Дерсу Узала - Сторінка 2

Слідом за "Грозным" ішли інші міноносці в кільватерній колоні. Найближчий до нас був міноносець "Бесшумный". Він то глибоко поринав між хвилями, то знову піднімався на хвилі, увінчані білими гребенями. Коли піниста хвиля накривала легеньке суденце з носа, здавалося, що море ось-ось проковтне його зовсім, але вода збігала з палуби, міноносець випливав на поверхню і вперто йшов уперед.

Коли ми ввійшли в затоку Ольга, було вже темно. Вирішили провести ніч на суходолі, отож зійшли на берег і розпалили багаття. Дерсу, всупереч сподіванням легко витримав морську хитавицю. Він і міноносця вважав за живу істоту.

— Моя добре розумій — його (він показав на міноносець "Грозный") сьогодні дуже сердився.

Ми сіли біля багаття і почали розмовляти. Настала ніч. Туман, що досі лежав на поверхні води, піднявся вгору і перетворився у хмари. Разів два починав накрапати дощ. Навколо нашого багаття було темно — нічого не видно. Чути було, як вітер шарпав кущі і дерева, як шаленіло море і гавкали у селищі собаки.

Нарешті почало розвиднятися. На сході спалахнула зоря, але її одразу ж знову затягнуло хмарами. Тепер уже все було видно: стежку, кущі, каміння, берег затоки, чийсь перекинутий догори дном човен. Під ним спав китаєць.

Я розбудив його і попросив підвезти пас до міноносця.

На суднах ще де-не-де горіли вогні. Біля трапа мене зустрів вахтовий начальник. Я вибачився за турботу, потім пішов у свою каюту, роздягнувся і ліг у постіль.

За ніч море трохи заспокоїлося, вітер ущух і туман почав розсіюватися. Нарешті виглянуло сонце і освітило похмурі скелясті береги.

30-го числа ввечері міноносці дійшли до затоки Джигіт. П. Г. Тігерстедт запропонував мені переночувати на судні, а завтра на світанку почати вивантажування. Всю ніч хитався міноносець на мертвій зибі. Качка була бортова, і я нетерпляче ждав світанку. З яким задоволенням ми всі зійшли на тверду землю! Коли міноносці стали зніматися з якцря, моряки помахали нам хустинками, ми відповіли їм кашкетами. З рупора донесло вітром: "Бажаємо успіху!" Хвилин через десять міноносці зникли з очей.

Місцем висадки було призначено затоку Джигіт, а не бухту Терней, на тій підставі, що там через постійний прибій не можна вивантажувати мулів.

Тільки-но відпливли міноносці, ми почали ставити намети і збирати дрова. В цей час хтось із наших пішов по воду. Повернувшись, сказав, що в гирлі річки йде багато риби. Стрільці закинули невід і піймали стільки риби, що не могли витягнути сіть на берег. Це була горбуша. Разом з нею попалися ще дві невеликі рибки: 1) огірочник — з родини корюшки з темними плямами по боках і на спині. Це дуже дивно, бо йде вона вздовж берега моря і ніколи не заходить у річки, і 2) колючка, що живе в заводях і сліпих рукавах, мабуть, знесена до гирла швидкою течією річки.

Горбуша не мала ще того потворного вигляду, який вона набуває згодом, хоча щелепи її почали вже трохи загинатись і на спині з'явився невеликий горб. Я розпорядився взяти лише кілька рибин, а решту пустити назад у воду. Всі жадібно накинулися на горбушу, але вона швидко набридла, і потім уже ніхто не звертав на неї уваги.

Після полудня ми з М. А. Десулаві пішли оглядати околиці. Він збирав рослини, а я полював.

