Дерсу Узала - Сторінка 6

Стрільці лагодили своє взуття і прали білизну.

Протягом усього дня Дерсу був якийсь похмурий. Він весь час усамітнювався і не хотів ні з ким розмовляти. Потім попросив у мене три карбованці і кудись подався. О четвертій годині після полудня М. А. Десула-ві і П. П. Бордаков пішли екскурсувати по околицях, а я взявся креслити маршрут по річці Сінанці.

Присмерком знову впав туман. В міру того, як темнішало, туман густішав, і незабаром у ньому потонули протилежний берег річки і фанзи китайців. Здавалося, разом з туманом на землю спустилася мертва тиша, яку порушувало тільки падіння крапель води з намоклого листя дерев.

У цей час прийшов стрілець і розповів, що Дерсу (так вони завжди його звали) самотньо сидить біля вогню і співає пісню.

Я запитав солдата, де він бачив гольда.

— Далеко,— відповів той,— у лісі біля річки.

Він пояснив мені, що треба йти по стежці доти, доки праворуч я не побачу світла. Це і є вогонь Дерсу. Кроків триста я пройшов у вказаному напрямі і нічого не побачив. Хотів уже вертати назад, коли раптом крізь туман справді запримітив осторонь відблиск багаття. Не встиг я відійти од стежки й п'ятдесяти кроків, як туман враз розсіявся.

Те, що я побачив, було для мене таке несподіване і нове, що я завмер на місці і не міг поворухнутися. Дерсу сидів перед вогнем обличчям до мене. Біля нього лежали сокира й гвинтівка. В руках він тримав ніж. Уткнувши собі в груди невеличку скіпочку, гольд стругав її й тихо співав якусь пісню. Спів його був одноманітний, сумний і тоскний. Він не дорізав стружок до краю. Вони закручувались одна за одною і створювали китичку. Взявши скіпочку у праву руку і переставши співати, Дерсу раптом звернувся до когось у простір із запитанням і слухав, слухав напружено, але відповіді не — було. Тоді він кидав стружку на вогонь і брався стругати нову. Потім дістав маленьку чашечку, налив туди горілки з пляшки, намочив у ній вказівний палець і по краплі почав кидати на землю на всі чотири боки. Знову щось прокричав і прислухався. Далеко осторонь почувся крик якоїсь нічної пташки. Дерсу схопився на ноги.

Він голосно заспівав ту ж пісню і вилив весь спирт у вогонь. На мить у багатті спалахнуло синє полум'я. Тоді Дерсу заходився кидати в багаття листя тютюну, суху рибу, м'ясо, сіль, чумизу, рис, борошно, шматок синьої даби, нові китайські ули, коробочку сірників і, нарешті, порожню пляшку. Він перестав співати. Сів на землю, опустив голову на груди і глибоко про щось замислився.

Я вирішив підійти до нього і навмисне спустився на прибережну гальку, щоб він чув мої кроки. Старий підвів голову і глянув на мене очима, в яких я помітив тугу. Я запитав його, чому він так далеко пішов од фанзи, і сказав, що турбувався про нього. Дерсу нічого не відповів мені. Я сів проти нього біля вогню. Хвилин п'ять ми сиділи мовчки. В цей час знову закричав нічний птах. Дерсу нараз підвівся і, повернувшись обличчям у той бік, щось гукнув дужим голосом, в якому я відчув котку суму, страху та радості. Потім все затихло. Дерсу помаленьку опустився на своє місце і став поправляти вогонь. Пляшка, що нагрілася до червоного, тріснула і почала плавитись.

Я не розпитував його, що це все означає — знав, що він сам розповість мені, і не помилився.

— Там люди багато,— почав Дерсу.— Китайці, солдати... Понімай нема, глузувати будуть,— заважай.

