Дерсу Узала - Сторінка 3

То бачили їх самих, то знаходили бівуаки, човни, заховані в кущах, і т. ін. Це ставало підозрілим. Коли б це були китайці, ми запідозрили б у них хунхузів. Але, судячи по слідах, це були росіяни.

Кожен день приносив щось нове. Нарешті нестача продовольства примусила цих таємничих людей вийти з лісу. Деякі з них прийшли до нас на бівуак з просьбою продати їм сухарів. Природно, почалися розпитування, з яких з'ясувалось от що.

У м. Владивостоці на початку цього року поширилася чутка, що в околицях затоки Джигіт є величезні золоті розсипи і навіть алмази. Безліч безробітних, сподіваючись швидко і легко розбагатіти, кинулися на узбережжя моря. Вони діставалися туди невеликими групами на човнах, шхунах і на пароплавах. Висадившись де-иебудь па березі біля Джигіту, вони пішки, з торбинками за плечима, потай пробиралися до уявлюванбго Ельдорадо. Золота лихоманка охопила всіх: і старих і молодих. І поодинці, і по д£оє, і по троє, зазнаючи всіляких злигоднів, стомлені, стурбовані довгими і марними шуканнями, ці нещасні, по суті, психічно хворі люди тинялися в горах, сподіваючись знайти хоч крупинку золота. Вони ретельно затаювали мету свого приїзду, ховалися в горах і нарочито поширювали безглузді чутки, щоб тільки збити з паителику своїх конкурентів. Вони всі пересварилися між собою і почали стежити одип за одним. Коли одна партія навмання ішла шукати золото в який-небудь видолинок, другій здавалося, що саме там і є алмази. Ця друга група намагалася випередити першу, і нерідко доходило до кровопролиття. Бачачи, що золото не так-то легко знайти і що для цього потрібні досвід, час і гроші, вони вирішили оселитися тут же, десь поблизу. Подалися до Владивостока і, одержавши в переселенському управлінні грошову допомогу, вернулися назад як переселенці. Частина золотошукачів оселилася в бухті Терней.

У затоці Джигіт нам довелося просидіти близько двох тижнів. Треба було неодмінно дочекатися мулів. Без в'ючних тварин ми не могли вирушати в дорогу. Скориставши-ся цим часом, я заходився оглядати найближчі околиці у напрямі до затоки Пластун, де в минулому році Дерсу зустрівся з хунхузами. Один раз я ходив на річку Кулему і один раз на північ по узбережжю моря.

Повернувшись з цих робіт, я почав креслити зйомки. М. А. Десулаві ботанізував на березі моря, а П. П. Бордаков усі ці дні був з Дерсу. Він розпитував його про полювання на тигрів, про релігію і загробне життя.

Два дні я просидів у наметі, не відриваючись од планшета. Нарешті було нанесено останній штрих і поставлено крапку. Я взяв рушницю і пішов полювати на козуль.

Біля правого краю долини Іодзихе йдуть пологі заболочені ували, зарослі ріденькою' травою, кущами лес-педеці і рідколіссям з дуба, липи та білої берези. Мія" увалами вода промила довгі яруги. Сюди я й попрямував. Хоч день був сонячний, але з моря вітром гнало туман. Він не доходив далеко на материк і швидко зпикав у повітрі. Це звичайне явище добре відоме жителям прибережного району. На березі моря буває хмарно і вогко, а в горах у цей час ясно, сухо і тепло. У сфері нагрітого повітря конденсація пари припиняється, і вона стає невидима для ока. Ось через що китайці, хоч би яка хороша земля була на березі моря, ніколи тут не оселяються, а вважають за краще йти в гори.

Відійшовши од бівуаку кілометрів на чотири, я знайшов маленьку стежечку і рушив до лісу. Незабаром я помітив, що гілки дерев почали хльоскати мене по обличчю. Навчений досвідом, я зрозумів, що стежка ця звірина, і, боячись, щоб вона не завела мене куди-небудь далеко вбік, залишив її і пішов цілиною. Тут я довго блукав по яругах, але нічого не знайшов.

Більша частина дня вже минула. Надходив вечір. Холоднішало, і туман дедалі глибше проникав на материк. Наче брудна вата, він спускався з гір у долини, розпливаючись ширше і ширше і поглинаючи все, з чим стикався.

В цей час вибігли дві козулі. Я швидко підняв рушницю і вистрілив. Одна козуля впала, друга трохи відбігла і зупинилась. Я вистрілив удруге. Вона спіткнулась, але в ту ж мить звелась і повільно пішла в кущі. Не гаючи часу, я побіг за підраненою, проте не міг її наздогнати. Боячись втратити убиту козулю я повернувся назад. Місця, де вона лежала, я добре не запам'ятав і, мабуть, проминув. Тоді я заходився шукати його в іншому напрямі, але даремно. Кущі й дерева були надто схожі. Тварина зникла, наче провалилася крізь землю. Я вирішив повернутися на бівуак, а завтра прийти сюди з людьми і ще пошукати. Обравши напрям, який мені здавався правильним, я пішов уздовж яруги.

Раптом радіус мого круговиду почав швидко скорочуватись: усе запнув густий туман. Наче стіною відділив він мене од усього світу. Тепер я бачив лише ті предмети, які були безпосередньо поблизу мене. З туману назустріч мені по черзі висувалися то дерево, що лежало на землі, то кущ лози, пень, купина чи щось інше.