Розділ другий

ПЕРЕБУВАННЯ В ЗАТОЦІ

Затока Ринда.— Вічні переселенці.— Пристосованість до місцевих умов життя.— Погляд на тубільців.— Первісний комунізм.— Таємничі сліди.— Люди, що ховаються в тайзі.— Золота лихоманка.— Експедиція до затоки.— Пластун.— Туман.— Загублений трофей.— Безсонна ніч.— Випадкова знахідка.— Стріляння по качці.— Змагання.— Постріли гольда.— Дерсу втихомирює підпилих стрільців.— Казка "Про рибака і рибку",— Думка гольда.

Затока Ринда лежить під 44°47/ півн. шир. і 136°31г схід. довг. від Грінвіча і складається з двох заток: північної, що зветься Джигітом, і південної — Пластуна. Обидві вони відкриті з моря і через те під час негоди не завжди дають суднам захист. Найбільша глибина їх дорівнює 25—28 метрам. Гірський хребет, що поділяє обидві згадані затоки, складається з кварцового порфіру і порфіриту із вкрапленням вулканічного скла. Чим ближче до моря, тим нижчі стають гори і на березі вже здаються горбами заввишки від 400 до 580 метрів.

На прибережних луках біля чагарників М. А. Десулаві звернув мою увагу на такі рослийи, що особливо часто трапляються в цих місцях: 1) айстру з видовженим ромбовидним і вищербленим листям, у якої фіалково-жовті квітки з білими чубиками завбільшки з копійку, розміщені чудовою волоттю; 2) особливий вид астрагала, що його коріння у величезній кількості добувають китайці для лікарських цілей — ця велика багаторічна рослина має гіллясте стебло, дрібне листя і численні дрібні блідо-жовті квіти; 3) велику сокиру з синіми квітами, в якої вся верхня частина вкрита ніжним пушком; 4) волосисту герань з товстим, глибоко надрізаним листям і ніжними малиновими квітами; 5) темно-пурпурову кровоголовку з її оригінальним перистим листям; 6) великолистий тирлич — рослину з грубим коренем, товстим стеблом і з синювато-фіалковими квітами, прикритими довгим листям, і, нарешті, 7) з числа складноцвітих — сосюрею Максимовича, яка^ має високе стебло, зазублене ліровидие листя і фіалкові квіти.

З пернатих ми бачили цього дня сокола-сапсана. Він сидів на сухому дереві на березі річки і, здавалося, дрімав, але раптом побачив якусь пташку і погнався за нею. В іншому місці дві ворони переслідували сорокопуда. Той сховався від них у кущі, проте ворони облетіли кущ з другого боку, плигали з гілки на гілку і всіляко намагалися піймати маленького розбійника.

Тут же було кілька вівсянок: маленькі рудуватенькі пташки дуже стривожилися криками сорокопуда і карканням ворон і щохвилини то сідали на віти дерев, то опускалися на землю.

В околицях затоки Ринда є плямисті олені. Вони живуть на півострові Єгорова, що облямовує затоку з північного сходу. Раніше їх було тут значпо більше. У 1904 році випав глибокий сніг, і тоді багато оленів загинуло від голоду.

Днів через три (7 липня) прийшов пароплав "Эльдорадо", але ні О. І. Мерзлякова, ні мулів на ньому не було. Доводилося ждати іншої нагоди. На цьому пароплаві у Джигіт прибули дві сім'ї старовірів. Вони вивантажились біля наших наметів і заночували на березі. Ввечері я підійшов до вогню і побачив діда, який розмовляв з Дерсу. Здивувало мене те, що старовір розмовляв з гольдом так дружньо, наче вони були давно знайомі. Вони згадували якихось китайців, говорили про тазів і багатьох називали на ім'я.

— Мабуть, ви раніше зустрічалися? — запитав я старого.

— Аякже, аякже,— відповів старовір,— я давпо знаю Дерсу. Вій був ще молодим, коли ми разом з ним ходили на полювання. Жили ми тоді на річці Даубіхе, в селі Петропавлівці, а на полювання ходили на річку Улахе, бували на Фудзіні і на Ното.

