була нам така ж чужа, така ж пустинна, як і всяка інша річка. Було шкода і Хей-ба-тоу, цього чудового моряка, можливо, тепер уже покійного. Ми йшли мовчки, кожен думав про одне: що робити? Стрільці розуміли серйозність становища, з якого тепер я повинен їх вивести. Нарешті з'явився просвіток; ліс кінчився, показалося море.

Розділ вісімнадцятий ЗАПОВІТ

Готування до зимівлі.— Річка бдін.— Розшуки човна.— Росомаха.— Узбережжя моря між річками Кумуху Ч Нахтоху.— Річка Пія.— Фатальний постріл.— Переляк Дерсу.— Умова.— Повернення назад.

Раніше біля річки Нахтоху була лагуна, відокремлена від моря косою. Тепер на її місці — велике замшіле болото, поросле багном з віттям, одягненим у густу, залізисту повсть яскраво-іржавого кольору; лохиною з сизими листочками, водянкою з густо розміщеним листям на гілках, причому листя дуже дрібне і скручене в трубочки. Серед цих чагарників ще можна було побачити відцвілі і зів'ялі: вовче тіло з повзучим кореневищем; морошку з колючими напівлежачими стеблами і жовтими плодами; болотяний горошок, що зовні сходшй на польовий горошок і має крилате стебло та плоскі боби; крім того, півники з грубим сухим і сирим листям; і, нарешті, звичайну в болотах пухівку — високу і красиву білу рослину.

Миси, що оточують маленьку бухточку, в яку впадає річка Нахтоху, складаються з барвистих вулканічних ту-фів і називаються по-удегейському: північний — Чжа-алі-дуоні і південний — Маас-дуоні. Тут, біля підніжжя берегових круч, ми влаштували свій бівуак.

Увечері я і Дерсу сиділи біля вогню й радилися. Відколи зник човен, минуло чотири доби. Якби він був десь недалеко, то давно повернувся б. Я пропонував іти на річку Амагу і зазимувати у старовірів, але Дерсу не погоджувався зі мною. Він радив лишитися на Нахтоху полювати, добути шкіри і пошити нове взуття. У тубільців, на його думку, можна дістати суху юколу та чумизу. Одначе тут виникли інші утруднення: морози з кожним днем міцнішали; тижнів через два в легкому осінньому одязі йти буде неможливо. Все-таки проект Дерсу був найрозумніший, і ми на ньому спинилися.

Після вечері стрільці лягли спати, а ми з Дерсу ще довго сиділи біля вогню і .обмірковували наше становище.

Я хотів піти у фанзи до удегейців, але Дерсу радив залишитися на березі моря. По-перше, тут легше знайти харчі, а по-друге, він не втрачав надії на повернення Хей-ба-тоу. Якщо Хей-ба-тоу живий, то неодмінно повернеться, шукатиме нас на березі моря і, коли пе знайде, може пройти мимо. Тоді ми знову залишимось ні з чим. З його доказами не можна було не погодитись.

Щораз похмуріші думки снували в голові і непокоїли мене.

Рвучкий, холодний вітер шарудів сухою травою і люто тріпав одиноке молоде деревце, що росло поблизу. Десь із темряви, відтіля, де були прибережні скелі, линули дивні звуки, схожі на виття.

Неспокій мучив мене всю ніч.

Повернутися назад, не довівши справи до кінця, було до сліз боляче. З другого боку, іти в зимовий похід,, не спорядившись як слід,— безрозсудно. Якби я був тільки з Дерсу, то не замислюючись пішов би уперед, але зі мною були люди, моральна відповідальність за яких лежала на мені. Перед ранком я трохи заснув.

Другого дня вітер був особливо сильний: анемометр по-назував 242 при температурі повітря — 6° С і при барометричному тиску 766 мм.

Стрільці, дізнавшись, що ми

лишаємося тут надовго і, можли— ^

во, зазимуємо, заходилися носити плавник, викинутий хвилями .на берег, і лаштувати землянку. Це була розумна думка. Печі вони склали з плитнякового каменю, а трубу поставили по-корейськи з дуплястого дерева. Входи завісили полотнищами наметів, а на дах поклали мох з дерном. Всередині землянки настелили ялиннику і сухої трави. Загалом приміщення вийшло досить зручне.

10 листопада до нас на бівуак завітали удегейці з мису Сосунова. Один з пихй узяв паличку і чітко накреслив на піску план. Коли я розгорнув перед ним карту-соро-каверстку, він швидко зорієнтувався і сам почав указувати на ній річки, гори і миси, правильно їх називаючи. Я був вражений, що він так швидко засвоїв масштаб і відразу збагнув, що таке%лроек-ція. Пам'ятаю, як мене вчили читати топографічні карти і як довго я не міг до цього звикнути, а тут звичайний дикун, що зроду не бачив їх, розбирається так легко, ніби все життя тільки те й робив. Я пояснюю це тим, що люди, яким доводиться блукати по горах, звикають зверху бачити поверхню землі в проекції. Разом з тим у них розвивається і чуття масштабу.

Наступного дня ми з Дерсу вдвох вирішили піти на південь берегом моря подивитися, чи нема якихось слідів Хей-ба-тоу, і, до речі, пополювати.

Захаров та Арииін подалися на північ, маючи те саме завдання, Я Сабітов і Туртигін — угору по річці, до річища Ходе.

Вирушили ми з річки Нахтоху рано і попрямували по намивній смузі прибою.

Зранку погода стояла хмурна; небо було — туман або хмари. Один раз крізь них прорвався сонячний промінь, ковзнув по воді, ніби прожектором осяяв сопку на березі і знову сховався в хмарах. Почім пішов дрібний спіг. Побоюючись пурги, я хотів лишитися вдома, та просвіт на заході і рух хмар па південний схід були гарантією, що розпогодиться. Дерсу думав так само, і ми бадьоро рушили вперед. Години через дві сніг перестав, імла розсіялась, день був на славу — теплий і тихий. Вода в гірських струм-.ках ще дзюркотіла, проте із завмираючого шуму вже було помітно, що незабаром вона вкриється льодом і зовсім замовкне. Там, де з ущелин між камінням потроху просочувалась вода і де раніше її не було видно, тепер утворилися великі льодові, напливи; вони постійно збільшувались і здавалися замерзлими водоспадами.

Ми йшли берегом моря і розмовляли про те, як могло статися, що Хей-ба-тоу пропав без вісті. Це питання ми порушували вже сотий раз і завжди приходили до одного й того ж висновку: треба шити взуття і повертатися до старовірів на Амагу.

Попереду, кроків за сто п'ятдесят од нас, біг мій собака Альпа. Раптом я помітив дві живі істоти: одна була Альпа, а друга — тварина, схожа на собаку, але темної масті, волохата й коротконога.