Я не спиняв його. Тоді він розповів, що минулої ночі йому приснився тяжкий сон: він бачив стару розвалену юрту і в ній свою сім'ю в страшному убозтві. Дружина, й діти мерзли від холоду і були голодні. Вони просили його принести їм дрова і прислати теплої одежі, взуття, якої-небудь їжі і сірників. Те, що Дерсу спалив, він посилав на той світ своїм рідним, які, за уявленням Дерсу, на тому світі жили так само, як і на цьому. Тоді я обережно спитав його про крики нічного птаха, на які віп відповідав.

— Це ханяла п,— відповів Дерсу.—Моя думай, це була дружина. Тепер вона все одержала. Наша можна у фанзу ходи.

Дерсу встав і розкидав багаття. Стало вдвоє темніїпе. Через кільки хвилин ми йшли стежкою назад. Дерсу мовчав, мовчав і я.

Навколо було тихо. Сонне повітря наче застигло. Густий туман спустився в долину, став накрапати дощ. Коли ми підійшли до фанз, собаки голосно загавкали.

Дерсу, як завжди, лишився ночувати надворі, а я ввійшов у фанзу, ліг на теплий кан і почав дрімати. Поряд за стіною було чути, як мули їдять сіно. Собаки довго не могли вгамуватися.

Розділ четвертий В ГОРАХ

Річка Дунгоу.— Негода.— Ведмідь, що добуває мед.— Зустріч з Чжан Бао.— Річка Бея.— Зоогеографічний кордон горалів.— Річка Кудяхе.— Фанза Дун-Тавайза.— Річка Фату й Адіміл.— Осипи в горах.— Маленькі річки, які течуть в море.— Берегова стеж-ка.— Дикий кіт.— Напад жуків.

На другий день погода була похмура: по пебу поволі повзли важкі дощові хмари, і навіть повітря, здавалося, потемніло. Наче передсвітанкові сутінки. Гори, які ще вчора були такі мальовничо чудові, тепер мали сумний вигляд.

Мої супутники знали, що коли немає зливи, то призначений вихід звичайно не відкладається. Тільки щось особливе могло затримати нас на бівуаку. О .восьмій годині ранку, розплатившись з китайцями, ми рушили в дорогу вже знайомою нам стежкою, що її проклали місцеві жителі в долині річки Дунгоу до бухти Терней.

У природі відчувалася якась туга. Нерухоме і важке від вологи повітря, здавалося, налягало на землю і через це все навколо принишкло. Похмуре небо, мокра рослинність, заболочена стежка, калюжі води і, особливо, тиша, що панувала павколо,— все свідчило про негоду, яка зробила перепочинок для того, аби знову ось-ось вибухнути ще більшим дощем.

До полудня ми дійшли до верхів'я річки Дунгоу й зробили привал. Коли ми сиділи коло багаття й пили чай, з-за гори раптом з'явився орлан білохвостий. Зробивши велике коло, він спритно, з льоту сів на сухій модрині і почав озиратися. Захаров вистрілив у нього і промахнувся. Зляканий птах поспішно зірвався і полетів до лісу,

— Погано,— сказав Дерсу,— буде великий дощ.

На мої запитання він пояснив, що коли тихої погоди туман здіймається вгору і коли при цьому буває голосна луна, неодмінно треба чекати тривалого дощу.

Перед годиною дня я, М. А. Де-сулаві і П. П. Бордаков пішли вперед, а стрільці заходилися в'ючити мулів. До третьої години ми зійшли на перевал, звідки вода починала збігати у річку Каїмбе. Треба було б тут зупинитися на бівуак, але я пристав на бажання товаришів, і ми рушили далі. Не встигли зійти з вододілу, як почався дощ, а тоді ринула справжня злива. Ми розклали велике багаття — мокли і сушились одночасно. Перед смерканням підійшли мули, аж тоді тільки ми почали переодягатись і ставити намети. Ввечері дощ пішов ще дужчий, і так — до світанку. Ми не спали всю ніч, мерзли, підкладали у вогонь дрова, кілька разів пили чай, а в перервах дрімали.