І вони знову почали ділитися спогадами: згадали, як ходили по панти, як стріляли, ведмедів, згадували якогось китайця, що його звали Косозубим, згадували переселенців, яких називали дивними прізвиськами — Зелений Змій і Дерев'яний Бовт. Перший, як вони казали, відзначався лихим характером, другий — надмірною балакучістю. Гольд відповідав і сміявся від душі. Старий частував його медом і калачиками. Мені приємно було бачити, що Дерсу люблять. Старовір запросив мене сісти до вогню, і ми розговорилися.

Дерсу не дочекався кінця нашої розмови й пішов, а я ще довго сидів у старого, слухаючи його оповіді. Коли я зібрався йти, випадково розмова перейшла на Дерсу,

— Хороша він людина, правдива,— сказав старовір.— Одно тільки погано — нехрист він, азіат, в бога не вірує, а ось, диви, живе на землі так само, як і я. Дивно, справді! І що з ним тільки на тому світі буде?

— Та те ж, що зі мною і з тобою,— відповів я йому.

— Спаси, царице небесна,— сказав старовір і перехрестився.— Я — справжній християнин по церкві апостольській, а він що? Нехрист. У нього ж і душі нема, тільки пара.

Старовір зневажливо плюнув і почав умощуватися на ніч. Я розпрощався з ним і пішов до свого бівуаку. Біля вогшо сидів з солдатами Дерсу. Глянувши на нього, я відразу, побачив, що він кудись збирається.

— Ти куди? — запитав я його.

— На полювання,— відповів він.— Моя хочу один козуля убий — треба старовірові помагай, у нього дітей багато. Моя лічив — шість є.

"Не душа, а пара",— пригадав я слова старовіра. Кортіло мені відрадити Дерсу йти полювати для того "справжнього християнина по церкві апостольській", але цим я завдав би йому тільки жалю, отож утримався.

На другий день Дерсу поверпувся дуже рано. Він убив оленя і попросив мене дати йому коня, щоб одвезти м'ясо на бівуак. Крім того, він сказав, що бачив свіжі сліди такого взуття, якого нема ні в кого в нашому загоні і ні в кого із старовірів. За його словами, невідомих людей було троє. У двох були нові чоботи, а в третього старі, стоптані, із залізними підковами на каблуках. Знаючи спостережливість Дерсу, я анітрохи не сумнівався, що його висновки правильні.

Близько десятої години ранку Дерсу повернувся й привіз м'ясо. Він поділив його на три частини. Одну частину віддав солдатам, другу — старовірам, третю — китайцям сусідніх фанз.

Стрільці почали протестувати.

— Не можна,— заперечив Дерсу.—Наша так не можу. Треба кругом люди давай. Чого-чого один люди їж — гріх.

Цей первісний комунізм завжди. червоною ниткою проходив через усі його дії. Трудами свого полювання він однаково ділився з усіма сусідами, незалежно від національності, і собі лишав рівно стільки ж, скільки давав іншим.

Днів через два я, Дерсу і Захаров переправилися на другий бік затоки Джигіт. Не встигли ми відійти від берега і ста кроків, як Дерсу знову помітив чиїсь сліди. Вони привели нас до покинутого бівуаку. Дерсу почав розглядати його дуже уважно. Він встановив, що тут ночували росіяни — чотири чоловіки, які приїхали з міста і раніше ніколи в тайзі не бували. Перший свій висновок він зробив з того, що на землі валялися коробки від цигарок, бляшанки з-під консервів, газета і скоринка такого хліба, який продається в місті. Друге він убачив з невмілого влаштування бівуаку, багаття і, головне, по дровах. Видпо було, що люди тут збирали всякі гниляки, які попадали їм під руку, причому в одного з невідомих згоріла ковдра.

•Відтоді все частіше доводилося чути про якихось людей, що ховаються в тайзі.