У таку погоду рано смеркає. Щоб не заблудити, я вирішив повернутися на стежку. На мою думку, вона мала бути ліворуч і позаду. Минула година, друга, а стежки не було. Тоді я змінив напрям і пішов яром, але він почав завертати вбік. Торік па річці Арзамасівці я ночував у лісі без вогню, та це не стало мені наукою: я знову не взяв з собою сірників. На постріли в повітря відповіді не було. Я втомився і сів спочити на сушняк, але зразу відчув, іцо починаю мерзнути. Холодпа вогкість змусила мене встати і йти далі. Мабуть, зійшов місяць: крізь туман його не було видно, але на землі пояснішало. Ще я блукав навмання години дві. Місцевість була на диво одноманітна: галявини, переліски, яруги, кущі, окремі дерева і сушняк на землі — все це було так схоже, що за цими предметами ніяк не можна було орієнтуватися. Нарешті я остаточно знесилився і, підійшовши до першого дерева, що лежало на землі, сів на нього, сперся спиною на сучок і задрімав. Я дуже мерз, раз по раз схоплювався і тупцював на місці. Так я промучився до ранку. Поруч лежало друге дерево. Воно здалося мені знайомим. Я підійшов до нього і пізнав його. На ньому я сидів першого разу.

Нарешті почало світати. В повітрі розлилося невиразне сірувато-синє світло ранку. Туман здавався нерухомим і сонним; трава і кущі були мокрі. Поволі почали прокидатися пернаті мешканці лісу. Звідкілясь прилетіла ворона. Каркнула ‘раз і ліниво полетіла через галявину. За нею прокинулися дятли, лісові голуби і сиворакші. Коли зовсім розвиднілося, я подолав у собі сонливість і впевнено пішов краєм яру. Не ступив і дев'яти кроків, як зразу натрапив на мертвого козла.

Виявилося, що я весь час кружляв біля нього. Прикро мені стало за безсонну ніч, але в ту ж мить це прикре почуття змінилося радістю: я повертався на бівуак не з порожніми руками. Ця невинна пиха властива кожному мисливцеві.

Незабаром усе з'ясувалося. Сонця не було видно, але в усьому воно відчувалося. Туман швидко зникав, де-не-де визирнуло голубе небо, і раптом яскраві промені прорізали імлу й освітили мокру землю. Тоді я все зрозумів, стало видно, де я і куди треба йти. Мені здалося дивним, як це я не міг взяти правильного напрямку вночі. Сонечко пригріло землю, стало тепло, хороше, і я прискорив ходу.

Через дві години я був на бівуаку. Товариші не турбувалися за мене, гадаючи, що я заночував де-небудь у фаи-зі в китайців. Напившись чаю, я ліг на своє місце і міцно заснув.

Через кілька днів по тому ми пристрілювали рушниці. Людям роздали патрони і вказали ціль для стрільби з упору. По закінченні пристрілювання солдати попросили дозволу вільно постріляти. Стріляли вони у пляшку, стріляли в білу пляму на дереві, потім у круглий камінець, поставлений на краю скелі.

Раптом звідкілясь узялася качка-нурець. Не звертаючи уваги на стрільбу, вона сіла на воду поблизу берега. Захаров і Сабітов почали цілитися в неї, і через те, що кожному хотілося вистрілити першому, обидва гарячкували, хвилювались і заважали один одному. Два постріли пролунали майже одночасно. Одна куля не долетіла, а друга сплеснула воду далеко за качкою. Наляканий птах пірнув і знову виплив на поверхню води, але вже далі від берега. Тоді в нього вистрілив Захаров і теж не поцілив. Куля вдарилась у воду осторонь: Качка знову пірнула. Солдати кинули стріляти в пляшку і вишикувалися па березі в одну лінію, відкрили частий вогонь по птахові, що тікав, і чим більше вони гарячкували, тим далі відганяли птаха. На мою думку, вій був тепер кроків за триста, як не даліт В цей час на бівуак повернувся Дерсу. Глянувши на нього, я відразу зрозумів, що він був напідпитку. На обличчі його грала усмішка. Підійшовши до наметів, він зупинився і, прикривши рукою очі від сонця, почав дивитися, куди стріляють солдати.

Саме в цю мить вистрілив Калиновський. Недоліт був такий великий, що куля навіть не злякала птаха. Дізнавшись, що стрільці не могли поцілити в качку тоді, коли вона була близько, він підійшов до них, і, сміючись, мовив:

— Ваша добре стріляли. Тепер моя хочу качку ганяй.

Сказавши це, він швидко взяв свою рушницю і, майже

не цілившись, вистрілив. Крик здивування вихопився у всіх. Куля вдарила під самісінького птаха так, що обдала його водою. Качка так налякалася, що закричала, зірвалася з місця і, відлетівши трохи, пірнула у воду. Через кілька хвилин вона з'явилася на поверхні, але вже значно далі. З надзвичайною швидкістю Дерсу знову звів гвинтівку і вистрілив. Коли б качка не знялась у повітря, можна було б подумати, що куля влучила саме в неї. Тепер птах одлетів дуже далеко. Ледь-ледь його можна було помітити неозброєним оком. Ми взяли біноклі. Дерсу сміявся і глузував з солдатів. Дмитро Дяков, який вважав себе вправним стрільцем, почав доводити, що постріли Дерсу були випадкові і що він, Дяков, стріляє не гірше за гольда. Товариші запропонували йому довести своє вміння. Дяков сів на коліно, довго прилаштовувався і довго цілився, нарешті спустив курок. Куля зробила рикошет далеко перед качкою. Птах пірнув, але в ту ж мить знову з'явився на поверхні. Тоді Дерсу повільно підняв свою рушницю, прицілився і вистрілив. У бінокль було видно, як куля знову спінила воду під самісінькою качкою. Мабуть, таке змагання із стрільби тривало б ще довго, коли б сама качка не поклала цьому край: вона зірвалася з води і полетіла у відкрите море.

Ввечері я почув у стрільців голосні розмови.