Ранком М. А. Десулаві спробував піднятися на гору Хунтамі, аби зібрати рослини біля гольців, та йому не пощастило. Вершину гори повив туман, а о другій годині дня знову £ішов дощ, дрібний і густий. Вдень ми встигли як слід обсушитися, Цолагодити намети і добре виспатись.

На другий день, 29 липня, знову дощ. Не можна розібрати, де кінчається дощ і де починаються хмари. Цей дрібний рясний дощ з дивною наполегливістю ішов підряд три доби.

Терпіння наше вичерпалося. М. А. Десулаві не міг більше чекати. Відпустка його кінчалась, і йому треба було повернутися до Хабаровська.

Незважаючи на негоду, він вирішив їхати до затоки Джигіт і там ждати пароплав. Я дав йому двох мулів і двох провідників. Годині об одинадцятій ранку ми розсталися, побажавши один одному, щасливої . дороги й успіхів.

Опівдні погода не змінилась. Її можна було б описати двома словами: туман і дощ. Ми знову просиділи цілий день у наметах. Я перечитував свої щоденники, а стрільці спали і пили чай. Надвечір знявся сильний вітер. Тишу, яка доти панувала в природі, раптом було порушено. Застигле повітря прийшло в рух і одним могутнім поривом скинуло з себе апатію.

Зірване з дерев листя закружляло у вихорі, здіймаючись угору. Пориви вітру були такі сильні, що ламали сучки, пригинали до землі молодник, трощили сухі дерева.

— Кінчай є,— сказав Дерсу задоволено.— Сьогодні вночі наша зірки подивись. Завтра — подивись сонце.

І справді, годині о десятій вечора темний небосхил, усіяний мільйонами зірок, зовсім очистився від хмар. Сяючі небесні світила наче вимились у дощі і привітно дивилися на землю. На ранок похолоднішало.

Наступний день був останнім днем липня. Коли почало світати, стало видно, що буде гарна погода. У горах ще де-не-де клаптями звисав туман. Він наче відчував, що доживає останні години, й ховався в глибокі розпадки. Природа раділа: все живе вітало всесильне сонце, наче розуміючи, що тільки воно може припинити негоду.

Цей день ми використали на перехід до знайомої нам грибної фанзи, біля озера Благодаті. Знову нам довелося мучитись у болотах, що після дощів стали ще більш непрохідні. Щоб обминути їх, ми пішли в обхід, але й це не допомогло. Ми рубали дерева, кущі, мостили гатки, і все-таки наші в'ючні тварини грузли на кожному кроці майже по черево. Великі зусилля потрібні були, щоб перейти через трясовину, тільки надвечір нам пощастило вибратися на твердий грунт.

Другого дня ми вирушили рано. Дорога була далека, і хотілося скоріше дістатися до річки Санхобе, звідки, власне, й мала початися моя робота. П. П. Бордаков узяв рушницю і пішов стороною, я з Дерсу, як завжди, подався вперед, а О. І. Мерзляков з мулами лишився позаду.

Біля другого розпадку я сів відпочити, а Дерсу почав перевзуватися. Раптом до нас долетіли якісь дивні звуки, схожі чи то на виття, чи на вищання, а чи на гарчання. Дерсу придержав мене за рукав, прислухався і сказав:

— Ведмідь!

Ми встали і тихенько пішли вперед. Незабаром побачили винуватця шуму. Ведмідь середнього розміру вовтузився коло великої липи. Дерево росло майже впритул до скелі. З чільного боку на ньому було зроблено позначку сокирою; вона вказувала на те, що якийсь чоловік знайшов бджіл на липі раніше за нас і за ведмедя.

З першого погляду я зрозумів, у чому справа: ведмідь добував мед. Він стояв на задніх лапах і кудись тягнувся.